Справжній спосіб помститися ворогові — не бути схожим на нього.
Марк Аврелій, римський імператор, належав до династії Антонінів, філософ-стоїк.

«Где главный враг?»-5

українофобія в Росії від першого Романова до останнього «Августа»
30 вересня, 2021 - 19:09
ПОГЛЯД ІМПЕРІЇ НА УКРАЇНУ РІЗКО ЗМІНЮЄТЬСЯ В МОМЕНТ СПАЛАХУ ЯВИЩА ШЕВЧЕНКА. ЙОГО ПОЕЗІЯ ВІДРАЗУ СПРИЙМАЄТЬСЯ ЯК ЛЯКАЮЧИЙ ТА ОБРАЗЛИВИЙ ДЛЯ РОСІЇ ДИСКУРС

Продовження. Початок читайте «День» № 117-118, 110-120, 121-122, 123-124
    Що ж до України, то маємо цілком протилежну ситуацію. Але не тому, що Україна не боролася, як Польща. Як бачимо навіть з вищенаведеної цитати Бердяєва, вся проблема в поділеності слов’янства між Заходом і Сходом: перший однозначно асоціюється із західним християнством, другий зі східним, і нюансів тут немає. Але якщо Перший Рим не претендує на політичну владу над західними слов’янами, то Третій Рим претендує на тотальне владарювання над східними. Тож це найперше — різниця культурних парадигм та їхніх політичних проєкцій.
    Відтак різні й динаміки. У ХІХ ст. ставлення Росії до України розділяється на два основні етапи, в межах яких відбувається неухильна деградація стосунків, наростання ворожнечі з боку Росії та врешті перетворення України на основного «ворога» імперії. Разом із цим постійно множаться ідеї та проєкти її поглинення.

Перший етап триває від 20 — 30-х до 60-х років ХІХ ст. Умовно кажучи, це час між двома польськими повстаннями — Листопадовим у 1830—1831 рр. та Січневим 1863 р. На кожному з цих етапів ставлення до України — це й дзеркало глибинних змін у Росії. На початку Росія ще в силі своєї імперської потуги. Україна бачиться як фольклорний додаток Росії, як пісенно-кольорова атракція (Пушкін: «...племя поющее и пляшущее»). Від 1840-х років і далі формується різко категоричне несприйняття, що супроводжується репресіями, звинуваченнями, відторгненням, — звичайно, постать Шевченка зіграла тут кардинальну роль. Другий етап — від 1860-х і далі до падіння Російської імперії. Поволі формується бачення України як носія основних загроз. А напередодні Першої світової і краху монархії нарешті визначено, хто головний ворог Росії — Україна.

Справді, дуже цікавий парадокс. У вище цитованому тексті Бердяєва Росія ніби визнавала свою політичну перемогу над Польщею — і моральну поразку. Однак Польща бачилася не як сила, що розхитала Росію (хоча таки ж розхитала трьома своїми повстаннями!), а як просто відмінна від Росії реальність. Натомість та Україна, що попередньо сприймалася не більше, як фольклорна забавка, виросла до епічних розмірів основної загрози монархії. І ось, власне, це й є причиною поступового наростання зненависті — паралельно до дедалі виразнішого ідентитарного самовияву України. Зрозуміло, за тим стоїть велетенський історико-культурний матеріал, тож зупиняюся лише на контрапунктах.

Перший етап.

Третій поділ Польщі означав і поділ України, для якої теж настала, за словами Маланюка, «Ніч Бездержавності». Від кінця XVIII ст. до 40-х років ХІХ ст. імперія була певна, що України вже немає. Якась невиразна територія, Новоросія плюс Малоросія, до якої можна ставитися навіть із певною симпатією як до фольклорного додатку імперської культури Росії — «слов’янської Авзонії» чи «малоросійської Італії». До цього прив’язане і позитивне сприйняття гоголівського пасічника Рудого Панька та бачення роману «Тарас Бульба» як епопеї «спільної боротьби» православних проти «ворожої» Польщі.

Однак і в цей період один автор таки зрозумів небезпечний потенціал України для Росії. Це Пушкін. Щодо «Полтави», то тут Пушкін демонструє досить традиційне ставлення. Образ Мазепи дзеркально перекинутий:

«Немногим, может быть, известно,

Что он не ведает святыни [...],

Что презирает он свободу,

Что нет отчизны для него».

Вочевидь, Мазепа з його глибокою релігійністю, з його пристрасним баченням свободи і пророчою візією української незалежності був цілковитим антиподом цьому образу.

Значно цікавіше звучать пушкінські сентенції у віршах «Клеветникам России» та «Бородинская годовщина». Обидва вірші написані на Листопадове повстання.

Бородіно символізує набуття Росією нової суб’єктності. На початку Пушкін підкреслює, що Росія у своїй перемозі великодушна стосовно своїх ворогів («Они народной Немезиды /Не узрят гневного лица»). Але поволі ця великодушність змінюється на гнів і суб’єктність стає деструктивною: «И Польши участь решена...» Вставши з гробу, «Суворов видит плен Варшавы; /Вострепетала тень его /От блеска им начатой славы!» Тобто так чи так, але поборена Польща — це блиск «начатой славы».

І водночас Пушкін у цих віршах ніби проговорюється. З одного боку, прагне відкинути будь-які претензії Європи втручатися в проблеми слов’ян, а з другого — висловлює страх, що без слов’ян Росії не існуватиме. Жорстке запитання Пушкіна у вірші «Клеветникам России» по-своєму пророче:

«Славянские ль ручьи сольются в русскомморе?

Оно ль иссякнет? вот вопрос».

Це неприхований страх перед можливістю того, що могутня нескінченна Росія — «от потрясенного Кремля /до стен недвижного Китая» — саме без слов’ян може стати висохлою пустелею. Буквально декларація недостатньої суб’єктності Росії!

Однак найцікавіший пасаж стосується України:

«Куда отдвинем строй твердынь?

За Буг, до Ворсклы, до Лимана?

За кем останется Волынь?

За кем наследие Богдана?

Признав мятежные права,

От нас отторгнется ль Литва?

Наш Киев дряхлый, златоглавый,

Сей пращур русских городов,

Сроднит ли с буйною Варшавой

Святыню всех своих гробов?»

Тобто поет прекрасно розуміє, що Волинь і Гетьманщина («наследие Богдана») — це Україна. Але, на його думку, це легітимно «належить» Росії. Небезпеки все ж є — і вони саме там, де народи можуть запрагнути свободи. Тож, власне, сакраментальне питання про те, чи «наш Киев» не зріднить часом «с буйною Варшавой» свій руський спадок, кидає вкрай цікаве світло на сьогоднішні еволюції України, яка, хоч і не завжди послідовно та завжди з великими труднощами, все ж вибирає європейський шлях.

У подібному ключі пізніше буде звернений до Києва і погляд Тютчева у вірші «Тогда лишь в полном торжестве...» (1850). В очах Тютчева Київ продовжує залишатися для Росії сакральним центром християнства. Росія й Польща колись мають порозумітися між собою в ім’я миру в слов’янській громаді. Зустріч між ними повинна відбутися саме в Києві або Константинополі як рівновеликих центрах християнства. Але це протилежний пушкінському погляд: Київ може відіграти лише роль міста примирення Росії та Польщі — з неминучим після цього тріумфом православ’я. Зайве додавати, що жодної суб’єктності України в цій візії не існує, а Русь ідентифікується з Росією:

«Тогда лишь в полном торжестве,

В славянской мировой громаде,

Строй вожделенный водворится, -

Как с Русью Польша помирится, -

А помирятся ж эти две,

Не в Петербурге, не в Москве,

А в Киеве и в Цареграде...»

У цей період, як уже говорилося, з боку України виявляються дедалі виразніше тривожні для Росії явища: мовна та політична ідентичність України. Після фольклорної «увертюри» погляд на Україну різко змінюється в моменті спалаху явища Шевченка. Поезія Шевченка відразу сприймається як лякаючий та образливий для Росії дискурс. Поет недвозначно говорить про неминучість падіння імперії та про те, що в російській церкві Бога немає. Паралельно постає феномен Кирило-Мефодіївського братства. У програмному його документі — «Книгах буття українського народу» — Костомаров уже накреслює програму майбутнього буття слов’янських народів на руїнах імперій.

Цікаво, що проти мовної ідентичності України різко виступає саме західник Бєлінський. У рецензії на альманах «Ластівка» Гребінки та на п’єсу Квітки-Основ’яненка1 критик відкидає саму ідею окремішнього існування української мови. А у відомому листі до П. В. Аннєнкова (грудень 1847 р.) він обурюється «пасквілями» Шевченка — «хохлацкого либерала» — на «государя императора» та імператрицю і пише: «Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ничего ровно, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения»2. Дістається і Кулішеві за те, що він «напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть».

Зневажливе ставлення до мови, до прагнень будь-якого народу до свободи — це позиція, яка йде в розріз із етосом Романтизму в Європі, для якого vox populi vox dei — латинізований парафраз вислову з Книги пророка Ісаї — стає основою нового розуміння історії.

Власне, це період, коли починається криза російської ідентичності. Кризу великою мірою спровокувала Кримська війна (1853-1856), в якій провалилася мрія про панівну роль Росії у «концерті» монархій: в антиросійську коаліцію на чолі з мусульманською Туреччиною вступили Великобританія, Франція та Сардинське королівство. 1860-ті роки — це початок кінця імперії. Поразка у Кримській війні оголила як внутрішню відсталість Росії, так і її самотність на зовнішній арені. Пафос імперії, яка потужно розпросторюється та легітимно омологує народи, що відкривають назустріч Росії обійми, змінився комплексом світової облоги, «образою» на Європу, почуттям необхідності шукати нові ідентитарні координати.

Другий етап.

Уже в 1871 р. пізній слов’янофіл Ніколай Данілєвський у переломному для Росії творі «Росія та Європа» пише, що Росія — принципово не Європа, яку насправді складають виключно романські та германські народи 3. Що ж до Росії, то її утворюють простори побаченого ще Катериною «грецького проєкту»: всі слов’янські країни аж ген до Царграда. Данілєвський вже оперує категорією цивілізації («культурно-исторический тип»). Слов’янська цивілізація в його баченні існує паралельно європейській. Тобто слов’янофільство — перша структурована ідеологія, що утверджує ідею Росії як альтернативи Європі. Пізнє слов’янофільство — ще один рішучий крок у бік Орієнту. І не випадково саме на ґрунті цього пізнього слов’янофільства у 20-х роках ХХ ст. почне структуруватися євразизм.

Від 1860-х років і до загибелі імперії — період, коли Україна набула культурної суб’єктності, а відтак і заборони цієї суб’єктності набули, з одного боку, системного, а другого — маніакального характеру.

У 1863 р. Валуєвський циркуляр забороняє друк духовної та освітньої літератури українською мовою. Формула сюрреальна — забороняється нібито неіснуюча мова, жодних лінгвістичних детермінацій немає — лише політичні: «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и [...] наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши»4. Далі йдуть Емський указ 1876 р., яким заборонялася не лише література, а й сценічні вистави та друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень. Після закриття недільних шкіл для дорослих (1862) і прийняття Статуту про переведення навчання на російську мову в початкових школах (1864) у 1881 р. уже цілковито забороняється викладання в школі та виголошення проповідей українською мовою в церкві. Остаточно Олександр ІІІ в 1884 р. забороняє українську мову в театральних виставах, а в 1888 р. — використання української мови в офіційних установах і — що найцікавіше — хрещення українськими іменами. 1892-й — заборона перекладу з російської на українську, 1895-й — забороняється друк українських книжок для дітей...

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»


1 В. Г. Белинский. Ластовка. Сочинения на малороссийском языке //Полное собрание сочинений в 13-ти тт. Т. 5: Статьи рецензии. Москва: Изд-во АН СССР, 1954. С. 176-179.

2 В. Г. Белинский. Полное собрание сочинений в 13-ти тт. Т. 12: Письма 1841-1848. Москва: Изд-во АН СССР, 1956. Сс. 440-441 (фрагмент онлайн: http://litopys.org.ua/ shevchenko/belinsky.htm).

3 Н. Данилевский. Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения Славянского мира к Германо-Романскому. Москва: РОССПЭН, 2010.

4 Г. Боряк (відп. ред.). Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914). Збірник документів і матеріалів. Київ: Інститут історії України НАН України, 2013. С. 72. Це дуже цінне видання можна знайти онлайн: http://history.org.ua/Liber UA/978-966-02-6683-4/978-966-02-6683-4.pdf

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, (Римський університет «Сап’єнца»)
Газета: 
Рубрика: