Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети
Євген Маланюк, український письменник, поет

Голод в Україні очима іноземних дипломатів

Завершується робота над сьомим томом спільної видавничої серії «Польща та Україна у 30—40-х роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб». Цей том присвячено голоду 1932—1933 років в Україні
5 липня, 2008 - 00:00
ОГОЛОШЕННЯ НА ОКОЛИЦІ ХАРКОВА. 1933 рік / ДІВЧИНА-ЖЕБРАЧКА НА ВУЛИЦЯХ ХАРКОВА. 1933 рік ПРОДАЖ ЗЕРНА НА РИНКУ ХАРКОВА. 1933 рік

У 1933 році член політбюро ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич наголосив: «Жорстока боротьба точиться між селянами і нашою владою. Це боротьба на смерть. Цей рік був вирішальною перевіркою нашої сили і міцності. Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів життів, але колгоспну систему створено, ми виграли війну».

У цій війні серед інших «союзних республік» колишнього СРСР Україна зазнала найбільших людських втрат. Отже, виникли запитання, чому сталося саме так? Чи випадково це? У пошуках відповідей дослідники різних країн (і не лише дослідники) дискутують до сьогодні, але вже зрозуміло: Голодомор неможливо замовчувати чи ігнорувати в історичному ланцюгу гуманітарних катастроф, що їх пережило людство у ХХ столітті.

В останні роки в Україні дослідникам стали доступними документи і матеріали багатьох архівів, а серед них — Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ). Зокрема, в 2006 році було розсекречено низку важливих архівних джерел, що стосуються голоду початку 1930-х. Працівники радянської спецслужби, очевидно, того самі не бажаючи, виявились, сказати б, досить добрими істориками, фіксуючи у своїх документах ситуацію на селі, вимоги влади і власні зусилля по їхнiй реалізації, настрої людей і репресивні заходи щодо них, дії з блокування «витікання» правдивої інформації про суть і масштаби Голодомору. Частину цих документів і матеріалів було вміщено у науково-документальному виданні «Розсекречений Голодомор 1932—1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВС», яке було перевидано.

Проте радянська спецслужба залишила по собі ще один надзвичайно цікавий і важливий різновид документів. Вони стосуються не лише ситуації в УСРР, а й того, як цю ситуацію фіксували іноземні дипломатичні структури. Йдеться про інформації та oцінки польських, німецьких, італійських, турецьких, японських дипломатів. Ці матеріали різними каналами потрапляли до чекістів, які пильно стежили за іноземними дипломатичними представництвами. Ці документальні свідчення з вже наявними публікаціями документів іноземних дипломатів про голод початку 30-х років у СРСР і УСРР є унікальним і важливим джерелом для подальших досліджень і, здається, ще ніколи не використовувались науковцями. Вони стануть важливою складовою майнутнього сьомого тому спільної польсько-української видавничої серії.

ГОЛОД НАСУВАЄТЬСЯ

Сталінський «великий перелом» (тобто прискорена індустріалізація та форсовано-примусова колективізація) був такою карколомною зміною політики, що не могла не спричиняти невдоволення і спротиву в найширших верствах суспільства. Це викликало появу опозиції й у самій більшовицькій партії, навіть серед її керівників. Не дивно, що найактивніший спротив режимові почали чинити селяни.

Представники іноземних представництв фіксують все це. За оцінкою одного з італійських дипломатів, яку він висловив у липні 1930 року, ще до 1928 року «можна було вважати, що Уряд зможе вийти з кризи, але нині у зв’язку з останніми невдалими заходами по колективізації, що викликали могутній опір з боку населення, видно, що Радянська влада не впорається із завданнями, що стоять перед нею».

Проте сталінський режим вбачав ефективний засіб упокорення незадоволених в терорі в нещадному придушенні заворушень. У доповідній записці про політичний стан селянства України у зв’язку з «політикою ліквідації куркульства як класу» за період з 20 січня по 12 лютого 1930 року голова ГПУ УСРР Всеволод Балицький повідомляв, що в січні відбулося 37 масових виступів селян, в яких взяли участь 12 тис. осіб, на 9 лютого 1930 року було заарештовано 11 865 осіб, у відповідь на політику «розкуркулення» селянами було здійснено 40 терористичних актів. Балицький навіть був змушений особисто очолити «оперативний штаб» для боротьби із виступами селян, особисто керував придушенням цих виступів у різних регіонах України.

У наказі ГПУ УСРР за № 74 від 31 березня 1930 року Балицький підкреслював, що «19 березня 1930 р. органами ГПУ УСРР за активної участі бідноти і селянського активу закінчено операцію по виселенню куркульства з районів суцільної колективізації на Україні. Незважаючи на виняткову стислість термінів підготовки, відсутність досвіду у проведенні такого роду масової роботи, а також значну складність самої роботи, вся операція по виселенню куркульства на Україні проведена цілком успішно: роботу закінчено своєчасно, намічена планом контрольна цифра виселення куркульських господарств у цілому перевиконана...». Станом на 1 червня 1930 року було «розкуркулено» 90 тисяч господарств, а всього за роки колективізації — понад 200 тисяч селянських господарств. Це — яскравий вияв війни, яку розгорнула більшовицька влада проти селянства.

Стежачи за цими драматичними подіями, працівники іноземних дипломатичних представництв відзначають наростання кризових явищ у сільському господарстві. Наприклад, японські консульські співробітники, які у 1929 році їздили по деяких регіонах УСРР, говорять про наявність «продовольчої кризи»; про те, що попри пережиту громадянську війну і розруху, «матеріальне становище більшості не поліпшується, а погіршується». Вже в 1928 році працівники італійського консульства, аналізуючи стан селянства і політику влади щодо нього, говорять про те, що слід чекати голоду, що самі комуністи своїми вчинками «розвивають контрреволюцію». Співробітники турецького консульства в 1930 році констатують, що СРСР вивозить харчі з метою отримання валюти замість того, щоб нагодувати власний народ, що уряд «примушує голодувати свій робітничий клас і все населення». Іноземні дипломатичні представництва постійно інформували свої керівні структури і про ті заворушення на грунті відсутності продовольства, що мали місце у великих містах України.

Специфікою України було вже те, що вона разом із Північним Кавказом постачала більше половини зерна, що вироблялося в СРСР. У 1931 році, говорячи про Україну, Сталін зазначав, що «ряд врожайних районів опинився у стані розорення й голоду ». Однак при цьому в Кремлі вважали, що в Україні є величезні запаси збіжжя, яке нібито приховують від держави колгоспи та селяни-одноосібники. Ось чому влада вдавалася до примусових методів у проведенні хлібозаготівель. Вже у 1931 році плани цих заготівель було зменшено для ряду областей Уралу, Середньої Волги, Казахстану, і водночас ці заходи практично не торкнулись України і Північного Кавказу.

У 1931 році Україна здала менше хліба, ніж у 1930-му. В Україні вже у 1931 році померло від голоду понад 150 000 осіб. Однак 3 січня 1932 року на засіданні політбюро ЦК КП(б)У була обговорена телеграма Сталіна і Молотова, що вимагала неухильного виконання планів хлібозаготівель. 83 українськi керівники роз’їхались по Україні організовувати цю кампанію. Спеціальною постановою ЦК ВКП(б) лютий 1932 року було оголошено бойовим ударним місяцем закінчення хлібозаготівель. У березні—квітні 1932 року в українських селах з’явилась велика кількість голодуючих, а у містах — залишені батьками діти. Це був очевидний знак біди. Проте це не зупинило владу.

Все це бачать, аналізують і відбивають у своїх документах іноземні дипломати. «Я, — пише консул Польщі в Києві 11 травня 1932 року, — сповіщаю, що з кожним днем отримую щораз більше відомостей про голод на Правобережжі, який особливо гостро відчувається у провінції. Згідно з останніми повідомленнями, у таких містах, як Вінниця і Умань, майже щоденно можна констатувати випадки збирання з вулиці людей, які падають через ослаблення й виснаження. Ще гіршою має бути ситуація в селі, де, згідно з інформацією з достовірного джерела, розбої та убивства внаслідок голоду — це щоденне явище».

Поінформованість іноземних дипломатів була достатньо високою, що впливало на якість оцінок ситуації в сільському господарстві як СРСР в цілому, так і в УСРР. Документи і матеріали дають підстави стверджувати, що переважна більшість песимістичних прогнозів співробітників іноземних представництв щодо погіршення соціально-економічної ситуації, переростання її в голод виявилася точною.

АПОГЕЙ ТРАГЕДІЇ

У 1932—1933 роках сталінське керівництво de facto чітко визначило двох супротивників. По-перше, це селяни, які не бажали працювати в колгоспах і помирати в ім’я модернізації. А селянство в СССР було перетворено на об’єкт постійної експропріації, на ресурс для модернізаційних перетворень. По-друге, не досить надійне партійно-державне керівництво України, яке проводило до певної міри «гнучку» лінію в «полі напруги» між вимогами Кремля та трагічними місцевими реаліями.

Сталін подає виразний сигнал у тепер широко відомому і принципово важливому листі до Лазаря Кагановича від 11 серпня 1932 року. Він ставить під сумнів лояльність цілої (!) партійної організації УРСР, водночас вимагає вичавити з України нібито прихований хліб, незважаючи на жертви (які можна виправдати високими цілями модернізації), а паралельно здійснити репресивну «чистку» суспільства саме від «українських націоналістів». Сталін надсилає в Україну своїх вірних прибічників, які запроваджували різноманітні за формами, але універсальні за фатальним результатом каральні заходи.

Особливо небезпечним для сталінського режиму було те, що селяни прагнули виїхати з голодних місць. В червні 1932 го водному з листів Кагановичу Сталін висловлював невдоволення тим, що «кілька десятків тисяч українських колгоспників усе ще роз’їжджають по всій європейській частині СССР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і скиглинням».

В одному з документів польської розвідки у вересні 1932 року констатувалося:«Майже вся Україна їздить у пошуках хліба, потяги переповнені вкрай, щоб дістатися на потяг, в чергах треба стояти по кілька днів». Невдовзі ситуація помінялася. З осені 1932 і узимку 1933 року діяли так звані харчові блокади кордонів України. Вони були організовані з використанням внутрішніх військ і міліції. Вони перешкоджали виїзду селян, а значить, і поширенню інформації про голод. При цьому був неможливий і продуктовий «реверс», себто приватним особам не дозволялося ввозити без дозволу держави продукти з Росії та Білорусії в Україну (обсяги цих ввезень обмежувались спеціальним рішенням).

22 січня 1933 року Сталін і Молотов розіслали директиву партійним і державним органам, у якій підкреслювалося, що міграційні процеси, що почалися внаслідок голоду серед селян, організовані «ворогами Радянської влади, есерами й агентами Польщі з метою агітації «через селян» у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти Радянської влади». У зв’язку з цим органам влади і ГПУ УСРР і Північного Кавказу наказувалося не допускати масового виїзду селян в інші райони. Відповідні вказівки були дані транспортним відділам ОГПУ СССР. Режим перетворив Україну на своєрідне голодне гетто. Цього не було зроблено із жодною тодішньою республікою СРСР.

«Ситуація в Україні погіршується з дня на день, голод у щораз грубішій і сильнішій формі заглядає людям в очі...» — констатують польські дипломати в лютому 1933 року. 12 березня 1933 року Київський обласний відділ ГПУ інформує голову ГПУ УСРР про тяжкий продовольчий стан у Києві, зокрема, вказуючи на те, що у місті в січні було підібрано 400 трупів, у лютому — 518, за вiсiм днів березня — 248. Крім того, чекісти констатують: щоденно в місті підкидають сто і навіть більше дітей.

В іншому документі, що був підготовлений польськими дипломатами у березні 1933 року, вказується на масові звільнення службовців і робітників у Києві: «У всіх звільнених без винятку відбирають карточки для хліба. Втрата роботи матиме в подальшому наслідком необхідность залишити місто у зв’язку з системою паспортів, що запроваджується. Паралельно з наростаючим числом безробітних збільшується число крадіжок і пограбувань. У багатьох випадках звільненим робітникам і урядовцям пропонується виїзд у село. Проте через пануючий там голод і невдоволення міським населенням безробітні за всяку ціну намагаються залишитися в місті». Під час приватної розмови один з керівників Київської області зізнається, що запаси необхідного насіння не сягають навіть 60% від потреб, а «тому, незважаючи на офіційне оголошення вільної торгівлі збіжжям, надалі відбуваються постійні обшуки й реквізиції хліба, а на залізницях діє заборона перевозити збіжжя для утруднення переїзду селянам».

А чи не створювали українські селяни собі іллюзію, що в Росії ситуація краще? Схоже, не створювали. Ось що, наприклад, зафіксував у своєму звіті польський генконсул, який у травні 1933 року здійснив поїздку з Харкова до Москви: «В усій подорожі найбільше мене вразила різниця у вигляді сіл і полів України в порівнянні з сусідньою ЦЧО (Центральна чорноземна область) і навіть неврожайними околицями Москви. Українські села перебувають у значному занепаді, віє від них порожнечею, запустінням і злиднями, хати наполовину розвалені, часто з позриваними покрівлями, ніде не видно нових садиб, діти й старці схожі на скелети, ніде не видно живого інвентаря... Коли я безпосередньо потім опинився в ЦЧО (перш за все — в околицях Курська й Орла), я мав враження, що приїхав з Країни рад в Західну Європу. Значно більше там заораних і засіяних полів, села чисті, більш пристойні, хати відновлюються і серед людей видно відносно кращий добробут, видно худобу, що пасеться...»

А ось думка японського консула в Одесі, який у червні 1932 року здійснив велику подорож по різних регіонах СССР. Він констатував, що «українські селяни справляють у порівнянні з селянами інших республік жалюгідне враження і своїм обідраним одягом, і схожiстю з мощами, і проханням про милостиню: навіть на великих станціях селяни, їхні дружини і діти простягають руки за пожертвуванням і просять хліба...».

Надзвичайно цікаво, що іноземні дипломати вже у 1933 році прагнуть з’ясувати технологію Голодомору. Це принципово важливе питання. Дехто із сучасних західних дослідників дорікає своїм українським колегам, що, мовляв, вони ігнорують той факт, що українці також брали участь у зборі зерна. Дехто пише навіть, що «радянське керівництво частково залежало від сотень тисяч українців, які обiймали державні пости найрізноманітниших рівнів».

Українці були в управлінських структурах. Проте жоден серйозний дослідник не наважиться писати про «сотні тисяч українців», які нібито могли впливати на якісь управлінські рішення за умов сталінської диктатури. Їх просто не могло бути. У зв’язку з цим точнішу оцінку знаходимо у повідомленні віце- консула Польщі в Києві Пйотра Курніцького від 18 листопада 1933 року. Вважаючи, що таємниця успіхів більшовиків полягає в тому, що вони «цілковито не рахувалися iз засобами й не рахували жертв», Курніцький стверджує: «Реалізація цього всього сталася через вкидання величезних свiжих кадрів комуністів, яких перш за все нічого не єднає з тутешнім населенням, або трансформованих теоретичними висновками до такої міри, що вони стали майже фанатиками, які виконують будь-які накази, заплющивши очі на всі наслідки, які відіб’ються на населенні».

За деякими відомостями, у 1933 році в Києві від голоду померло понад 54 000 людей. Того самого року в одній із своїх доповідей німецьке консульство в Одесі констатує: «Жахи минулорічної весни прожиті й здебільшого забуті. Комуністичні правители не дають селянам довго пам’ятати свої нещастя, а досягається це тим, що слiдом за одним нещастям вони готують вже інші, й мимоволі старі жахи забуваються».

ВІДЛУННЯ ГОЛОДОМОРУ

Керівництво СРСР займалося тим, що можна назвати брехнею на експорт. Ще 14 січня 1933 року, відповідаючи на численні запити з-за кордону, нарком закордонних справ СРСР Максим Литвинов зробив спеціальну заяву про те, що ніякого голоду в Радянському Союзі немає, що все це — вигадки. На міжнародній арені українці робили спроби донести світові правду про реальну ситуацію.

Наприклад, Представник уряду Української Народної Республіки в еміграції Олександр Шульгін звернувся до Хлібної комісії, створеної Лондонською економічною конференцією. Він писав: «У той час, коли комітет радників повинен встановити кількість зерна, що СРСР вивезе за кордон, ми просимо вас в ім’я гуманності заперечувати проти будь-якого вивозу їстівних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду — селянам України і Кубані. Зi свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо кваліфікувати інакше як злочинний».

Як відомо, надіславши в Україну ще наприкінці 1932 року, а в січні 1933 року офіційно затвердивши другим секретарем ЦК КП(б)У Павла Постишева, Сталін саме йому доручив ліквідувати те, що евфемістично назвали «господарські труднощі» та «прорив у сільському господарстві» УСРР. Постишев, який до початку 1937 року фактично керував Україною (при наявності слабкого лідера ЦК КП(б)У Станіслава Косіора), обвинуватив в організації голоду самих українців, себто «українських націоналістів» і «петлюрівців». Постишев і його «команда» (люди з його оточення, а також партійні працівники, які приїхали з Росії для кадрового «зміцнення») здійснювали лінію з викачування зерна і паралельно займалися «чисткою» самої партії та всіх суспільних сфер.

У цю роботу включилося ГПУ УССР на чолі з Всеволодом Балицьким. Ще восени 1932 року почалася «масова операція з нанесення оперативного удару по класовому ворогу», а також з метою виявлення «контрреволюційних центрів, що організовують саботаж і зрив хлібозаготівель та інших господарсько-політичних заходів». Тепер чекісти різко збільшили масштаби своїх дій.

Була розкрита «контрреволюційна організація» у сільському господарстві УСРР, у яку зарахували фахівців-аграрників і яку незабаром «зв’язали» з аналогічними організаціями в Москві, Ростові та Мінську. У Москві заарештованих українських фахівців вписали ще і до якоїсь всесоюзної організації, що, як повідомлялося офіційно, мала за мету «підірвати сільське господарство і викликати голод у країні». Арешти в регіонах мали масовий характер, а 35 членам цієї міфічної організації на чолі з колишнім заступником наркомзему СРСР українцем Федором Конаром Колегія ОГПУ СРСР 11 березня 1933 року винесла смертний вирок. Тільки в листопаді 1932 — січні 1933 року ГПУ УСРР ліквідувало 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. У 1933 році з 24 191 колгоспів було «вичищено» близько 200 000 осіб. Перевірки охопили радгоспи, систему Заготзерна, систему споживчої кооперації. До цього варто додати те, що в самій КП(б)У було оголошено «чистку». Виник досить значний контингент осіб, на яких цілком можна було списувати організацію голоду.

Поки влада шукала винних, наслідки голоду давалися взнаки. І вони були достатньо відчутними не лише у сільській місцевості, а й у містах. У липні 1933 року співрібітниця польського консульства у Харкові зазначає, що масштаби епідемії влітку не зменшились, а збільшились, охоплюючи дедалі ширші верстви населення, «смертність зростає з кожним днем. На вулицях дуже багато жебраків, останнім часом частіше видно малих дітей». У тому самому липні 1933 року італійський консул у Харкові зазначає: «Деякі лікарі підтвердили мені, що по селах смертність часто сягає 80 відсотків і ніколи не нижча від 50 відсотків. Найбільше постраждали Київська, Полтавська, Сумська областi, де вже можна говорити про безлюддя».

2 листопада 1933 року німецький консул у Києві підкреслює: «В останні тижні в Києві знов дуже поширилась епідемія сипного тифу. Щоденно до лікарень міста доставляють близько 11 осіб. До цього числа належать лише жителі Києва. Разом з немісцевими особами — вихідцями із сіл — чисельність госпіталізованих є значно вищою й сягає близько 200 осіб».

У 1934 році у своєму виступі на ХVII з’їзді ВКП(б) Сталін заявив про ріст чисельності населення СРСР у 1933 році. Після цього навіть у секретній документації зникли згадки про голод. Таким чином, винні за голод були названі владою, а тема голоду стала табу. Ось як це прокоментували працівники посольства Німеччини в інформації щодо продовольчого становища у Радянському Союзі: «Перемога уряду здійснилась, селянина поставлено на коліна».

Та не зник, як засвідчують нововіднайдені документи, сам голод. У квітні 1934 року заступник торговельного радника Посольства Польщі у Москві Ян Лагода здійснив подорож по УРСР, відвідавши Київ, Коростень, Житомир, Бердичів, Козятин, Умань. «Я переконався, — писав він у звіті про подорож, — що у відвідуваних мною областях сільське населення голодує. Виразно голодних людей зустрічається дуже багато, на залізничних станціях дуже багато покинених дітей, які харчуються, як тільки можуть... У результаті спостережень я можу сказати, що голод в Правобережній Україні існує як явище дуже поширене... На цьому фоні розвинулася епідемія злоякісного грипу, який, подібно як у 1918 р. на Заході, винятково небезпечний. Від грипу помирає дуже багато людей. Явища минулорічного голоду ще не зтерлися в пам’яті людей, у вагонах говорять виключно про голод».

Натомість влада почала робити все, щоб стерти з пам’яті трагедію, що сталася. Робилося це у різний спосіб, в тому числі й методами залякування з метою примусити людей не вести розмови про голод. Польський віце-консул у Києві Пйотр Курніцький у жовтні 1933 року, наполягаючи на тому, що «вісті про можливість голоду не є аж ніяк перебільшеними», відзначає «конкретні прагнення влади до витворення і зміцнення патріотизму і державних амбіцій». За спостереженням віце-консула, «коли нині розмовляєш з тими лікарями, які ще рік тому охоче користувалися кожною нагодою, щоб з’їсти сніданок або обід в консульстві, радо нарікаючи на всілякі недоліки, сьогодні спостерігаєш повну зміну їхнього ставлення: намагаються блефувати, що все прекрасно, навіть краще, ніж деінде...».

У листопаді 1936 року німецькі дипломати підготували інформацію про те, як радянська пропаганда протидіє розповсюдженню правди про трагічні події 1932—1933 років, намагається в черговий раз спростувати сам факт голоду. З цією метою, зокрема, було створено фільм «Урожай». Цей фільм, зазначалося в інформації, «в тисячах примірниках висилається за кордон. Він демонструється всюди, де правда про голодну катастрофу 1932/33 рр. і настуного часу стала надбанням гласності». У фільмі було показано місцевість на нижньому Дніпрі, де лютував голод, а нині — буцімто заможний колгосп, де працюють щасливі селяни, які чудово харчуються. «Пропаганді, що є в цьому фільмі, — підкреслювалося в інформації, — слід протиставити те, що в показаному колгоспі хитро підібрано поодинокі випадки, що більшість колективів далеко не досягає рентабельності старих індивідуальних господарств, що примусова колективізація досягнута була лише тим, що мільйони сільських жителiв виганялися зi своїх будинків та висилались в примусові трудові табори і, насамперед, фактом голодної катастрофи 1932/33 рр. і наступного часу. Ці катастрофи, які показують не лише нездатність Радянського уряду оволодіти проблемою забезпечення народу, а й виняткове диявольске бажання знищити певні шари населення («організований голод»), є історичними фактами, подробиці яких сьогодні пояснені даними надійних свідків... Крім того, необхідно підкреслювати, що при такому стані Радянського харчового господарства можна розраховувати на повторний голод».

...Робота над черговим томом спільної польсько-української видавничої серії ще раз переконує у необхідності подальших досліджень історії Голодомору, його специфічних рис у тому чи іншому регіоні колишнього СРСР і відповідно — УСРР. Такі дослідження, базовані на осмисленні раніше невідомого документального і фактичного матеріалу, на подоланні застарілих історіографічних і світоглядних стереотипів, актуальні не лише з точки зору аналізу тоталітарної ретроспективи. Це також важливо для розуміння реальної природи сталінського ладу, все ще, на жаль, оповитого різного роду міфами і пропагандистськими стереотипами. Значну роль в окресленні реальної ситуації під час Голодомору можуть і повинні відігравати документи і матеріали, підготовлені свого часу іноземними дипломатами в Україні. Й хоча більша частина цих документів і матеріалів в 30-ті роки не була оприлюднена керівництвом відповідних країн з огляду на певні кон’юнктурні мотиви (наприклад, Італія купувала у СРСР пальне і не вважала за потрібне «сваритися» з Кремлем), хоча інколи згадані джерела містять деякі неточності, вони є цінними і важливими. Сподіваюсь, в листопаді нинішнього року ми, учасники спільної польсько-української робочої групи, зможемо переконати в цьому читачів. Адже саме тоді має відбутися презентація вже згаданого мною сьомого тому нашої видавничої серії.

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук. Фото з архіву інженера А. ВІНЕРБЕРГЕРА
Газета: 
Рубрика: