І добро, і зло примножуються в геометричній прогресії. Ось чому ті маленькі рішення, які ми приймаємо щодня, безмежно важливі.
Клайв Стейплз Льюїс, відомий британський письменник, філософ, християнський апологет

Гуманiзм чи варварство?-4

Переміщення культурних цінностей до СРСР після Другої світової: Україна потребує чесної розмови та подолання радянських міфів
25 листопада, 2021 - 16:50
У 2001 Р. ДО НІМЕЧЧИНИ БУЛО ПОВЕРНУТО ТАК ЗВАНИЙ «АРХІВ БАХА» — УНІКАЛЬНУ ЗБІРКУ РУКОПИСІВ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ ХVІ—ХІХ СТ., СЕРЕД ЯКИХ АВТОГРАФИ МОЦАРТА Й БЕТХОВЕНА

Закінчення. Початок читайте «День « № 135-136, 137-138, 139-140
   У свою чергу для Німеччини Україна становить об’єктивний інтерес як частина колишнього СРСР у зв’язку з організацією радянським керівництвом масового вивезення культурних цінностей із зони його відповідальності на німецькій території. У тому числі це були музейні цінності, архіви, книжкові колекції. Даний фактор сьогодні визначає зацікавленість Німеччини в діалозі з Україною, в результаті якого вона сподівається повернути частину втрачених культурних цінностей, що опинилися на українській території.

Слід зазначити, що саме Україна виявила ініціативу і зробила перший крок назустріч німецькій стороні з метою розпочати реституційний діалог — у травні 1993 р. під час проведення Днів культури України в Баварії як акт доброї волі українською делегацією на чолі з прем’єр-міністром Л. Кучмою були передані німецькій стороні понад 30 одиниць історичних реліквій, пов’язаних з ім’ям Й. Ґете (у тому числі, за різними даними, від одного до кількох автографів). Ці реліквії зберігалися в Київському музеї західного та східного мистецтва, куди вони потрапили після Другої світової війни.  Такий початковий крок української сторони викликав великий суспільний резонанс в Німеччині й став тим поштовхом, який активізував двосторонні відносини щодо цього питання. Вже в липні 1993 р. у Київ прибула офіційна урядова німецька делегація, яка провела переговори з офіційною делегацією України (12-13 липня 1993 р.). Підписаний за їхніми підсумками двосторонній протокол від 13 липня 1993 р. з проблем культурних цінностей, що були втрачені або незаконно переміщені під час Другої світової війни та в наступні роки, задекларував обопільне прагнення до взаємовигідного і відкритого діалогу. Початок українсько-німецького співробітництва в питаннях реституції культурних цінностей був надзвичайно динамічним і дозволив експертам говорити про практично зразкову формулу реституційного діалогу в загальноєвропейському масштабі. Досить регулярно відбувалися спільні засідання делегацій, і мали місце неодноразові акти взаємних передач виявлених культурних цінностей сторін. Особливо позитивно ця тенденція виглядала на тлі німецько-російського протистояння, викликаного підготовкою і наступним прийняттям російського закону про статус переміщених внаслідок Другої світової війни культурних цінностей, коли російська сторона зупинила усі переговори щодо питань реституції.

У цей період простежується намагання сторін дотримуватися принципу взаємності та зустрічних кроків, бажання підтримувати паритет у зустрічних діях. Перш за все почав відбуватися відкритий обмін інформацією в питаннях можливих наявних культурних цінностей іншої сторони на територіях Німеччини та України з метою їх ідентифікації. Українська та німецька делегації обмінялися неповними списками втрачених внаслідок війни культурних цінностей. Велике значення для зміцнення взаємної довіри та відкритості мали доволі інтенсивні практичні акти взаємних передач культурних цінностей. Так, у рамках двостороннього співробітництва Україна передала німецькій стороні цілий ряд культурних об’єктів. Археологічний комплекс із більше ніж 6 тис. фрагментів кераміки і виробів зі скла, що походив з пам’ятки древніх германців поселення І—ІІІ ст. Каблов, було повернуто за ініціативи Інституту археології НАН України до Маркішен-музею у Берліні на його прохання в листопаді 1993 р. Восени 1996 р. з фондів Київського музею західного та східного мистецтва до Дрезденської картинної галереї було передано три альбоми з гравюрами, літографіями та естампами ХVІІІ — ХІХ ст. (загалом 221 од.), серед яких значну частину складали художньо виконані плани старовинних німецьких міст. У березні 1994 р. з Німеччини в Україну були передані втрачені в роки війни 82 археологічні предмети різних історичних періодів від енеоліту до середньовіччя з довоєнних фондів колишнього Херсонського історико-археологічного музею. У грудні 1995 р. 723 книжки з археології з десяти довоєнних київських збірок, серед яких чимало рідкісних та цінних видань, було повернуто в Україну директором археологічного Пфальбаумузеума м. Унтерульдінген у Баварії Г. Шюбелем. Вони протягом тривалого часу зберігалися у скринях у підвалах музею і потрапили туди імовірно як «трофей» одного з німецьких чиновників-археологів, що в роки війни працював на окупованій території України, зокрема у Києві. У 1995 р. в Україну повернулася Жалувана грамота Петра І про затвердження Варлаама Ясинського у сані митрополита, яка до війни належала фондам сучасної Національної наукової бібліотеки імені В. Вернадського НАН України і була вивезена до Німеччини під час Другої світової війни (пергамент, рукопис, 1700 р.). Там грамота потрапила до американського військового наприкінці війни чи в перші повоєнні роки і зберігалася в нього вдома як «сувенір». Зрештою, пам’ятка була придбана директором київської філії Ґете-інституту графинею Уте Баудіссін за участю відомого німецького дослідника питань реституції проф. В. Айхведе і передана до України в Центральний державний історичний архів України (м. Київ).

Надалі українсько-німецькі переговори з питань повернення та реституції втрачених або незаконно переміщених культурних цінностей відбувалися доволі періодично і системно. Зокрема, подальші засідання Змішаної українсько-німецької комісії проходили 30 листопада 2001 р, 24-25 листопада 2003 р. (м. Берлін), 2-3 вересня 2004 р. (м. Ялта), 3-5 квітня 2008 р. (м. Мюнхен), 6-7 грудня 2010 р. (м. Львів), 10-12 жовтня 2011 р. (м. Берлін), 9-10 листопада 2016 р. (м. Берлін), 27-28 листопада 2018 р. (м. Київ). Загалом відбулося вже дванадцять засідань Змішаної комісії, що переконливо засвідчує інтенсивність двостороннього діалогу та зацікавлення сторін у тісній взаємній співпраці. Ці показники з упевненістю дозволяють стверджувати, що подібного активного переговорного процесу в питання повернення та реституції культурних цінностей Україна не має з жодною іншою країною світу.

Інтенсивні переговори супроводжувалися взаємними актами передач переміщених культурних цінностей. Найбільший суспільний резонанс у цьому контексті викликало повернення до Німеччини у 2001 р. так званого «Архіву Баха» — унікальної збірки рукописів європейських композиторів ХVІ-ХІХ ст. з колекцій Берлінської Співочої академії (Zing-Akademie), що, як уже зазначалося вище, у перші повоєнні роки потрапила на територію України і загалом нараховувала 5173 одиниці зберігання (понад 1 млн нотних аркушів). Серед них — автографи та першодруки творів членів родини Й.-С. Баха — Вільгельма Фрідемана Баха та Карла Філіпа Емануеля Баха, Дж. Перголезі, В.-А. Моцарта, А. Вівальді, Телемана, Гайдна, Генделя, Л.-В. Бетховена, Мендельсона, українського композитора Бортнянського та багатьох інших. Своєю чергою у 2001 р. з Німеччини через Посольство ФРН до України було повернуто картину невідомого голландського художника ХVІІ ст., яка була вивезена нацистами з Уманської картинної галереї. У березні 2011 року до України були повернуті з Німеччини твори народного декоративного мистецтва, вивезені Айнзатцштабом А. Розенберга у 1943 р. з фондів Київського державного музею українського мистецтва (колекція писанок і декоративна таріль — усього 211 од.). 19 грудня 2013 р. у храмі Св. Миколая міста Могилів-Подільський Вінницької області у День Святого Миколая відбулася передача ікони Божої Матері, яка була вивезена під час Другої світової війни до Німеччини і довгий час зберігалася у родині громадянина ФРН. 28 листопада 2018 р. у ході чергового засідання Змішаної українсько-німецької комісії німецька сторона офіційно повернула в Україну картину видатного українського живописця другої пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сергія Васильківського «Етюд з будинком», виявлену у приватної особи.

Новий резонансний акт передачі культурних цінностей мав місце наприкінці травня 2019 р., коли до Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського з Німеччини повернувся ще один унікальний історичний документ XVIII ст. — Жалувану грамоту Петра І від 1708 року про поставлення на Київську митрополію Іоасафа Кроковського. В роки Другої світової війни її було вивезено з колекції рукописного відділу Бібліотеки Академії наук України (нині НБУВ НАН України), зокрема із зібрання документів Софійського монастиря, у складі котрого зберігалися документи Київської митрополії та колекції Софійської митрополичої ризниці. І ці приклади не вичерпують взаємні акти передач культурних цінностей, які мали місце.

Але дослідження нагромадженого досвіду взаємної співпраці між Україною та Німеччиною у цій сфері також дозволяє засвідчити і наявність доволі складних проблем, які спричинили і продовжують спричиняти суттєвий вплив на практичну сферу реалізації зафіксованих у спільних документах домовленостей. У тому числі актуальним залишилося питання предмету переговорів — а які, власне, культурні цінності слід вважати «втраченими або незаконно вивезеними» (так само — «втраченими або незаконно переміщеними під час Другої світової війни та в повоєнні роки»)? Безумовно, з точки розу організації переговорного процесу було б доцільно офіційно з’ясувати, яким чином і у якій мірі обидві сторони, котрі як держави, що постали вже після подій Другої світової війни (ФРН багато раніше, а Україна — значно пізніше), загалом мають відношення до подій війни та періоду повоєнних років і на підставі яких базових засад між ними мають вирішуватися конкретні питання долі культурних цінностей, з тим пов’язаних. На жаль, у процесі подальших переговорів предметом спільних протоколів і надалі були виключно окремі ситуації навколо конкретних об’єктів культури чи колекцій культурних цінностей. Але базові концептуальні засади організації переговорного процесу так і залишилися не опрацьованими сторонам.

Між тим така ситуація створила певну правову колізію між законодавчими нормами України та ФРН стосовно переміщених культурних цінностей. Як уже зазначалося вище, відповідно до ст. За Законом України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р., культурними цінностями України (тобто такими, які на законних засадах перебувають на її території. — С.К.), поміж іншого є «культурні цінності, переміщені на територію України внаслідок Другої світової війни як часткова компенсація за заподіяну окупантами шкоду». Дана норма закону зокрема трактується як така, що визначає культурні цінності, переміщені з території Німеччини під час війни та в перші повоєнні роки, як ті, що є «частковою компенсацією» за спричинені нацистською Німеччиною як країною-окупантом втрати українських культурних цінностей внаслідок війни. Автоматично ці культурні цінності вважаються такими, що на законних підставах перебувають на території України. Як автор базового варіанту закону, зауважу, що він був схвалений комітетом Верховної ради, а згодом і усією Верховною радою України практично без жодних змін авторської редакції. За винятком однієї правки, внесеної народною депутаткою від КПУ В. Заклунною, якраз щодо визнання переміщених на територію України німецьких культурних цінностей компенсацією за втрати у роки війни.

Тут простежується очевидний зв’язок з діями Росії, яка саме у той час ухвалила свій скандальний закон про переміщені на її територію внаслідок Другої світової війни культурні цінності, які вона односторонньо оголосила своєю власністю. Ця правка зруйнувала архітектуру і зміст закону, спрямованого на сучасне регулювання питань вивезення-ввезення культурних цінностей відповідно до міжнародно-правових норм. Тож тема реституції у ньому визначально не була прописана належним чином. Та, незважаючи на всю дискусійність цієї норми закону, вона дотепер є частиною українського законодавства. У той же час на рівні федерального законодавства ФРН переміщені з території Німеччини під час та після Другої світової війни культурні цінності вважаються незаконно вивезеними культурними цінностями, які є власністю німецької держави і підлягають безумовному поверненню до ФРН. Отже, коли мова йде про міждержавну співпрацю, є підстави вважати, що кожна зі сторін вкладає власний зміст у розуміння головного предмету спільних договорів, декларацій та протоколів — поняття (і юридичного терміну) «втрачені та незаконно вивезені культурні цінності». І поміж інших факторів саме цим можливо пояснити помітне зниження ефективності двосторонньої співпраці у даній сфері. Тож узгодження позицій сторін із зазначеного питання є важливою умовою для продовження міждержавного діалогу.

Дана проблема має також і суспільно-політичний контекст. Із часів СРСР в українському суспільстві на рівні не лише побутової свідомості, а й на рівні професійних переконань багатьох науковців міцно утвердилося переконання, що переміщені внаслідок Другої світової війни на територію України німецькі культурні цінності є компенсацією за завдані нацистським режимом збитки українській культурі, й тепер з позицій справедливості та моралі ці предмети не мають повертатися до Німеччини. І така позиція значною мірою має місце і в середовищі українських політиків та урядовців, відповідно справляє вплив на ухвалення політичних та державних рішень із цих питань.

Сергій КОТ, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: