Природним правом є визволятися від гноблення і трудитися, аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було забрано.
Пилип Орлик, гетьман України (у вигнанні) у 1710–1742 роках

Хотілось, але не змоглось...

Про історичну роль князя Романа Мстиславича
27 березня, 2021 - 19:39
Князь Роман Мстиславич — визначний державний діяч Давньої України, його справедливо називали «самодержцем Русі»

В українській історії постать князя Романа Мстиславича (близько 1152 — 1205 рр.) драматична: він утворив соборну, із кількох князівств, державу — від Галича до Києва. Проте не судилося — держава проіснувала лише рік і два місяці: несподівана смерть зламала всі досягнення князя й поклала кінець його планам щодо реформування устрою цієї держави. З проханням більш детально розповісти про життєвий шлях цього визначного діяча Русі звертаюся до доктора історичних наук, завідувача кафедри середніх віків і візантивістики ЛНУ ім. І. Франка, професора Леонтія Вікторовича ВОЙТОВИЧА.
   З. П.: —Шановний Леонтію Вікторовичу, коли і за яких обставин народився майбутній князь Роман?
   Л. В.:
— Князь Роман народився близько 1152 р. (історики вказують інтервал між 1151 і 1153 рр.), коли його батько — Мстислав Ізяславич — правив Переяславським князівством. Його дід — Ізяслав Мстиславич — був Великим князем київським. Його матір’ю була Агнешка (1137 — після 1182 р.) — дочка краківського князя Болеслава Кривоустого. Шлюб його батьків відбувся у 1151 р. і скріплював союз Ізяслава Мстиславича з польськими князями, які надавали йому допомогу в боротьбі за київський престол супроти його дядька — Юрія Долгорукого.

З. П.: — Як складалася доля й де княжив Роман до кінця ХІІ ст.?

Л. В.: — Коли його батько став Великим князем київським, юного Романа послали в Новгород (1168 — 1170). Після смерті батька він успадкував на Волині Володимирське князівство (1170 — 1187, 1188 — 1199), де його сюзереном (правителем) став дядько — луцький князь Ярослав Ізяславич (1170 — 1180). З часом Роман допоміг дядькові стати Великим київським князем (1173 — 1174).

Пізніше до Володимирського Роман приєднав Берестейське і Дорогичинське князівства і, ставши в такий спосіб найбільшим волинським князем, свідомо уступив сюзеренітет (правління) над Волинню луцькому князю Інгвару Ярославичу, чим зберіг єдність обох гілок волинських князів.

Тут виникає запитання: чому він це зробив, з яких мотивів? Адже тоді владу просто так не віддавали. Річ у тім, що, за угодою 1170 р., між помираючим Мстиславом Ізяславичем і його братом — Ярославом — старшинство на Волині переходило до луцького князя, але Володимирське князівство — до Романа Мстиславича. Його рідні брати також зберігали свої уділи.

У 1187 — 1188 р., скориставшись боярською змовою проти галицького князя Володимира Ярославича, Роман захопив Галич. Ставши князем галицьких земель, він уступив Володимирське князівство братові — белзькому князю Всеволоду Мстиславичу, хоча пізніше — після втрати Галича — повернув його собі знову.

У 1199 р., опанувавши після смерті галицького князя Володимира Ярославича Галицьке князівство, Роман Мстиславич об’єднав їх в єдину державу.

З. П.: — Які воєнні дії в другій половині ХІІ ст. з участю князя Романа чи під його орудою мали суттєве значення для Русі та інших сусідніх держав?

Л. В.: — Першу велику перемогу зовсім юний Роман здобув як новгородський князь у 1170 р., розгромивши переважаюче суздальське військо, послане Андрієм Боголюбським. Сучасники називали це чудом, а в Новгороді Великому ще в XV ст. малювали ікони, присвячені цій події, із зображенням Романа Мстиславича на чолі війська. До речі, про його походи проти литви, ятвягів і половців повідомляв автор «Слова о полку Ігоревім».

Відомою є також битва під Мозгавою 15 вересня 1195 р., коли Роман був поранений (Мозгава — це населений пункт на території сучасної Польщі, приблизно 80 км на північний схід від Кракова). Ця битва вирішила долю боротьби за краківський престол.

Ще одна відома битва з участю князя Романа — воєнні події у Візантії (бл. 1199 — 1200 рр.). За повідомленням сучасника — візантійського письменника Нікіти Хоніата (1155 — 1213) — «Богом призвана фаланга (тобто військо)» князя Романа врятувала Константинополь від половців. У Візантії цю допомогу Романа пам’ятали довго. Так, хроніст Федір Скутаріот (близько 1230 — після 1283 р.) та поет Єфрем Єнійський (перша третина ХІІІ ст.) у своїх творах також згадали про цей порятунок Візантії.

Історичний контекст цього порятунку Візантії такий. Галицький князь Ярослав Осмомисл після перевороту у Візантії, внаслідок якого загинув його двоюрідний брат імператор Андронік Комнен, підтримав повстання представників династії Асенів у Болгарії, завдяки чому Болгарія повернула незалежність. Болгарський цар Калоян був одружений з половчанкою, і половці підтримали Болгарію у цій війні з Візантією. На противагу цьому, зацікавлений у відновленні союзу з Візантією, князь Роман виступив проти половців і зірвав їхній похід. Скоріш за все ця битва відбулася десь на нижньому Дунаї.

Звичайно, були ще й інші походи Романа, зокрема на Київ у 1201 р., внаслідок чого він встановив над Києвом свою владу.

Фатальним виявився похід Романа на допомогу свояку — німецькому королю Філіпу Гогенштауфену. Цей останній похід трагічно обірвався під Завихостом (зараз Завихост — містечко Сандомирського повіту в південно-східній частині Польщі).

З. П.: — Як князю Роману, хай і на короткий час, вдалося утворити велику за розмірами — від Галича до Києва -Руську державу?

Л. В.: — Роман не творив нової держави. Така держава — Київська Русь (загалом, це імперія, хоча її володарі титулу імператорів і не носили) — існувала до нього. Роман був лише законним спадкоємцем її великих князів.

Подібно до сусідньої Священної Римської імперії германської нації, до складу якої входило понад 200 королівств, герцогств, маркграфств, пфальцграфств і т. д., до Русі входило 11 земель, які мали у своєму складі окремі князівства. Об’єднавши дві потужні землі — Галицьку і Волинську, — Роман реально був найпотужнішим князем. Але, намагаючись припинити боротьбу за Київ між Мономаховичами та Ольговичами, яка тривала всю другу половину ХІІ ст., він не поспішав зайняти київський престол. Так, він уступив його спершу луцькому князю Інгвару Ярославичу, а потім — овруцькому князю Рюрику Ростиславичу. Цим він свідомо сприяв припиненню міжусобної боротьби. Більше того, щоб зупинити цю боротьбу, він запропонував так званий добрий порядок — законодавчий спосіб виходу з конфліктів при успадкуванні влади Великого київського князя.

З. П.: — У чому полягав цей спосіб та чому князь Роман його не запровадив?

Л. В.: — «Добрий порядок» дійшов до нас лише в переказі російського історика Василя Татищева (1686 — 1750), через що деякі історики поставили його достовірність під сумнів. Тут немає сенсу повторювати всі деталі, найбільш повно вони викладені петербурзьким істориком О. Майоровим. До речі, його двотомник про Романа був виданий українською мовою в 2011 р. у Білій Церкві.

Зверну увагу тільки на те, що «добрий порядок» князя Романа базувався на пропозиції династії Вельфів змінити порядок обрання німецького короля, який після походу в Рим коронувався імператорською короною (1198 р.), а саме: Вельфи запропонували обмежити число курфюрстів (виборців, які обирали короля) шістьма особами. Цю пропозицію папа Інокентій ІІІ оприлюднив у посланні 1200 р. під назвою «Роздуми над поставленням імператором одного з трьох обраних».

Із проєктом Вельфів князь Роман мав можливість ознайомитися під час перебування в Ерфурті близько 1203 — 1204 рр. У своєму варіанті проєкту князь Роман навіть кількість князів, які мали отримати право обирати великого князя, зробив таким самим (шість). Дослідники, які не довіряють Татищеву, навіть приписували йому цю помилку (у прийнятій пізніше в імперії реформі число курфюрстів зросло до семи), але у папському посланні було саме шість курфюрстів.

Романів проєкт обрання великого князя, звичайно, міг би зупинити потік усобиць, але тільки за умови, якби його прийняли всі руські землі. Проте супротивником проєкту виступив володимиро-суздальський князь Всеволод Юрійович Велике Гніздо. А невдовзі загибель Романа взагалі зняла проблему. Наступники Романа були надто слабкими, щоб пропонувати реформи.

З. П.: — За даними істориків, 1204 р. Папа Римський Інокентій ІІІ надсилав до князя Романа посольство, яке пропонувало надати йому королівську корону й титул Короля Русі. Чому князь Роман відмовився?

Л. В.: — Навколо цього питання теж триває полеміка. Погоджуюся з тими істориками, які не сумніваються у факті прибуття до Романа такого посольства.

Річ у тім, що в християнському світі після здобуття хрестоносцями Константинополя (а їх туди привів претендент на візантійський престол Олексій IV Ангел — протеже Інокентія ІІІ) виникло неабияке напруження у протистоянні католиків і православних. Щоб погасити його, Інокентій ІІІ надіслав корону православному цареві Болгарії Калояну, який прийняв її.

За таких умов, щоб задобрити й князя Романа, йому також запропонували корону. Проте Роман був одружений з Єфросинією — дочкою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела. Крім того, ще один член династії Ангелів — Олексій ІІІ Ангел — на якийсь час знайшов притулок у Романа в Галичі. За таких умов Роман через наявність родинних зв’язків і політичних міркувань, мабуть, визнав за краще відмовити Папі в отриманні корони, тим більше, що Інокентій ІІІ підтримував Оттона IV Вельфа, противника Романового свояка — короля Філіпа Гогенштауфена, одруженого з Іриною, сестрою Єфросинії.

З. П.: — Леонтію Вікторовичу, як завершилося життя князя?

Л. В.: — Роман загинув під Завихвостом 19 червня 1205 р. Деталі цієї загибелі залишаються дискусійними.

Частина дослідників, зокрема київський дослідник Олександр Головко, якому належать кращі роботи про Романа, підтримує думку, що Роман загинув у випадковій сутичці, взявши участь у польській усобиці на боці Владислава Лясконогого проти свого родича Лєшка Білого.

Я підтримую інше припущення, а саме: Роман ішов до Саксонії на допомогу свояку — Філіпу Гогенштауфену, про що було домовлено під час їхньої зустрічі в Ерфурті. Польські князі Лєшко і Конрад, яким він постійно допомагав, під тиском Папи Інокентія ІІІ взяли сторону Вельфів і не давали війську Романа пройти через їхню територію.

Дискусійним залишається і місце поховання Романа Мстиславича. Дослідники розглядають три можливі місця поховання: перше — у Володимирі в Успенському соборі, збудованому його батьком Мстиславом Ізяславичем; друге — під Завихвостом, де пізніше був збудований монастир для галицької королеви Саломеї, дочки Лєшка Білого; третє — в Галичі в храмі св. Пантелеймона. Останню версію досить переконливо обґрунтував історик Олександр Головко, оскільки фундатором храму св. Пантелеймона в Галичі був саме князь Роман. Якщо це справді так, то, поза сумнівом, саме там князя й поховали.

З. П.: — Чи підкріплювалися державотворчі й полководницькі уміння князя його вміннями у сфері міжнародних стосунків?

Л. В.: — Хоча підґрунтя до об’єднання Галицької і Волинської земель було закладено попередниками, здійснити це міг тільки вправний, досвідчений політик. Певним показником досвідченості Романа служать його династичні шлюби, які скріплювали союзи політичні. Так, перший шлюб Романа з Предславою Рюриківною, чий батько наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. успішно боровся за київський престол, допоміг Романові стати найсильнішим серед волинських князів. Другий шлюб — із візантійською принцесою Єфросинією-Анною — ще більше підняв престиж Романа, а крім того, поріднив його з іншими європейськими династіями, а саме: німецькими Гогенштауфенами, австрійськими Бабенбергами та угорськими Арпадами.

Його участь у європейській політиці також демонструє велике вміння розв’язувати складні дипломатичні завдання.

З. П.: — Як тогочасні літописи відгукувалися про державотворчу діяльність Романа?

Л. В.: — Зупинюся на двох цитатах сучасників. Редактор Іпатіївського літопису писав про «...великого князя Романа, вікопомного самодержця всієї Русі, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих... Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і перехопив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха...». Трохи раніше автор «Слова о полку Ігоревім», звертаючись до волинських князів — Романа Мстиславича і Мстислава Ярославича — Німого, написав:

А ти, буй Романе і Мстиславе!

Хоробра мисль носить

ваш ум на подвиг.

Високо пливеш ти на подвиг

в сміливості,

наче сокіл на вітрах ширяючи,

хотячи птицю в смілості здолати.

Єсть бо у вас залізні молодці

під шоломами латинськими.

Од них загула земля, і багато країн -

хинова, литва, ятвяги, деремела,

і половці сулиці свої покидали,

а голови свої підклонили

під тії мечі харалужнії.

З. П.: — Деякі джерела твердять, що ми часто перебільшуємо значущість діяльності князя Романа для українського державотворення. Адже утворена ним соборна держава проіснувала лише рік і два місяці. Яка ваша думка щодо цього?

Л. В.: — Як я вже зазначав, Роман не творив нової держави, він лише продовжував існування тієї, що була до нього. При цьому він, безперечно, прагнув очолити її так, як його батько, дід і прадіди. Він хотів бачити Русь такою ж потужною й об’єднаною, як у часи його прадідів — Володимира Мономаха чи Володимира Святого, а не конфедерацією 11 земель, як у часи його батька.

Переоцінку діяльності та ролі князя Романа пропонують періодично історики, декотрі навіть називають його дрібним авантюристом (історію, на жаль, завжди намагалися зробити партійною наукою). Якщо так розмірковувати, то так само легко можна назвати авантюристами імператора Фрідріха Барбароссу чи, із ще більшими підставами, англійського короля Річарда Левине Серце.

Але — подібно до названих правителів — Роман Мстиславич назавжди увійшов в український фольклор і традицію, на що звернув увагу ще Михайло Грушевський. Навіть якби Романові Мстиславичу не вдалося більше нічого, крім об’єднання двох великих земель — Галицької та Волинської, — він все одно заслуговував би бути в числі найвидатніших руських князів.

Інтерв’ю підготував Зіновій ПАРТИКО,Львів
Газета: 
Рубрика: