Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Iсторія доби в постатях

До 140-річчя Лесі Українки і Агатангела Кримського
14 жовтня, 2011 - 00:00
АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ / ФОТО З САЙТА SAVEPIC.RU. ЛЕСЯ УКРАЇНКА ФОТО З САЙТА LITOPYS.NET

Закінчення. Початок див. «День» № 175-176

Свої ходіння в народ Кримський згодом описуватиме з іронією. На його переконання, з цього не лише немає жодної користі, але, навпаки, виходять неабиякі обопільні втрати. «Оті «хождения», — стверджує він, — які практикують такі недоуки, як студенти, є страшенна погань і мерзота. Перш усього велика шкода доводиться тим, що молодик повинен би був не гаяти час, [...] щоб опісля, якими-небудь трьома-чотирма роками пізніше, послужити тому ж таки народові. [...] Друга шкода та, що «просвіщати» народ, будучи неуком, не маючи суцільних пересвідчень і основуючись тільки на трьох-чотирьох соціалістичних та нігілістичних (та й то погано розчовпаних) книжках — це є неморальність». Поразка Кримського у ролі народного просвітителя, що мала більше об’єктивних, аніж суб’єктивних причин, виглядає цілком закономірною. Незнання, нерозуміння життя простолюду, його клопотів і потреб перетиналися тут із особистою несформованістю та юначим максималізмом. Зусилля проповідувати, навчати, окрім щирого пориву й самовпевненості, не були підкріплені ні належними досвідом, знаннями, ні, що теж важливо, навичками спілкування. Натомість спроби Лесі Українки в цьому напрямку виявилися значно продуктивнішими саме завдяки скерованості не до навчительства, а насамперед порозуміння, налагодження своєрідної співпраці, зрештою, до взаємопізнання. Її глибоке, сказати б, професійне зацікавлення традиціями, звичаями, побутом, мистецькими осягами, мовою народу поєднувалося з реальною допомогою у вирішенні нагальних проблем. Між іншим, дієвість і результативність такого підходу засвідчують не лише написані зі знанням справи художні твори на українські теми чи упорядковані письменницею фольклористичні матеріали. Показовим тут є саме життя родини Косачів у селі Колодяжному, позначене непідробним уболіванням за долю місцевого, справді рідного собі люду.

Очевидно, що порозуміння із народом на рівні безпосереднього спілкування виявилося для молоді не єдиною й не найдієвішою стратегією розвою національної справи. Це була концепція українофілів, яка в модерну добу виглядала застарілою. Та й загалом увесь означений суспільно-культурницький рух у тогочасних координатах багатьма сприймався недоречним анахронізмом. У листі до Б. Грінченка Кримський висловився з цього приводу дуже гостро. «Українофільство, — пише він, — є дуже гарна річ, але робітників вона сливе як не має, і загал українофілів або егоїсти, або хоч щирі, дак неуки». Примітно, що себе автор наведеної сентенції вважав на той час належним до другої категорії. А зробити правильний вибір йому опосередковано допоміг усе той же М. Драгоманов, який на запитання молодої, енергійної людини «З чого потрібно починати працю для народу?» міг переконливо відповісти:«Із себе, із самоформування й самовдосконалення».

Обстоювані М. Драгомановим засади становлення й підготовки нового покоління громадсько-культурних діячів (власне інтелектуальної еліти нації) за основу мали вимогу якнайширшої освіти, й не лише загальнообов’язкової — шкільної чи університетської. Надзвичайно важливими за умов колоніального стану виявлялися особистий приклад і наставництво, сказати б, зразком античного спілкування-навчительства. Переконливим свідченням успішної реалізації такого підходу у випадку самого Драгоманова може бути життя й діяльність його найвідомішої учениці — Лесі Українки.

Коло учителів А. Кримського у національній справі дещо ширше, ніж у Лесі Українки. Поруч із М. Драгомановим у цьому ряді обов’язково потрібно назвати імена П. Житецького — викладача словесності у колегії Ґалаґана, а також Б. Грінченка та І. Франка. Проте визнаючи авторитет кожного зі згаданих діячів, Кримський як справжній учень прагнув не до сліпого наслідування, а до переосмислення й, так би мовити, збагачення засвоєних уявлень та ідей, а, отже, й їхнього продуктивного розвитку на якісно вищому рівні. Вчений, письменник, політик молодшого покоління, що вільно почувався у нових реаліях, він критично, а іноді й скептично сприймав досвід попередників (людей усе ж таки іншого часу) і міг, попри особисті симпатії, досить гостро оцінити значущість та актуальність зробленого своїми великими вчителями. Варто взяти в розрахунок і те, що сильна, обдарована особистість жадає самореалізуватися передовсім у тих царинах, які вважає найвідповіднішими власним нахилам та уподобанням. Однак у вітчизняних реаліях, особливо для людей інтелектуально-творчої праці, такої альтернативи могло й не існувати. Примітною під цим оглядом видається історія 1896 року зі здобуттям місця професора русько-української філології у Львівському університеті. Попри організаційні труднощі Кримський відмовився від цієї ідеї ще й тому, що твердо і свідомо обрав для себе науковий напрямок — орієнталістику, а отже, й сходознавчу кафедру в Москві. Це рішення не змогли похитнути ні умовляння Б. Грінченка, ні звернення авторів колективного листа з Чернігівщини, які апелювали до патріотизму й обов’язків перед Батьківщиною. У вибачливо-рішучому тоні свою позицію він пояснить П. Житецькому. «Декторі мої земляки, — пише Кримський, — не хтять зрозуміти, що йдучи на арабську кафедру, я зовсім і не думаю цуратися праці на рідній ниві, а навпаки — думаю, що своїм шляхом я швидко дійду до тієї мети, на якій вони бажали б мене бачити [...] Можу Вас завірити словом честі, що мені про кар’єру байдуже [...]. Коли я люблю Схід, то чи ж я тому винен? А що східна спеціальність не спинить мені роботу українську, дак цьому вірте».

1903 року у схожій ситуації опинилася й Леся Українка. Саме у тім часі гостро постала необхідність упорядкувати архів М. Драгоманова, й узятися за цю справу було запропоновано небозі вченого. Визнаючи потрібність і вагу майбутньої роботи, Леся Українка все ж відхилила цю пропозицію, адже добре розуміла, що у випадку згоди муситиме, по суті, відмовитися від того, чим жила все своє свідоме життя. «Може, той архів, — писала вона М. Павликові, — для якого я (мусила б) [...] зробити таку жертву, і вартий її, може, одне слово з нього варте більше, ніж всі мої слова минулі і ще не народженні, тільки у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилася душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили — і маю вже її занедбати, придушити, «скинутися»? Ні, не маю одваги, хоч киньте в мене каменем. Не можу». У цьому сенсі покоління порубіжжя, мабуть, — чи не перше покоління вітчизняних інтелектуалів (насамперед митців і науковців), котре наважилося так рішуче й послідовно обстоювати свою тожсамість, а, власне, право на свободу самореалізації, якого, на жаль, не мали, не могли собі дозволити їхні попередники.

Та все ж повністю, кажучи словами Лесі Українки, «скинутися громадської повинності» ні їй, ні Кримському не вдалося. Й річ не тільки у відповідальності перед поневоленою нацією, котра не може собі дозволити розкоші чистого мистецтва. Сама епоха вимагала (і сприяла постанню) людини універсального типу, а, окрім того, в обох потреба активної суспільної діяльності була глибоко внутрішньою й органічною. На жаль, не збереглося безпосередніх свідчень про особливості роботи й, зокрема, практичних завдань, які виконували Леся Українка та А. Кримський за дорученням вітчизняних партій-громад. Вочевидь, сама специфіка нелегального існування таких організацій вимагала належної конспірації. Лише з поодиноких і невиразних натяків у листуванні та принагідних обмовок у спогадах декого з сучасників можемо здогадуватися, що йшлося про перевезення нелегальної літератури й документів, а також налагодження якихось партійних справ за кордоном. З певністю слід вести мову й про так звану інформаційно-пропагандистську діяльність, яка проявлялася найперше публіцистичними виступами в періодиці й підготовкою відповідних — історико-соціологічного характеру і політичного спрямування — брошур та прокламацій. Але що це далеко не все, переконує, поміж іншим, і «негласний» нагляд поліції, що було встановлено за громадянами Л. Косач та А. Кримським майже з однакових причин: зв’язки із закордонними радикалами (головно галичанами) та київським соціал-демократичним підпіллям.

Особлива увага царської імперської влади до діячів культури проявлялася ще й через сумнозвісні цензурні комітети, митарства в яких були обов’язковою і часто нездоланною перешкодою на шляху до читача / глядача. Українці як представники периферії, далеко не у всьому лояльної до метрополії, підпадали у цьому випадку, сказати б, під подвійний контроль, адже, окрім узвичаєних критеріїв дозволу, до них зі свідомою прискіпливістю задіювано й добір за національною приналежністю. Переконливим підтвердженням сказаного може слугувати негативний досвід Лесі Українки та А. Кримського, що як письменники й дебютувати змушені були у, по суті, іншій державі (Галичина тоді, нагадаємо, входила до Австро-Угорщини). Проте на окремий інтерес тут заслуговують висновки спеціальної духовної цензури, яка зауважувала в доробку обох не лише речі, суперечливі церковним, чи, ширше, християнським догматам, але й відверте безбожництво чи навіть богозневагу.

Глибокий інтерес до релігії як однієї з найдавніших форм культури, свідомості й пізнання; питання віри; особливості взаємин людини і Творця — проблеми, котрі у добу порубіжжя далеко не для всіх вітчизняних митців видавалися актуальними. Тривале панування в інтелектуально-філософській царині позитивізму, а у сфері практичної політики — соціалізму схиляло інтелігенцію до «сповідування» раціонального чи навіть войовничого атеїзму. До цього, у свій спосіб, підштовхувала й православна церква, яка в Російській імперії, будучи інкорпорованою в державу, віддано обслуговувала її інтереси й навіть пишалася місією надійної підпори трону. Зрозуміло, що особливої довіри така духовна інституція у мислячої частини суспільства не викликала.

Думку про деструктивну роль московського православ’я, загалом, розділяли й Леся Українка та А. Кримський, але їхнього інтересу до християнства це не згасило. До його глибокого дослідження канонічна, а отже, унормована, обмежена традиція допитливий розум лише спонукала. У своїх шуканнях витоків цього унікального і, попри усе, привабливого віровчення, осмислення й переосмислення ґенерованої ним філософії, етосу, психології обоє рухалися відразу кількома напрямками. Філологічні аспірації, реалізовані студіюванням Біблії — аж до спроб перекладати Новий Завіт, поєднувалися тут із порівняльним вивченням історії людства, викладеної в старозавітних джерелах та документальних пам’ятках інших давніх культур. Не менше уваги привертав і світанок нової ери — часи, коли слово Христове утверджувалося в світі. Закономірно, що окреслені зацікавлення знаходили своє яскраве увиразнення й на рівні художньої творчості.

Вперше тему особистісного розуміння християнської доктрини було порушено 1903 року. Тоді Леся Українка, з проханням фахово-критичної рецепції, переслала Кримському кілька своїх нових творів, серед яких і апокриф «Що дасть нам силу?..». На жаль, реакція Кримського (його листи до Лесі Українки втрачено) не відома, однак, що вона була, сумніватися не доводиться. Важливим продовженням розпочатої розмови постає своєрідна дискусія довкола іншого твору Лесі Українки — «В катакомбах», що, як відомо, був присвячений Кримському. Але перед тим як проставити посвяту, авторка подбала про дозвіл на це. У своєму зверненні, де розкрито й обставини появи та втілення творчого задуму, вона, зокрема, зізнається: «Я занадто горіла, як її (поему. — Р. С.) писала, і її ідея занадто мені близька, щоб я присвячувала її тому, хто буде для неї «ні гарячий, ні холодний». Будьте їй ворогом або другом і скажіть мені щиро, що і як Ви про неї думаєте [...] Вона рветься в світ, хоч і не знаю я, чи судиться їй побачити його хутко. Я її спиняти не буду, нехай летить, коли попи не з’їдять, бо вона на релігійно-соціальну тему, ще «гірша» від «Одержимої». І Ви трохи винні в її народженні, бо розбудили в мені думки в сьому напрямі своїм листом [...]. Тому мені здається, що моя поема рідна Вам». Кримському драма сподобалася, але передовсім як мистецьке явище, бо ж своєю ідейною скерованістю спонукала до ряду критичних зауваг.

Примітно, що в часи праці над своїм єдиним романом «Андрій Лаговський» (1905) Кримський займався перекладом українською мовою книг Нового Завіту. Робота посувалася мляво й не в останнє через, сказати б, ідейне розчарування й навіть внутрішній спротив перекладача. Свій тогочасний стан він відверто опише у листі до Б. Грінченка: «Два рази був приступав до Євангелії — та й обидва рази знеохочено кидав; не лежить моє серце до тієї книжки, перекрученої попівством, та й частіше, ніж колись, находить у голову думка: «Ет! чи варто нам дбати, щоб народ мав у своїх руках тую книжку, де побіч ідеальних навчань є безліч небезпечної нісенітниці?». Власними сумнівами й душевними метаннями письменник наділить і героя, який так само переживатиме складний період світоглядно-релігійного становлення. Але, зрештою, Лаговський прийде до того, до чого ще в молодості прийшов і його автор, який у листі О. Огоновському щиро зізнався, що «увірував у Бога». Очевидно, що розуміти таке запевнення слід найперше у сенсі індивідуально-особистісного вибору чи, точніше, відкриття / прийняття ідеї Творця безвідносно до церковних канонів та приписів. Але важливо, що цей своєрідний саморух свідомо відбувався в руслі ідеалістичної християнської традиції, вочевидь, на власний розсуд, очищеної від намулу такого відразливого «попівства». Тому, мабуть, і спілкування з Кримським на означені теми для Лесі Українки, окрім консультативно-дорадчого, мало ще й значно вагоміший, духовно-філософський рівень, базований на внутрішніх досвіді й самопізнанні.

Оцінка ж самого роману вийшла достатньо критичною. Обстоюючи право вітчизняного митця на свободу творчого вияву, Леся Українка тим самим намагається ствердити й доконечну у модерній добі самодостатність мистецтва, позбавленого незмінної суспільної / класової / національної й т.ін. кореляції чи опіки. Тому й видається їй автор «Андрія Лаговського» постаттю роздвоєною — найперше у своїх спробах примирити означені полюси. Намагання приховати чи, принаймні, якомога менше виявляти свою індивідуальність у мистецькому творі виявилося нездоланною суперечністю (та, зрештою, й проблемою) Кримського-письменника. Він, як видається, так і не зміг до кінця позбутися уявлення про художню реальність як про феномен у загальному сенсі вторинний і чи не цілковито прив’язаний до суспільних інтересів та потреб. А за таких умов навіть талановита книга ніколи не постане явищем самодостатнім і самоцінним.

Професійне спілкування було важливим для обох митців не лише в сенсі спільного критичного дискурсу, а й отриманою можливістю писати для освіченого, вдумливого, справжнього читача, здатного до сприйняття поліфонічних художніх полотен. Це тим паче важливо, що у тій добі пропоновані письменниками-модерністами твори, та ще й написані на далекі від національного світу теми й сюжети, рідко знаходили адекватні відгуки у привченої до «белетристичної патріотики» аудиторії. Варто хоча б згадати ті численні нарікання, що нерідко межували зі звинуваченнями, збутися яких можна було лише іронією, приміром, як у листовному автовідгуку Кримського. «З поводу свого «Пальмового гілля», — повідомляв він Б. Грінченкові, — здобув скількісь листів. Деякі з них зводяться на ось що: «Дякую за екзотичні поезії, але бажав би, щоб ви писали рідні». Неначе можна собі звеліти!.. Бачу поки що, що, виймаючи деякі одиниці, які мають вдачу більш-менш інтернаціональну, наша українська суспільність неохоче дивиться на щось екзотичне». А Леся Українка химерні закиди у екзотизмі й навмисній відсутності тенденційності (ангажованості на соціально-політичні потреби сьогодення) з часом, утомившись пояснювати очевидне, звикла просто ігнорувати, погоджуючись, за її ж словами, зі статусом «хвалимої, але не читомої» й, по суті, несамохіть замикаючись у вежі зі слонової кості.

Самотність, відособленість, яка у випадку сильної, обдарованої натури зазвичай виявлялася невіддільною від свободи, у тім числі й творчої, визначала й особливості та навіть можливості спілкування. Що стосується Лесі Українки, то вона добре знала цю грань свого характеру й уже на початках знайомства намагалася делікатно, як це було, скажімо, з О. Кобилянською, попередити співрозмовника: «Я сама не дуже експансивна, — се, здається, вдача всієї нашої родини, — се не добре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене всієї, та я думаю, що се так і буде завжди. Друзі мої звикли до сього і дали мені волю говорити тільки про те, про що я хочу. Але я думаю, що їм ніколи не трапилось жалувати про те, що коли говорили мені». Думається, що схожий на описаний тип взаємин склався й між авторкою наведених слів та А. Кримським — побратимом Кримським (у тому, що вказане звертання було чимось значно більшим, аніж риторичною фігурою, переконує його поширення ще тільки на особу М. Кривинюка).

Як відомо, з появою «Одержимої» почалося сходження Лесі Українки до вершин мистецтва і, по суті, саме А. Кримський прихильним відгуком перший підтримав її у цей важливий переломний час. Мабуть, взаємопідтримка, ґрунтована на розумінні та повазі, й дозволяла цим таким різним і водночас таким схожим людям плідно працювати в національній культурі, бути її творцями у модерну добу. Не менш важливим видається й те, що (чи не вперше у національній історії) рівнозначна й повноцінна роль тут належала як чоловікові, так і жінці. «Бачите, — ділилася із Кримським своїми роздумами письменниця, — мужеська «рація» в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю «рацією», може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле і справедливе». Своєрідним прикладом такого «ґендерного порозуміння» може слугувати інтимна лірика обох митців, що у ній явлено справді новий і сміливий для тогочасної вітчизняної літератури художній дискурс: від відверто суб’єктивної, глибоко особистісної авторської позиції й до чуттєвої, емоційної, живої мови, якою звертаються до свого кохання (і світу) чоловік та жінка. Під цим оглядом згадується напівлегенда про те, що Кримський був закоханий у Лесю Українку й навіть освідчувався їй. Мабуть, це все ж таки легенда, але фактом залишається те, що він ні з ким із тогочасних жінок більше не спілкувався в такому, сказати б, високому інтелектуально-емоційному регістрі й ні до кого із них не ставився з такою щирістю та довірою. Вони справді були, мовлячи словами письменниці, зверненими до сестри Ольги, «рідними по духу».

Очевидно, саме означений рівень спорідненості людей одного покоління став надійною запорукою реалізації грандіозного проекту розбудови нової України, її сучасної, повноцінно вписаної у світову культури. У цьому складному процесі, теоретичну парадигму якого обґрунтував М. Драгоманов, тогочасній мистецькій еліті доводилося, образно кажучи, воювати на всіх фронтах: займатися суспільно-політичною, просвітницькою, агітаційною й т.ін. громадською роботою й водночас писати наукові й публіцистичні студії, перекладати, зрештою давати непроминальної художньої вартості оригінальні твори, а у випадку письменників, то ще й випрацьовувати для них мову і правопис. І все це відбувалося під постійним зовнішнім (імперським) тиском і внутрішньою (зі старшим поколінням) конфронтацією, ціною власних статків, часу, здоров’я, зрештою, життя й без певної надії на близький, зримий успіх.

Паралельно із тим, як 1895 року молода Леся Українка надіслала згадуваний на початку цієї студії відкритий «Лист до товаришів...», вона приватно написала М. Павликові. У тому, іншому, листі є промовисті, вражаючі слова, що їх тут обов’язково варто згадати, адже сказані вони без пафосу й екзальтації: «І я, і всі мої товариші, певне, роковані на марну згубу, та й нехай би, якби з того просвіток був комусь...». Хочеться думати, що тут велика прозорливиця помилилася й її життя й життя її покоління минуло не намарно, бо коли це не так, то сенсу немає не лише їхнє, але й наше власне існування.

Сергій РОМАНОВ, учений секретар Науково-дослідного інституту Лесі Українки Волинського національного університету, Луцьк
Газета: 
Рубрика: