Iван Огієнко про релігійність Тараса Шевченка

Він світильником був,
Що горів і світив.

До 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка митрополит Іларіон (Іван Огієнко) написав працю «Релігійність Тараса Шевченка». Вона разом з іншими шевченкознавчими розвідками вченого вперше опублікована в книзі «Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко» (Київ, 2002 р.), виданій фундацією імені митрополита Іларіона (Огієнка), співголовами якої є Анна Фігус-Ралько (Вінніпег, Канада) та професор, лауреат Огієнківської премії Микола Тимошик (Київ).

Зрозуміло, така праця не могла з’явитися за радянських часів, часів ідеологічних застережень і табу, одновимірних оцінок. Шевченко — борець проти царизму, Шевченко-атеїст — такі визначення рясніють у шевченкознавчих дослідженнях радянської доби.

Правда, в силу явної очевидності й безсумнівності Шевченкових слів відзначалося захоплення поета Біблією, одкровеннями старозавітних пророків і апостолів нової віри. Але всі ці твердження вбиралися в ортодоксальну стилістику, піддавалися дозувальному пресу.

Яскраві сантименти виявив Огієнко до Шевченка ще замолоду. У «Раді» за 1909 р. він вміщує чимало статей, присвячених феномену Шевченка: «Шевченко на селі. Чи знають Шевченка та його твори наші селяни?», «Як колись читали Шевченка», «Нариси з духового життя наших селян. Що читають селяни», «Нариси з духового життя наших селян. Українська самосвідомість наших селян».

Перший нарис був уміщений у спеціальному номері, присвяченому 48-річчю від дня смерті Т. Шевченка. Йому передувала стаття С. Єфремова «48-мі роковини», в якій провідний співробітник «Ради» зактуалізував Шевченковий ювілей до всеукраїнської акції збору коштів на пам’ятник Шевченкові, будив український дух, нагадував про потребу глибокого осмислення Шевченка. Огієнківський нарис бив на сполох, мав виразно просвітницький характер — донести до свідомості селян велич Шевченкової постаті. Твір виявив вміння Огієнка аналітично мислити, надавати викладу емоційності, ідейної наснаженості. У ній виразно проявилися задатки майбутнього Огієнка — вченого й державника. Так, тут сформульовано принцип моральності науки, притаманний усій його діяльності. «Моральний обов’язок всіх нас — розказати народові правду про його славетного поета», — наголошує Огієнко. Порушує Огієнко й таку актуальну на той час проблему (і сьогодні не менш!) української книжки, якої «обмаль у нас для народа, мало пишеться, мало видається». Гірко констатує тут же вчений відсутність портретів в селянській хаті (не те що в Галичині!) не через небажання їх придбати, а через їхню відсутність взагалі, зате «селянин у «кацапа» завше купить собі за 3—5 коп. найкращого патрета з Пушкіним чи яким іншим письменником».

Ці думки згодом одержують продовження в статті «Що читають на селі». Огієнко знову говорить про брак книжок на селі (якщо й читають, то хіба що Псалтир та Євангеліє), про засилля в селі російської (!) літератури, яку постачає селянам книгоноша-кацап за найменшу ціну — 1—5 коп.

Тут же очевидні й риси майбутнього Огієнка-політика й державника. Вірячи в майбутнє свого народу, він радо констатує зміни в свідомості селян, спричинені хвилею визвольного руху, що проявились у зацікавленні селянина книжкою: «До визвольного руху селяни читали мало, навіть дуже мало; і читання це рідко коли виходило з меж казок чи книжок про святих . Визвольний рух заохотив селянина до книжки. Почали цікавитися питаннями, яких раніше й не чували».

У заключному нарисі циклу «Українська самосвідомість наших селян» Огієнко визначає ті складові, які гальмують духовний розвиток українського села: брак української книжки, русифікація школи, низька національна свідомість селян, яка все-таки «починає спроквола зростати». Вдало вводить у текст ремінісценції з «Кобзаря»: «Чиї сини? Яких батьків?» На оптимістичній ноті завершує він своє дослідження соціологічного плану: «За три останні роки (1906—1908. — Є.С. ), як не як, а українська самосвідомість серед селян починає спроквола зростати. А це вже певна ознака, що вона виросте і зацвіте, і вродить. Тоді тільки настане час, коли селяни з певністю знатимуть, — «хто ми, що ми, і чиї ми діти». Отож Шевченковими словами завершує Огієнко свою працю. Влучно зазначає огієнкознавець М. Тимошик, що його нариси — не «традиційна розповідь про життєвий і творчий шлях генія українського народу», а «твір — проблемний, доказовий, емоційний».

Згодом зацікавлення Огієнка Шевченком оформляються в праці «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови» (1919, 1936, 1961), «Шевченко як творець української літературної мови» (1961), «Вираз «в Україні» в Шевченка» (1954), «Перше видання революційних віршів Тараса Шевченка» (1961), «Релігійність Тараса Шевченка (1964), в праці, підготовлені до 100-річчя від дня народження Шевченка: «Чергові завдання шевченкознавства», «Шевченкові рукописи», «Видання Шевченкових творів», «Три літа», «Скасування панщини», в численні статті й рецензії, що друкувалися у його журналі «Віра й Культура» (1953— 1967 рр.), у його душпастирських посланнях та промовах.

У чому ж своєрідність, а почасти й новизна праці Огієнка «Релігійність Тараса Шевченка»? У першому розділі своєї праці («Релігійний стиль Шевченкових творів»), що виконує функцію вступу, Огієнко так визначає новизну своєї праці: «Про релігійний стиль взагалі, а в мові Шевченка зокрема, ще ніхто не писав. Я починаю цю ділянку, і то тільки поверхово, — виставляю саму цю думку, саму ідею, — коротенько я торкнувся її в своїй новій праці: «Словник Шевченкової мови», 1961 р., ст. 10— 15. Це першорядне питання в українській літературі, яке ми обходимо мовчанкою, а його треба докладно вивчати.

У нас здавна ведеться дискусія про релігійність Шевченка: чи він був взагалі релігійний, чи, може, був атеїст, як тепер совєтська література вперто твердить по сотнях своїх видань. Я на це питання відповідаю цією об’єктивною працею про релігійність Тараса Шевченка.

Закінчення читайте у наступному випуску сторінки «Історія і «Я»