Жалься, Боже, з України, що не вкупі має сини!
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман

Конституція, яка випередила час

(про правовий акт Пилипа Орлика 1710 року)
15 вересня, 2007 - 00:00
ПИЛИП ОРЛИК

Iснує думка, що «золота» Мазепинська епоха (український культурний ренесанс) була позначена спробами синтезувати досягнення східної та західної культур, оскільки саме Україні-Русі судилося стати містком між ними. Одним із виявів такого синтезу в політико-правовій сфері стала Конституція 1710 року — як форма етнополітичного документа, що його випало втілити Пилипу Орлику — учневі та продовжувачеві справ славетного гетьмана Івана Мазепи.

Ця пам’ятка політико-філософської та правової думки була схвалена 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річці Дністер (турецька назва — Бендери; нині це територія Молдови). Тому її інколи називають Бендерівською конституцією. Повна ж назва акта — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою». Проте частіше вживається скорочена назва — Конституція Пилипа Орлика. Серед юридичної спільноти цей документ відомий у давньоукраїнському та латинському мовних варіантах (скорочена назва акта латинською мовою — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis).

Конституція Пилипа Орлика викликає гордість за українство — і водночас гіркоту з приводу величезної інтелектуальної втрати. Майже трьохсотлітнє забуття, до якого доклали зусилля представники «культурного прошарку» спочатку російської, а потім більшовицької імперій, зробило свою чорну справу. Окремі слабкі зусилля з метою реанімації цього документа у період епізодичного поновлення української державності в 1917— 1920 роках чи «відлиги» періоду «національного комунізму» в другій половині 20-х років ХХ століття або у дослідженнях українців діаспори не досягли потрібного результату. Після відродження державної незалежності українського народу в 1991 р. Конституція Пилипа Орлика набула статусу пам’ятки української філософської та правової думки, але її велич усе ще залишається недостатньо відомою і мало оціненою основною масою, навіть тими, хто репрезентує себе як «українська еліта». Хоча про Конституцію Пилипа Орлика вже давно слід говорити не лише як про пам’ятку української політико-правової думки, а й як про пам’ятку світової політико-правової та філософської думки, що її подарувала цивілізованому світові українська культурна еліта.

Аналіз документа доводить, що підстави для такого твердження є хоча б тому, що в нормах цього правового акта вже містилися елементи теорії природного права, а головне — положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома напрямами, які функціонують самостійно, — законодавчий, виконавчий, судовий.

Перш ніж обґрунтувати сказане, варто бодай коротко сказати про особистість Пилипа Орлика та про стан філософської та правової думки тієї далекої пори. Народився Орлик 21(31) жовтня 1672 року в с. Косут тепер Ошмянського району Гродненського області держави Республіка Білорусь, а помер 24 квітня (4 травня) 1742 в м. Ясси (зараз — Румунія). Був він нащадком литовсько-білоруського роду (герб Новина). Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. З 1692 року служив кафедральним писарем у канцелярії київського митрополита, а з 1700 року — у Генеральній військовій канцелярії канцеляристом, регентом (керуючим справами). З 1706 р. Пилип Орлик — генеральний писар в уряді гетьмана Івана Мазепи. Брав участь у його таємній дипломатичній діяльності. Гетьманом України Орлика обрано 5 квітня 1710 року. Відомо, що він володів багатьма мовами; основні літературні та філософські твори писав латиною.

Може постати питання: чи є ті ідеї, які втілені в нормах тексту конституції, ідеями власне Пилипа Орлика? Чи, може, вони були запозичені в інших філософів і правників Західної Європи? Маю на увазі такі два напрями: теорія природного права та її складова теорія «природних» (божих) людських прав; а також теорія «поділу влади» як принципу конструювання інститутів державного управління.

Щодо розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, то пальму першості тут давно віддано великому французькому мислителю та юристу Монтеск’є, який у своїх філософсько-епістолярних працях гостро критикував порядки абсолютистської Франції. Якщо ж подивитися на історичні витоки теорії Монтеск’є, то вони беруть початок у поглядах левелерів (англ. leveler — зрівняльники). Дж. Локк (1632— 1704) розгорнув їх: законодавча влада(парламент), виконавча (король), федеральна (король). Владу короля було поширено на вирішення питань війни, миру, зовнішньої політики. У такій конструкції король мав би дві з трьох владних функцій, а про судову владу згадки немає взагалі.

Цивілізований світ сприйняв як ідеальну ту конфігурацію устрою державної влади, яку приписують Монтеск’є, з поділом на функціонально автономні інститути: парламент — уряд — суд. Але чи були погляди Монтеск’є цілком оригінальними? І тут ми знову повертаємося до Конституції, ухваленої в 1710 р. представницькими зборами українського козацтва. Надати перевагу Монтеск’є не можна вже з тієї простої причини, що він народився в 1689 р., тобто в 1710 р. мав двадцять один рік і лише почав працювати адвокатом після здобуття університетської юридичної освіти. Філософські праці з викладом ідеї поділу влади він почав друкувати тільки згодом («Перські листи» — 1721, «Роздуми про причини величі та падіння римлян» — 1734, «Про дух закону…» — 1748). Отже, ідеї Монтеск’є аж ніяк не могли обумовити погляди Пилипа Орлика на організацію законодавчої, виконавчої та судової гілок державної влади. Можна припустити, що, навпаки, у Монтеск’є була можливість ознайомитись з працями і документами Пилипа Орлика, написаними латиною.

Великому ж Вольтеру у 1710 р. було всього шістнадцять. Інші відомі французькі філософи і просвітителі, а також «батьки» американської конституції ще на той час не народилися. Об’єктивно виходить, що сама поява ідеї поділу влади могла бути пов’язана саме з іменем Пилипа Орлика; щодо ж до політико-нормативної її реалізації, то першість тут беззаперечно належить українському гетьману.

Коли ж мова йде про реалізацію в нормах конституції ідей, які базуються на теорії природного права та його інституту прав людини в «природному стані» (свобода, рівність, власність), про що докладно йдеться у найвідоміших творах англійського філософа і правознавця Дж. Локка «Два трактати про державне правління» і «Дослід про людський розум» (обидві — 1690 р.), то можна припустити, що такі ідеї могли бути запозичені Пилипом Орликом і відповідним чином творчо удосконалені у період підготовки його творів і вказаного конституційного проекту. В цьому сенсі на Пилипа Орлика могли також справити враження погляди голландців Г. Гроція і Б. Спінози, німців С. Пуфендорфа, Х. Томазія, Т. Лау.

Конституція Пилипа Орлика складається з преамбули та 16 статей. В тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорізьким. Державне правління запропоновано сформувати у такий спосіб. Законодавча влада надається Генеральній Раді (парламенту), до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (ст. 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Таким чином, було закладено певну форму постійного парламентаризму, — хоча і з епізодичними сесійними зборами, на відміну від традиційних для Гетьманщини чорних (загальних військових) та дорадчих старшинських рад. Таке утворення мало на меті контроль за діяльністю виконавчої влади. Вперше було передбачено введення до законодавчого органу виборних представників від полків (адміністративно-територіальних одиниць) та Запорозької Січі. Проте норми їхнього представництва у конституції не було встановлено. Через процедуру виборності генеральної та іншої старшини конституція частково успадкувала та унормувала звичаєву практику загального козацького (народного) безпосереднього парламентаризму Запорозької Січі, запровадивши парламентаризм представницький і забезпечивши при цьому незалежне становище обранців від волі гетьмана.

У період між сесійними зборами Генеральної Ради її повноваження виконував гетьман разом із Радою генеральної старшини (ст. 6). Ці інститути уособлювали найвищу виконавчу владу. Проте абсолютистські можливості гетьмана і його владні повноваження було суттєво звужено (статті 6, 7, 8). Гетьмана було позбавлено права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику, створювати адміністрацію, яка була б підпорядкована особисто йому, карати винних. На період виконання служби гетьманові для його поважного стану надавалися рангові маєтності з чітко визначеними прибутками.

Як у документі, що встановлює універсальні правові основи функціонування держави і суспільства, у конституції вперше в історії фактично передбачено відокремлення повноважень судової влади від інших інститутів державної влади, її незалежність у висновках під час ухвалення рішень, а також обов’язкову для всіх юрисдикцію цих рішень. Такий «переворот» здійснила дуже невелика за обсягом стаття 7 документа: «У випадку, коли будь-хто із генеральних старшин, полковників, генеральних радників, знаного товариства чи інших військових урядовців, а також із нешляхетного прошарку народу вчинив провину, образивши гетьманську честь, або виявився винуватим у вчиненні будь-якого іншого злочину, то сам ясновельможний гетьман не має права карати такого винуватця своєю владою. Таку справу — кримінальну або будь-яку іншу — має бути передано до провадження військового Генерального суду. Кожен повинен підкоритися безсторонньому (неупередженому) рішенню суду, яким воно не було б неприємним». Не виключено, що така ідея могла бути спільним поглядом гетьманів Івана Мазепи і Пилипа Орлика, що поступово формувався завдяки певним ситуаціям. Скажімо, ще 1692 року гетьман І. Мазепа в листі до московських царів Івана і Петра акцентував увагу на обмеженні функцій царського уряду в питаннях діяльності влади в Україні, зокрема, щодо юрисдикції над гетьманом лише Генерального суду Війська Запорозького, а не царських судів.

Конституція П. Орлика була, отже, не просто філософським поглядом науковця-одинака, а величезним нормативним кроком до втілення в цивілізаційний обіг теорії поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову через юридичний акт, ухвалений установчими зборами представників українського козацтва.

Найважливішим кроком цього акта були положення щодо піднесення до конституційного рівня місцевого самоврядування. Норми міжнародного (магдебурзького) права імплементувалися в Конституційний акт країни. Варто нагадати, що міста тодішньої України, на відміну від Московії, вже кілька століть жили за магдебурзьким правом. Утиски цього права поступово почалися з часу приєднання України до Московської держави і набирали стрімких обертів з посиленням абсолютистської монархії царя Петра I. Тому конституційне забезпечення прав місцевого самоврядування для міст України можна розглядати як реакцію на монархічну політику. В статті 13 акта зазначено: «Місто-столиця Київ та інші українські міста зі своїми магістратами (одна з ознак магдебурзького права. — В. Ш. ) нехай непорушно зберігають свої права і привілеї, які їм слушно було надано, про це з повагою до цього акта постановляють установчі збори, після чого підтвердження їх доручається гетьманській владі». Окремо виділено питання, пов’язані із Запорозькою Січчю, що дає підстави для висновку щодо конституювання автономії Січі в межах Української держави.

Місцева адміністрація мала бути репрезентована виборними цивільними полковниками та полковою старшиною. Вибори полковника необхідно було узгоджувати з гетьманом, який мав затверджувати новообраного полковника, але не міг впливати на перебіг самих виборів, — їх здійснював склад полку (ст. 8). Введення посад цивільних полковників, вживання в тексті акта терміну «повіт» на заміну терміну «полк» у сукупності з іншими положеннями можна розглядати як намір авторів конституції створити поряд з військово-мобілізаційним устроєм Війська Запорозького — цивільний територіальний устрій Держави Україна та відділити військові посади від цивільних (ст. 10). Положення про те, що полкових підскарбіїв (полкових старшин) мали обирати два соціальні стани населення — козаки і «простий люд» (селяни та міщани), було значним кроком до впровадження загального виборчого права (поки що виключно для чоловіків).

Вражає те, що на етапі пізнього феодалізму і раннього капіталізму в Конституції Пилипа Орлика вже визначалися соціальні підходи до життєвих проблем певних прошарків українського населення (статті 9—12, 14—16), зокрема, заборона надмірної експлуатації селян та іншого трудового люду. Виписані вони, до речі, у незвичайний спосіб, якщо зважати на сучасну методику написання (підготовки) нормативно-правових документів, що стосуються людських прав. У положеннях конституції немає декларування прав людини, а на відповідних урядовців покладено певні зобов’язання щодо реалізації прав відповідних груп населення. Підскарбію було приписано сумлінно опікуватися скарбницею, пильнувати млини і доходи та обертати їх на громадські потреби, а не на власний зиск. Сам же гетьман не повинен був мати жодного права зазіхати ані на військовий скарб, ані на надходження до військової скарбниці, обертаючи їх на власну користь. Він мусив задовольнятися власними доходами, передбаченими для гетьманської особи і булави (ст. 9). На гетьмана покладалося зобов’язання недремно пильнувати і докладати особливих старань, щоб простим козакам і посполитим не чинилося надмірних утисків, спустошливих поборів і здирств; військовим і посполитим урядовцям заборонялося залучати до панщини та інших приватних робіт козаків і посполитих людей, якщо вони не є їхніми слугами. Не дозволялося також залучати без оплати ремісників до виконання панам урядовцям домашніх робіт, а козаків увільняти від служби заради приватних панських доручень (ст. 10).

Певні привілеї було надано тим соціальним прошаркам, які того потребували, — переважно з «простого люду». Від будь- яких повинностей і громадських робіт звільнялися родини, зі складу яких до воєнних походів відправлено козаків, або в цих родинах є осиротілі діти внаслідок загибелі козака у поході (ст. 11). Зазначено багато положень щодо звільнення трудового люду від податків, виконання повинностей за користування угіддями чи маєтностями Війська (державне майно) та інших різних повинностей (пошта, супровід, заступництво), оренди або обмеження обсягу податків і повинностей (статті 12, 14—16).

Необхідно зазначити, що положення статей 9, 10, 12, 14—16 документа можна також розглядати як антикорупційні, спрямовані на встановлення справедливого і відповідального врядування в країні.

Приділено увагу культурно- освітнім питанням, зокрема, українська церква мала вивільнитися з підпорядкування Московському патріарху і бути безпосередньо під рукою Константинопольського патріарха (ст. 1).

Урегульовано питання щодо військової справи. Положення статті 8 вказують на те, що ясновельможний гетьман має статус головнокомандувача військ держави, а Генеральна старшина є, за сучасною термінологією, Генеральним штабом; гетьман зобов’язаний вирішувати всі військові справи саме з нею, а не зі своєю дворовою прислугою.

Серед пріоритетів зовнішньої політики України названо необхідність протекції з боку Швеції як гаранта незалежності й територіальної цілісності країни та побратимські відносини з Кримською державою (ст. 2).

Наскрізною в конституції є ідея державної незалежності малоросійського народу — з демократичною формою правління та убезпеченням від зазіхань з боку Московської держави на власне руські землі. Легітимацію ідеї незалежної України Пилип Орлик заклав ще у творі «Hippоmenes sarmacki…» (1698 рік) і згодом разом із гетьманом Іваном Мазепою намагався скористатися можливістю реалізувати її на практиці.

Прикрим фактом історії є те, що Конституції Пилипа Орлика не пощастило: всі добре знають Конституції США 1787 року та Франції 1791 року і навіть пам’ятають Конституцію Польщі 1791 року, оскільки ці документи були ухвалені представницькою владою існуючих держав і підтримувались авторитетом державної влади. Навіть поділи Польщі в 1793 і 1795 роках, які поховали на 120 років державність польського народу, не зняли в житті Європи «польське питання», як і згадку про польську — першу в Європі — Конституцію 1791 року. Конституцію ж Пилипа Орлика було ухвалено представниками лише частини українського козацтва, урядом в екзилі, з яким ніхто із «сильних світу цього» не мав намірів серйозно контактувати. Європа в той час була налякана експансією потужної Швеції більше, ніж посиленням петровської Московії, яка тоді відігравала для Європи позитивну роль, оскільки створювала загрозу Османській імперії. Окрім того, в Європі набирали оберти монархо-імперські тенденції. Усталені монархічні двори розшматовували і поглинали малі та слабкі країни (Угорщину, Лівонію, Італію, Польщу), тому вони зовсім не були зацікавлені у появі нових держав, до того ж — із республікансько-демократичною формою устрою і правління.

І все ж, така примха фортуни аж ніяк не применшує історичну вагу Конституції Пилипа Орлика: ця пам’ятка й досі вельми цікава та важлива з точки зору конституційних прагнень сучасної України.

Віктор ШИШКІН, суддя Конституційного Суду України, кандидат юридичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments