І добро, і зло примножуються в геометричній прогресії. Ось чому ті маленькі рішення, які ми приймаємо щодня, безмежно важливі.
Клайв Стейплз Льюїс, відомий британський письменник, філософ, християнський апологет

Кордони розділення-2

Українські землі, які Росія не подарувала Україні
5 листопада, 2021 - 10:01
ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК МИКОЛА КОСТОМАРОВ (1817 — 1885) НАРОДИВСЯ НА ЗЕМЛЯХ СХІДНОЇ СЛОБОЖАНЩИНИ — У СЕЛІ ЮРАСІВКА ОСТРОГОЗЬКОГО ПОВІТУ ВОРОНІЗЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

Продовження. Початок читайте «День» №133-134
    Коли ж більшу частину цієї губернії в 1926 році віддали Білорусі, Стародубщина дісталася російській Брянській губернії. Радянській Україні віддали лише невелику частину краю — Семенівську волость. Таке адміністративне становище Стародубщини стало одним із головних чинників її русифікації.
    Чи випадково російські більшовики, які продовжили імперську політику царської Росії, забрали в українців Стародубщину? В історії нічого просто так не буває. Принаймні цим кроком вони відрізали від України землі, що відігравали важливу роль у формуванні української національної свідомості.

СХІДНА СЛОБОЖАНЩИНА — ПРИВЛАСНЕНА РОСІЯНАМИ УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ

Ще одним регіоном, який зараз перебуває у складі Росії, але який так само, як і Стародубщина, відіграв помітну роль у новочасному українському націогенезі, є Східна Слобожанщина. Також ці терени відомі під іншими назвами. Наприклад, під назвою Острогощина — від назви Острозького козацького полку. Зараз ці землі перебувають у складі чотирьох областей Російської Федерації — Курської, Білгородської, Воронізької та Ростовської.

У часи Русі ці терени входили переважно до складу Курського князівства, яке фактично перестало існувати після татарської навали Батия. Загалом ця навала середини ХІІІ ст. стала важким ударом для цього регіону. Натомість тут з’явилося Рильське удільне князівство, що межувало зі степом й підпорядковувалося золотоординським ханам. Проживало тут слов’янське населення, близьке до слов’янського населення інших українських земель. Пізніше, після розпаду Золотої Орди, ці землі успадкувала Московія як частина цієї колишньої імперії кочівників. І все ж ці землі були мало заселеними.

У другій половині XVII ст. вони стають місцем активної міграції українців. Це було пов’язано з повстанням під проводом Богдана Хмельницького й подальшою Руїною. Під впливом воєнного лихоліття чимало українців, зокрема з Правобережної України, покидали свої домівки й переселялися на схід, у тому числі й на Східну Слобожанщину, де зберігалася відносно стабільна ситуація. На цих теренах сформувалося кілька козацьких полків — Острогозький, Сумський, Охтирський.

Найсхідніший із них був Острогозький, який складався із семи сотень. Заснували його козаки Чернігівського й Ніжинського полків у 1652 році. Полковим центром стало місто Острогозьк (інша назва — Рибне). Зараз Острогозьк знаходиться у складі Воронізької області. Першим очільником цього полку став Іван Дзиковський.

У 1670 р. в Московському царстві вибухнуло козацьке повстання під проводом Степана Разіна (Разі). Останній, наскільки можна судити, по лінії батька був українцем. Принаймні народився в українській станиці Зимовійській на Дону. Тому по-своєму закономірно, що Разін знайшов значну підтримку серед українських козаків. На його боці виступив і Острогозький полк, очолюваний згадуваним полковником Дзиковським. Московська влада на Східній Слобожанщині була на певний час ліквідована. Однак повстання було придушене. А бунтівний полковник Дзиковський з дружиною Євдокією та більшістю повстанців потрапили в полон і були страчені. У наступні роки полковниками були люди, лояльні до московської влади, — Герасим Корибут (1671-1680), Іван Сас (1680-1693) та інші.

У XVIII ст. полк очолювали вихідці з роду Тевяшових, про яких буде ще вестися мова. На той час полк був доволі значним і поділявся на чотирнадцять сотень. Однак після ліквідації російським урядом козацького самоврядування на Слобожанщині в 1765 р. полк розформували. На його базі був створений Острогозький гусарський полк.

Щодо Охтирського козацького полку, то він сформувався переважно вихідцями з Правобережної України в 1655 — 1658 роках із центром у місті Охтирка (зараз входить до складу Сумської області). Він охоплював терени як нинішніх українських областей (Сумської, Харківської та Полтавської), так і Білгородської області, що перебуває зараз у складі Російської Федерації. Ця військова формація також проіснувала до часів ліквідації полкового устрою на Слобожанщині в 1765 р. А на його базі так само був створений гусарський полк.

Сумський же полк почав формуватися в 1651 р. вихідцями з Правобережної України на чолі з полковником Герасимом Кондратьєвим. Вони ж і заснували місто Суми. Остаточно полк оформився в кінці 1658 р. Охоплював переважно території, які зараз входять до складу України. І все ж частково його землі поширювалися й на терени сучасної Росії. До його складу входило полкове місто Суджа. Зараз це районний центр Курської області. Сумський полк, як й інші слобідські козачі полки, був ліквідований і перетворений у полк гусарський в 1765 р.

Основна частина населення Східної Слобожанщини усвідомлювала себе козаками-українцями. Зрозуміло, вони розмовляли українською мовою, мали свою побутову культуру, яка помітно відрізняла їх від росіян.

На Східній Слобожанщині часто бував відомий український філософ Григорій Сковорода (1722 — 1794). Його приятелями були білгородський єпископ Іоасаф Миткевич, а також архімандрит Білгородського монастиря Гервасій Якубович. Знав Сковорода й представників місцевої світської еліти. Останньому полковнику Острогозького полку Степану Тевяшову він присвятив трактат «Ікона Алківіадська» і переклад діалогу Цицерона «Про старість». Його ж сину Володимиру Тевяшову також присвятив деякі свої твори. Зокрема, трактати «Кільце» і «Алфавіт, чи буквар світу». Варто відзначити, що вказані твори займають вагоме місце в філософській спадщині мислителя. Тобто можемо говорити, що Східна Слобожанщина стала важливим місцем діяльності зрілого Сковороди.

Бував на Східній Слобожанщині й російський поет-декабрист Кіндрат Рилєєв (1795 — 1826). Він одружився з Наталею Тевяшовою, яка походила з родини острогозьких полковників. Перебування поета на цих теренах «заразило» його Україною. Низка його творів написана на українську тематику. Він зі співчуттям та повагою ставився до визвольних змагань українського народу.

Східна Слобожанщина дала нам низку видатних діячів української культури. Передусім треба назвати Миколу Костомарова (1817 — 1885). Народився він у селі Юрасівка Острогозького повіту тодішньої Воронізької губернії. Передусім відомий він як історик, що присвятив чимало праць минулому України. Костомаров належав до організаторів та активних діячів Кирило-Мефодіївського братства — фактично першої української організації політичного характеру. Саме в нього був знайдений своєрідний маніфест братчиків — «Книга битія українського народу».

Також зі Східної Слобожанщини походив відомий актор Михайло Щепкін (1788 — 1863). Народився він у селі Красне Обоянського повіту Курського намісництва. Передусім його представляють як актора російського. Проте він був свідомий свого українства. Не даремно Щепкін став другом Тараса Шевченка. Також він виконував ролі в українських виставах.

Дала Східна Слобожанщина й двох помітних представників українського «Розстріляного Відродження» — Костя Буревія (1888 — 1934) та Євгена Плужника (1898 — 1934). Перший народився в селі Велика Меженка Острогозького повіту Воронізької губернії. Відомий він як поет, драматург, а також театральний і літературний критик, перекладач. Щодо Плужника, то це один із найбільш цікавих поетів «Розстріляного Відродження». Також знаний він як драматург і перекладач. Походив Плужник із слободи Кантемирівка Богучанського повіту Воронізької губернії.

Можна назвати ще низку імен українських діячів, які народилися на Східній Слобожанщині. Але серед них варто виділити Микиту Хрущова (1894 — 1971). Походив він із села Калинівка Дмитрівського повіту Курської губернії. Звісно, не варто однозначно оцінювати цього діяча. Та все ж треба віддати йому належне: саме він відіграв важливу роль у демонтажі репресивної системи, яку створив Йосиф Сталін. Варто також відзначити, що Хрущов демонстрував своє українство. Зокрема, носив сорочку-вишиванку. Можна в цьому вбачати таку собі «театральщину». Але, схоже, її тут було не більше, ніж у наших деяких політиків, які нині люблять позувати в такому українському національному вбранні.

Якби українці під час визвольних змагань 1917 — 1921 рр. зуміли сформувати свою повноцінну державу й зберегти її, Східна Слобожанщина цілком могла би увійти до її складу.

Так, до Української Народної Республіки увійшла низка повітів Курської губернії — Путивльський, Гайворонський, Новооскільський. Те саме стосується деяких повітів губернії Воронізької — Острогозького, Бирюцького, Валуйського й Богучарського.

За часів гетьмана Павла Скоропадського окрім названих повітів Східної Слобожанщини до Української Держави були прилучені ще такі повіти Курської губернії — Рильський, Суджанський, Білгородський та Корочанський. Практично вся Східна Слобожанщина опинилася у складі цього державного утворення. У той час більшовики так і не змогли поширити свою владу на ці землі.

Однак падіння гетьмана Скоропадського, прихід до влади соціалістичної Директорії призвели до руйнування української державності. І Східну Слобожанщину захопили більшовики. Віддавати ж більшу частину цих теренів створеній ними ж маріонетковій Українській Соціалістичній Радянській Республіці вони не захотіли.

У 1926 році в Радянському Союзу під час проведення перепису населення виявилося, що в низці районів Російської Федерації, які належали до Східної Слобожанщини, домінувало чи становило значну частку українське населення. Це — Глушківський та Суджанський райони Курської області; Красноярузький, Гайворонський, Борисівський, Волоконівський, Чернянський, Красногвардійський, Олексіївський, Вейделівський, Роверський райони, а також східна частина Шебекинського й західна частина Новооскільського районів Білгородської області; Кантемирівський, Богучарський, Розсошанський, Вільховський, Підгоренський, Кам’янський, Павлівський, Петропавлівський, Калачаївський, Воробйовський, Батурлинівський райони, а також південні частини Острогозького, Лискинського й Новохоперського районів Воронізької області;Чортківський, Кашарський, Міллєровський, Тарасівський та частково Мілютинський райони Ростовської області.

У другій половині 20-х — на початку 30-х років ХХ ст. в Радянському Союзі проводилася політика коренізації. Тому більшість із названих районів Східної Слобожанщини отримали статус національних і тут проводилася в культурній сфері певна українізація. Проте в 1930-х роках це було згорнуто. Почалася активна русифікація цих українських земель. З часом чимало українців Східної Слобожанщини «ставали росіянами». Тому відсоток українського населення в цьому регіоні під час переписів постійно зменшувався. Хоча все ж люди, які ідентифікують себе українцями, тут залишаються. Так, за переписом 1989 р. у Ровенському районі Білгородської області проживало 74, 6 відсотка українців.

Після розпаду Радянського Союзу на Східній Слобожанщині були певні спроби відродити українське життя. У місті Розсоші (районний центр Воронізької області) з 2001 р. протягом десятиліття проводилися фестивалі української культури.

Однак за нинішніх умов російське керівництво не вітає прояви українства у своїй державі. Щодо українських інституцій тут здійснюються постійні утиски. Тому, зрозуміло, вияви українського життя на Східній Слобожанщині, як і в інших українських регіонах Російської Федерації, «заглушені».

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук
Газета: 
Рубрика: