Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

Кордони розділення-4

Українські землі, які Росія не подарувала Україні
18 листопада, 2021 - 16:34
ПАМ’ЯТНИК ЗАПОРОЖЦЯМ, ЯКІ ПІД КОМАНДУВАННЯМ ПОЛКОВНИКА САВИ БІЛОГО ВИСАДИЛИСЯ НА КУБАНІ (ТАМАНЬ) У 1792 РОЦІ / ФОТО З САЙТА WIKIРEDIA.ORG

Продовження. Початок читайте «День» №133-134, 135-136, 137-138
   

УКРАЇНЦІ НА ДОНУ

До Таганрожчини, Східного Донбасу прилягає Подоння. Його вважають російським регіоном. Але чи це так?

«Всколыхнулся, взволновался православный Тихий Дон...» — такими словами розпочинається гімн Війська Донського. Однак насправді Дон був не зовсім православним і не зовсім тихим. Туди втікали бунтівні елементи, серед яких було, до речі, чимало старообрядців. Втікали туди й українці. Дон став одним із головних осередків антибільшовицького Білого руху. Також під час Другої світової війни чимало донських козаків, котрі були налаштовані проти радянської влади, пішли на співпрацю з німецькими окупантами.

Різного роду література, яка виходила друком у царській Росії, Радянському Союзі й у нинішній Росії, представляє Донщину, як було вже зазначено, регіоном російським, а донських козаків як росіян. Хоча, насправді, це далеко не так. Навіть сьогодні понад 100 тисяч жителів Донщини ідентифікують себе не як росіян, а як козаків.

Донщина тривалий час була регіоном української міграції. Тут існувало чимало українських поселень. Відповідно, українці відіграли важливу роль у формуванні донського козацтва.

Показово, що біля його витоків стояв князь Дмитро Вишневецький (1516 — 1563), котрого у нас традиційно вважають засновником українського козацтва. Цей діяч не лише побудував замок на острові Мала Хортиця на Дніпрі, який вважається праобразом Запорізької Січі.

1559 року Дмитро Вишневецький, перебуваючи на службі в московітів, здійснив похід на Азов, який належав туркам. Однак це місто йому не вдалося взяти. У цьому поході брали участь місцеві козаки, котрі перебували на Дону. 1560 року в Приазов’ї Вишневецький заснував місто Черкаськ (зараз — Старочеркаськ / станиця Старочеркаська), яке стало столицею донських козаків. До речі, назва цього міста показова. Вона ідентична до назви українського міста Черкаси. А черкасами в ті часи іменували українських козаків.

Одним із великих козацьких повстань, яке охопило Дон та деякі інші землі Московії, було повстання під проводом Степана Разіна, яке відбулося в 70-х роках XVII cтоліття.

Як було вже згадано, цей козацький ватажок імовірно походив із української станиці Зимовейської, яка розташована на березі Дону, а отже, був українцем. Хоча українське походження Разіна під питанням, серед учасників повстання під його проводом було чимало українців. Зокрема, до разінців приєдналися козаки зі Слобідської України.

Українцем був, зокрема, знаний донський козак Омелян Пугачов, який у 1773 — 1775 роках очолив велике повстання в Російській імперії, що на певний час становило їй неабияку загрозу.

У документах чітко зазначено: Пугачов народився у згаданій «малоросійській станиці Зимовейській». Його предки мали прізвисько Пугач і належали до українців. Пугачов — русифікована форма цього прізвиська.

Цей козацький ватажок — доволі знана фігура. Про Пугачовське повстання написав історичне дослідження, а також повість «Капітанська дочка» Олександр Пушкін. Загалом про Пугачова написано чимало книжок, зняті кінофільми. Але якось не згадується про те, що він українець.

Отже, як бачимо, донські козаки, серед яких було чимало українців, не раз ставали на прю з Московією та імперською Росією. Зрештою, козацький Дон мав широкі контакти із Запорізькою Січчю. І не раз донські й запорозькі козаки допомагали одні одним, здійснювали спільні походи.

1775 року — якраз після придушення Пугачовського повстання Катерина ІІ вирішила розправитися з козацькою вольницею. Було знищено Запорізьку Січ. Тоді цариця ліквідувала автономію Війська Донського. Козаків поставили на службу царизму, «приручили» їх.

А Область Війська Донського, яка охоплювала терени Донщини, була підпорядкована імперським структурам. До цієї Області, як уже говорилося, входила східна частина Донбасу, де в основному проживали українці. Зрештою, чимало українських поселень було й на берегах Дону.
    Із Донщиною пов’язана діяльність деяких діячів української культури. Зокрема, на «справжній Донщині», що начебто вважалася російською, народився український письменник, історик та публіцист Данило Мордовець. Його «малою батьківщиною» була українська слобода Данилівка (нині у Волгоградській області).

Цікаво, що Мордовець переважно жив за межами української етнічної території (зокрема, в Санкт-Петербурзі, Саратові), але пам’ятав про своє українське козацьке коріння і спочатку писав твори українською мовою, друкувався в першому українському «товстому журналі» «Основа».

Але після Валуєвського циркуляру 1863 року, який забороняв друкувати україномовні твори, змушений був перейти на російську. Мордовець мав славу майстра історичного роману. Особливою популярністю користувалися такі його твори: «Цар і гетьман» (про Петра І й Івана Мазепу), «Кримська неволя», «Гайдамаччина», «Булава і бунчук» тощо. Як правило, ці твори стосувалися української історії. Деякі з них автор перекладав українською мовою — романи «Сагайдачний», «Палій» та інші. Мордовець у своїх художніх творах намагався відтворити історію України часів козаччини.

Після Лютневої революції на Дону були зроблені спроби створити свої державні структури. 17 червня 1917 року виник Донський військовий уряд, який не визнав жовтневий більшовицький переворот у Петрограді. 16 травня 1918 року був створений уряд Всевеликого Війська Донського. Донщина оголошувалася окремою державою.

8 серпня 1918 року між нею та гетьманською Україною був підписаний договір, згідно з яким обидві сторони визнавали суверенність і незалежність одна одної, відмовлялися від територіальних претензій. Уряди цих державних утворень брали на себе зобов’язання забезпечити права української й донської національних меншин у галузі мови, освіти та культури.

Однак така співпраця між Україною й Доном тривала недовго. У січні 1919 року Військо Донське опинилося в підпорядкуванні білогвардійців на чолі з генералом Антоном Денікіним, який був противником українського руху. А його Добровольча армія воювала з військами Української Народної Республіки.

У 1920 році на Дону встановилася влада більшовиків, котрі поклали край існуванню донського козацтва як окремого стану. Область Війська Донського припинила своє існування.

Звісно, українці Донщини зазнали русифікації. І все ж тут жив вільнолюбивий дух. Так, у колишній столиці Області Війська Донського Новочеркаську 1-2 червня 1962 року відбувся страйк проти підвищення цін на продукти. Закінчився він розстрілом страйкарів. На той час це був безпрецедентний випадок для Радянського Союзу. У цьому місті, до речі, проживало чимало українців.

У 1907—1913 роках тут діяло українське товариство «Просвіта», а в 1917—1919 роках українська «Нова громада». Свідком Новочеркаського розстрілу був Олександр Лебедь — в майбутньому генерал і знаний російський політичний діяч, який міг би становити серйозну конкуренцію Володимиру Путіну, якби не завчасна його загибель у 2002 році. Батько Лебедя був українцем. Олександра Лебедя записали як росіянина, але його брата Олексія — як українця. Однак і один, і другий служили інтересам Росії. Подібне можна сказати про багатьох українців, що жили чи опинилися на території Російської Федерації.

Розпад Радянського Союзу мав одним із наслідків самопроголошення козацьких республік на Дону й Північному Кавказі. Зокрема, серед них була Донська Козацька Республіка. 20 листопада 1991 року ці утворення проголосили Союз козачих республік Півдня Росії зі столицею в Новочеркаську. Однак цей Союз так і не відбувся. А урядові кола Росії вирішили очолити й спрямувати в потрібне собі русло козачий рух. Було ухвалено низку нормативних документів щодо козаків, надано їм фінанси. І російське керівництво в черговий раз зуміло «приручити» козаків Дону. Ці козаки навіть брали участь у російсько-українській війні, що ведеться з 2014 року. На жаль...

Насправді Донщина, де проживало й проживає чимало українців, мала б зацікавити Україну. Однак про українців Донщини в нас знають небагато. Як і небагато знаємо про донських козаків, історія яких у багатьох моментах схожа з історією козацтва українського.

КУБАНЬ — ЗЕМЛЯ УКРАЇНСЬКА

Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році частина запорозького козацтва опинилася на теренах Османської імперії. Іншу частину вирішив підпорядкувати собі царський уряд. У Петербурзі ухвалили рішення про переселення козаків на відвойовані в турків землі — між рікою Кубань та Азовським морем, де раніше кочували татари-ногайці, які були винищені російськими військами. З приводу переселення українських козаків у цей регіон імператриця Катерина ІІ 2 липня 1792 року видала відповідний указ.

Протягом короткого часу на Кубань переїхало майже 25 тисяч українських козаків разом із членами їхніх сімей, які створили 40 куренів, що входили до так званого Чорноморського війська. Головним його завданням стала охорона прикордонної лінії. Чорноморські козаки також брали участь у військових операціях, які вела Росія.

Переселенцям виділили земельний фонд площею 30 тисяч квадратних кілометрів між річками Кубань та Єя. Головний штаб Чорноморського війська розташовувався у Катеринодарі, заснованому 1793 року (зараз місто Краснодар Російської Федерації).

Колишні запорожці на Кубані опинилися в незвичних для них умовах, виживати в яких  було складно. Смертність серед козаків була високою. Їм також доводилося зазнавати постійних нападів з боку адигейців і турків. Реально це переселення було не благодіянням цариці Катерини ІІ, як це дехто представляв, а прихованим геноцидом козацької спільноти. До речі, пам’ятник цій цариці, де були зображені козацькі отамани й кобзар, був відкритий у Катеринодарі в 1907 році. У 1920 році його зруйнували більшовики. Але в 2006 році цей монумент відновили в нинішньому Краснодарі, а також зменшену його копію у 2011 році відкрили в місті Сочі.

З часом Чорноморське військо почало виконувати ще одну функцію — абсорбувало козацькі елементи з українських регіонів, тим самим зменшуючи в них «козацьку напругу». Адже козаки були схильні до бунтів й непокори.

Потрапивши в суворі умови Кубанського краю, вони свою надмірну енергію змушені були витрачати на боротьбу з життєвими труднощами, в тому числі й на постійні сутички з адигейцями та іншими кавказькими народами. Поповнювалося Чорноморське козацтво переважно за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівської та Полтавської губерній, слобідських козаків Харківської губернії, а також вояків козацьких військ — Усть-Дунайського, Азовського, Бузького та інших. Головні переселенські кампанії відбулися у 1808—1811, 1820—1821, 1832, 1848—1849 роках.

Черговим етапом у русифікації українських козаків на Кубані став 1860 рік. Тоді Чорноморське військо було об’єднане із західною частиною Лінійного козацького війська, яке переважно складалося з росіян. Відтоді це об’єднане військо іменувалося Кубанським.

Попри цілеспрямовану русифікацію Кубані там зберігалися українські козацькі звичаї та культура. Доходили туди відгомони й українського національного відродження. Принаймні Кубань дала свого класика української літератури — Якова Кухаренка (1799/1800—1862). Він — автор творів, у яких описується життя чорноморських козаків. Відомою є його п’єса «Чорноморський побит». Кухаренко листувався з діячами української культури, зокрема з Тарасом Шевченком. Останній дуже високо цінував його твори.

Із Кубані походив видатний вчений Федір Щербина (1849—1936). Відомий він як статистик, економіст, соціолог, а також як історик Кубані. Його наукову діяльність високо цінували в царській Росії. У 1904 році він став членом-кореспондентом Російської академії наук. У 1917—11920 роках Щербина, незважаючи на похилий вік, був активним учасником українського руху на Кубані. Опинившись на еміграції в Празі, долучився тут до діяльності українських наукових інституцій. Працював професором Української господарської академії в Подебрадах та Українського вільного університету, де навіть певний час, у 1924—1925 роках, — був ректором. Із 1924 року став дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка. Писав Щербина й художні твори. Йому належать поеми «Чорноморці» (1919) та «Богдан Хмельницький» (1929). Поховали Щербину в Празі. Однак у 2008 році, без дозволу родини, прах цього діяча за підтримки російських дипломатів та Православної церкви чеських і словацьких земель, яка займає проросійську позицію, насильно перепоховали в Краснодарі. При цьому, зрозуміло, Щербину представляли як російського діяча. Отак, привласнюючи українське, росіяни розбудовують «русский мир».

Спілкувалися кубанські козаки українською мовою й, відповідно, ідентифікували себе як українців. За переписом, який був проведений у царській Росії в 1897 році, в Кубанській області проживало понад 900 тисяч українців, які становили 47,4% відсотка населення. У краї це була найбільша етнічна група. В окремих відділах області (Катеринодарському, Єйському та Темрюцькому) українці становили більшість населення.

Після Лютневої революції 1917 року на Кубані розгорнувся рух за створення свого державного утворення. 16 лютого 1918 року була проголошена Кубанська Народна Республіка, яка потім отримала назву Самостійної Кубанської Народної Республіки. 4 грудня 1918 року це державне утворення змінило свою назву на Кубанський Край. До складу цієї держави входили Кубанська область, Чорноморська й Ставропольська губернії, а також Терська область.

Причому серед кубанських козаків набула поширення ідея про приєднання до Української держави на федеративних засадах. Була послана делегація Кубані на чолі з головою її Законодавчої ради Миколою Рябоволом (1883—1919) до гетьмана Павла Скоропадського, яка загалом погодила це питання.

Зі свого боку гетьман надав деяку допомогу кубанцям, зокрема зброєю. Однак вона виявилася недостатньою, щоб врятувати Кубань від експансії більшовиків. На жаль, цей край очистило від більшовиків не українське військо (хоча така можливість була!), а Добровольча армія Антона Денікіна, яка боролася за «єдину й неділиму» Росію.

Чимало кубанських козаків пішли служити в цю армію, зокрема до генерала Андрія Шкуро (справжнє прізвище — Шкура), який походив із кубанських українців і зумів опоетизувати бойову діяльність «романтикою козацького минулого». Денікін призначив його командувачем Кубанської армії. Шкуро повів кубанців на Москву визволяти Росію від більшовиків. Під час цього походу загинуло багато козаків. Кубанська армія була деморалізована. Натомість керівництво Добровольчої армії чинило утиски українським діячам на Кубані. Так, у червні 1919 року був убитий згадуваний Микола Рябовіл — один із головних політичних лідерів місцевих українців.

Добровольча армія, керівництво якої намагалося реставрувати старі порядки, з часом втратила підтримку й була витіснена більшовиками. Кубань навесні 1920 року опинилася під владою останніх. Кубанська держава, яка мала проукраїнську орієнтацію, припинила своє існування. Її керівники подалися на еміграцію, сподіваючись там продовжити боротьбу.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук
Газета: 
Рубрика: