І добро, і зло примножуються в геометричній прогресії. Ось чому ті маленькі рішення, які ми приймаємо щодня, безмежно важливі.
Клайв Стейплз Льюїс, відомий британський письменник, філософ, християнський апологет

Кордони розділення-5

Українські землі, які Росія не подарувала Україні
25 листопада, 2021 - 16:43
ЗНАМЕНИТИЙ КУБАНСЬКИЙ КОЗАЧИЙ ХОР, ЯКИЙ Є НАЙСТАРІШИМ ХОРОВИМ КОЛЕКТИВОМ РОСІЇ, ЗНАЧНУ ЧАСТИНУ СВОЇХ ПІСЕНЬ ВИКОНУЄ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

Продовження. Початок читайте «День» №133-134, 135-136, 137-138, 139-140
    І все ж Кубань чинила опір більшовикам. Принаймні в першій половині 1920-х років тут діяли повстанські загони.
   Більшовики були проти приєднання Кубані до радянської України, але змушені були погодитися на проведення тут українізації. Тим паче, що, за переписом 1926 року, українці становили 66,58% населення Кубанського округу. А загалом у Кубанському регіоні їх було понад 3 мільйони 100 тисяч осіб (45,48% від загальної кількості населення).

У 1923 році в Краснодарі відкрили дві українські школи. З часом почали переводити на українську мову викладання школи в селах та містах регіону, навіть деякі технікуми й інститути. З’явилася україномовна преса, радіо. На українську мову переводилося діловодство. Активізувалося українське культурне життя.

Однак все це припинилося в 1932-1933 роках. Тоді на Кубані, як і на інших українських землях, що входили до складу СРСР, більшовики влаштували Голодомор. Паралельно з цим у краї почалися репресії проти прихильників українізації. Навчання в школах, діловодство були різко переведені на російську мову. Зникла україномовна преса, радіо. У вилюднені поселення почали селити росіян із півночі. А українців Кубані записувати як росіян. Їхню місцеву українську говірку почали трактувати як «козацьку балачку», що начебто є діалектом російської мови.

На Кубані тривалий час зберігалися антибільшовицькі настрої. Тому під час Другої світової війни чимало кубанців воювали проти радянської влади. Були вони і в загонах Української Повстанської Армії, і в німецьких формуваннях. Тому населення краю зазнало жорстких репресій.

Проте в СРСР вдавали, що на Кубані все добре. У 1949 році на кіностудії «Мосфільм» був знятий один із перших радянських кольорових кінофільмів «Кубанські козаки», який користувався великою популярністю. У ньому зображене далеке від реалій щасливе життя людей, що працюють у колгоспах на Кубані. На полях краю збирають рекордні врожаї, передові колгоспники нагороджуються орденами й медалями, на їхніх столах повно всілякої їжі (ну чим не заперечення Голодомору-геноциду!). А кубанські козаки, які колись зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, тепер перетворилися в мирних колгоспників, що працюють на благо соціалістичної вітчизни. І, звісно, спілкуються російською мовою.

Саме в ті непрості часи, з 1927-го до 1949 року, в кубанському місті Єйську проживав видатний український спортсмен-силач Іван Піддубний (1871-1949). Попри те, що він мав українське походження і вважав себе українцем, росіяни намагалися й намагаються представити його «російським богатирем».

Попри русифікацію краю, населення Кубані довгий час зберігало українську мову й традиції. Добре відомий Кубанський козачий хор, який існує з 1811 року і є найстарішим (!) хоровим колективом у Росії. Значну частину пісень свого репертуару він виконує українською мовою.

Хоча за часів радянської влади хор кілька разів припиняв свою діяльність, але, як Фенікс, відновлювався знову. Зараз він має світову славу. На його честь названа навіть невелика планета — Кубаньхорія. Діяльність цього хорового колективу, незважаючи на певне проросійське «цензурування» його репертуару, свідчить, що мова кубанців, їхнього фольклору — не якась «козацька балачка», а мова українська. Відповідно, їхня традиційна культура — частина культури українського народу.

Цікаво відзначити, що Краснодарська філармонія зараз носить ім’я композитора Григорія Пономаренка (1921-1996), який мав українське походження і з 1972 року до своєї смерті жив на Кубані.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році на Кубані спостерігалися спроби створити свої автономні республіки, однак вони не увінчалися успіхом. Також тоді активізувалося тут українське життя — хоча офіційно українці в краї становлять трохи більше одного відсотка населення. На Кубані з’явилися українські газети, видання й громадські організації. У деяких школах почали факультативно вивчати місцеву «балачку», для чого використовувався україномовний підручник «Козак Мамай».

Проте говорити про впливовість українського руху не доводиться. Російська влада зробила чимало, щоб взяти під контроль «козацьке відродження» на Кубані й нав’язати кубанцям стереотипи «русского мира». Натомість українська влада не виявляла й не виявляє належної уваги до українців, що живуть за межами нашої держави.

Не дивно, що в 2014 році, коли Росія окупувала Крим і розв’язала війну на Донбасі, чимало так званих «кубанських козаків» подалося в Україну підтримувати російські гібридні сили. Хоча були на Кубані і поодинокі виступи проти російської влади в той час. Декларувалося навіть відновлення Кубанської Народної Республіки.

Наприклад, зараз існує політичний рух «Малиновий клин», який декларує створення Кубанської держави, яка мала б проєвропейську орієнтацію. Цю ідею його представники намагаються пропагувати з допомогою різноманітних інтернет-ресурсів. За це вони зазнали переслідувань. І змушені були емігрувати з путінської Росії. На еміграції в Фінляндії опинився й лідер цього руху Дмитро Доровських. До речі, останній чудово володіє українською мовою, хоча переважно жив на Кубані й Москві.

Історія Кубані ХХ століття — це історія етноциду немалої частини українського народу, який був свідомий своєї українськості, але який брутально русифікували й продовжують русифікувати. І про це не треба мовчати...

УКРАЇНЦІ ПОВОЛЖЯ

У свідомості росіян сформувався стійкий міф: мовляв, Волга — це російська ріка. Як і те, що Крим теж російський. Насправді і Поволжя (Надволжя), й Крим — це регіони, які не мали стосунку до формування російського етносу.

У період Середньовіччя ці регіони належали до Золотої Орди, де в основному переважали кочові тюркські етноси. Після розпаду цієї держави в XV столітті виникла низка ханств, наймогутнішим із яких було Кримське. Також у Поволжі з’явилися ханства, зокрема Казанське й Астраханське. Останні стали об’єктом експансії Московії, яка прагнула освоїти золотоординський простір. У 1550-х роках, за часів правління царя Івана Грозного, вони були підкорені московитами.

Однак завойовникам потрібно було освоїти ці території, окультурити їх, закорінити тут землеробське населення. Зробити це з допомогою росіян-московитів було складно. І немалу роль в освоєнні Поволжя відіграли саме українці. Адже цей регіон був степовим, як і степи Північного Причорномор’я, які заселив український люд. Тому для українців поволзькі степи виявилися ніби «своїми».

Заселення українцями Поволжя почалося ще з середини XVII століття. Щоб організувати оборону від кочівників, московські урядники почали селити тут українських козаків, які служили в залогах волзьких міст і на пограниччі, так званих сторожових лініях. Петро І спеціально наполягав на тому, щоб тут поселяли саме українців.

У 1718 році на Поволжі почалося спорудження сторожової лінії із центром у місті Царицин (нинішній Волгоград). Сюди в 1732 році переселили 537 сімей українських козаків, які заснували кілька слобод. Серед них — слободу Дубівка, яка стала центром заснованого в 1733 році Волзького козацького війська, котре складалося з українських та донських козаків.

Надволжя стало місцем міграції українського козацтва, яке в той час зазнавало утисків на Гетьманщині та Слобожанщині. Для українців цей регіон ніби став «новою Січчю». Адже тут, незважаючи на небезпеки пограничного життя, існувала воля. А влада державних структур не особливо давала про себе знати.

Не випадково на Поволжі в 1774 році розгорілося повстання під проводом Омеляна Пугача (Пугачова). Цього ватажка підтримало Волзьке козацьке військо, а українська Дубівка охоче перейшла на бік повстанців.

Загалом український чинник у Пугачовському повстанні був одним із головних. Фактично це було повстання українських козаків разом із російськими козаками (яїцькими, донськими) й тюркськими народами Поволжя, Приуралля, Західного Сибіру проти російського самодержавства. Тому після придушення цього повстання, у 1776 році, Волзьке козацьке військо розформували. У часі це майже збіглося із ліквідацією Запорізької Січі в 1775 році. Таким чином Катерина ІІ вирішила розправитися з українською козацькою вольницею.

Дещо пізніше, ніж українські козаки, на Поволжі з’являються українські чумаки. На відстані 300 кілометрів на схід від міста Саратова розташоване озеро Ельтон, на дні якого є поклади солі.

Соляний промисел розпочався тут ще в XVII століття. У 1747 році видобування солі на цьому озері та її продаж, який давав великі прибутки, стали монополією царського уряду. Однак доставка солі з Ельтона до Саратова, де існувало спеціально створене Соляне комісарство, була непростою справою. Адже транспортувати сіль постійно зважали кочівники-калмики, які чинили напади. Тому царські урядники почали використовувати українських чумаків, які мали досвід такого непростого й ризикованого транспортування. Першими прибули сюди чумаки з Харківщини й Полтавщини.

У другій половині XVIIІ — на початку ХІХ століття на протилежному березі Волги від Саратова козаки й чумаки заснували низку слобод та хуторів. Серед них найзначнішою стала Покровська слобода (зараз місто Енгельс). До речі гербом цього міста є віл, який везе сіль.

Царський уряд надав українським чумакам Поволжя певні привілеї. У 1797 році їх звільнили від військових повинностей, податків, наділили землями, як державних селян приписали «до Ельтонського озера». Ці чумаки творили окремий соціальний стан з певними привілеями. При цьому вони підтримували зв’язки з чумаками України, які приїжджали на Поволжя купувати сіль, рибу, інші товари. Чимале значення у цих зв’язках відігравала згадувана Дубівка, розташована на перехресті торгових шляхів Поволжя й Подоння.

Щоправда, з часом видобуток солі в районі озера Ельтон почав скорочуватися. І в 1828 році «ельтонські» чумаки втратили пільги. Вони були переведені до категорії державних селян, на них були накладені відповідні податки й повинності.

Українські поселенці відіграли помітну роль у розвитку економіки Поволжя, а також культури цього регіону. Зокрема, вони сприяли утвердженню тут землеробства, зробили чимало для поширення православ’я.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук
Газета: 
Рубрика: