Коріння «іншої гілки»

Будь-яка морально зріла людина не може бути байдужою до свого духовного коріння, до біографії своїх предків — найближчих і віддалених від нас невблаганною товщею таємничих століть — до великотрудного, незвіданого шляху, що його довелося пройти попередникам. Ідеться про нагальну потребу нашого «я», нашої внутрішньої сутності: визначити своє місце та якомога точніше, у великому потоці часу, що тече з глибини минулого через сліпучу, мінливу мить сьогодення — у невідоме, таємниче Майбутнє... Це необхідно, бо чи не кожен із нас хоча б інтуїтивно розуміє, що між цими трьома великими «станціями» незбагненного часу існує (звісно, прихований!) чіткий причинно-наслідковий зв’язок.

Але те саме можна сказати не лише про окрему особистість, а й про процес самосвідомості цілого народу. А також про колізії, пов’язані з розвитком національної самосвідомості двох сусідніх етносів, чиї історичні шляхи неодноразово перетиналися, а історичне коріння «досліджувалося» безліч разів (щоправда, найчастіше політично тенденційно, що, зрозуміло, вело до затемнення, а не вирішення проблеми), пропагувалося, міфологізувалося й, відверто кажучи, привласнювалося. Читачі, мабуть, уже здогадалися, що йдеться про дві найбільші східнослов’янські нації — російську та українську, про їхнє реальне місце в історичній системі координат — не «спільній» системі, позаяк така постановка питання лише заплутує проблему.

А конкретно — є сенс поговорити про фактично підтверджуване (і перевірюване) історичне походження російської нації (як її називали до революції — «великоросійської», а до Петра I цей народ іменували «московітянами» або «московітами»). Проблема в тому, що домінуюче й дотепер у російській масовій свідомості (і не лише там — це характерно й для значної частини фахівців-гуманітаріїв) переконання в тому, що так звана тисячолітня історія Росії (іноді поблажливо додають: також і «спільна» історія з Україною та Білоруссю) є не ідеологічно підживлювана імперська міфологема, а справжня реальність минулого — це переконання веде до спотворення історичної правди, і до зарозумілого погляду на український народ як на «молодшого брата», і до проявів великодержавної націоналістичної ксенофобії.

Подивимося ж, читачу, наскільки «коректно» великоросійські імперські ідеологи привласнюють собі історію Київської Русі. І вдамося до допомоги такого істинно авторитетного експерта, як видатний російський історик кінця ХIХ — початку ХХ століття Василь Осипович Ключевський (16.01.1841 — 12.05.1911), праці якого допоможуть нам наблизитися до істини щодо цього важливого питання. До речі, сота річниця від дня смерті цього великого вченого, що відзначається 12 травня, — це чудова нагода згадати про його велику спадщину, ще раз перечитати його праці (передусім багатотомний «Курс російської історії») й віддати належне його заслугам перед російською та європейською наукою (зауважимо, що з усіх знаменитих російських істориків Ключевський був людиною, мабуть, найбільш ліберальних і демократичних поглядів; на схилі віку він узяв активну участь у діяльності партії кадетів).

Отже, цікаву нам проблему В.О. Ключевський докладно розбирає в ХVII лекції «Курсу російської історії» (прочитана 1887 р.), яка має довгу, але надзвичайно точну назву: «Этнографические следствия русской колонизации Верхнего Поволжья. Влияние природы Верхнего Поволжья на народное хозяйство Великороссии и на племенной характер великоросса». Насправді ж тема цього дослідження ще набагато ширша: тут у Ключевського йдеться саме про реальні факти походження «великоросійського» народу і держави. І це примножує його цінність.

Саму висвітлювану проблему В.О. Ключевський формулює таким чином: «Нам належить вивчити етнографічні наслідки російської колонізації Верхнього Поволжя, Ростовсько-Суздальського краю. Ці наслідки зводяться до одного важливого факту в нашій історії, до утворення великоросійського племені — іншої гілки у складі російських народностей (так у Ключевського. — І. С.). Звертаючись до вивчення походження великоросійського племені, необхідно наперед чітко усвідомити собі сутність питання, до вирішення якого беремося. Без сумніву, і до ХIII ст. існували певні місцеві побутові особливості, що склалися під впливом обласного поділу Руської землі, — пише В.О. Ключевський, — і навіть, можливо, успадковані від давнішого племінного побуту полян, древлян та інших давніх слов’ян. Я маю на увазі не ці давні племінні або обласні особливості, а розпадання народностей на дві нові гілки, що розпочалося приблизно з ХIII ст., коли населення центральної середньодніпровської смуги, яке виступало основою первісних російських народностей (дуже показове визнання В.О. Ключевського! Хіба це «населення» — не українці, які свою землю нікуди не залишали й жили на ній із найдавніших часів? — І. С.), розійшлося в протилежні боки, коли обидві гілки, що розійшлися, втратили свій сполучний та узагальнюючий центр, яким був Київ, підпали під дію нових та різних умов і перестали жити спільним життям. Великоросійське плем’я було справою нових різноманітних впливів, що почали діяти після цього розриву народностей, при тому в краю (ось ще цікаві слова! — І. С.), що лежав поза старою корінною Руссю й у ХII ст. був більше інородницьким, аніж руським краєм».

Хто ж були ці «інородці», про яких пише В.О. Ключевський і які, за логікою його дослідження, як побачимо далі, відіграли надзвичайно важливу роль у формуванні «великоросійського племені»? Це були фінські племена, які, пише історик, «були серед лісів і боліт центральної та північної Росії ще в той час, коли тут не помітно ніяких слідів присутності слов’ян» (тобто в IV—VI ст. н. е.). «На великому просторі, — пише В.О. Ключевський, — від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік та урочищ. Прислухаючись до цих назв, легко помітити, що вони взяті з якогось одного лексикона, що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і що вона рідня тим наріччям, якими розмовляє тубільне населення нинішньої Фінляндії». За спостереженнями В. Ключевського, «на цьому просторі й у східній смузі Європейської Росії зустрічаємо безліч річок, назва яких закінчується на —ва: Протва, Москва (!— І. С.), Силва, Косва тощо. «Va» фінською мовою означає «вода». Назва самої Оки фінського походження: це — обрусіла форма фінського «joki», що означає «річка» взагалі».

«Зустріч Русі й Чуді» (тобто тих самих фінських племен) — ось це й було, за В. Ключевським, тією визначальною подією, яка, по суті, визначила утворення «великоросійського племені». Самі «колоністи» зі старої Русі, які утворили слов’янську «половинку» майбутнього слов’яно-фінського великоросійського етнічного об’єднання, належали, на думку історика, «здебільшого до мирного сільського населення, яке виходило з південно-західної Русі (з української землі. — І. С.) від тамтешніх негараздів і шукало серед лісів Півночі не здобичі, а безпечних місць для хліборобства та промислів. Відбувалося заселення, а не завоювання краю, не поневолення або витиснення тубільців».

Утім, не може не визнати Василь Осипович, «цей процес закінчився поглинанням одного з племен, що зустрілися, іншим, саме поглинанням чуді руссю. Для нас важлива лише одна сторона цієї взаємодії, тобто вплив фінів на сторонню русь». І далі — примітні слова: «Потрібно допустити певну участь фінського племені в утворенні антропологічного типу великороса. Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов’янські риси. Інші слов’яни, визнаючи в ній ці риси, однак помічають і певну сторонню домішку, а саме: широкі вилиці великороса, перевага смаглявих кольорів обличчя й волосся та особливо типовий великоросійський ніс, що розташований на широкій основі, з великою ймовірністю відносять на рахунок фінського впливу».

І ще один момент, що його розбирає Ключевський — не лише видатний історик, а й блискуче для свого часу освічений філолог: мова («говір») великоросійського «племені» та її специфічні особливості. «У говорі давньої Київської Русі, — констатує вчений, — помітні три особливості: 1) вона говорила на «о», «окала»; 2) звуки «ц» і «ч» змішувалися, заміщали один одного; 3) у сполученні голосних та приголосних дотримувалася відома фонетична гармонія... Київська Русь сполучала гортанне «к» із твердим «и», а зубне «ц» або піднебінне «ч» — з м’яким «і» або «ь»; вона говорила «Києв», а не «Кієв», як говоримо ми (росіяни. — І. С.) всупереч правилам давньої російської фонетики, яка вимагала, щоб «к» на стику з «і» перезвукувалася на «ц» або «ч». Ця давня фонетика збереглася почасти й у наріччі малоросів, які кажуть: «козаче», «на полянці». Ми, великороси, не сполучаємо «ц» та шиплячі «ж» і «ш» з м’якими голосними, кажемо: «кольцо», «шыре», «жызнь» — і не зуміємо так тонко вимовити сполучених із цими приголосними м’яких голосних, як вимовляє малорос: «отьця», «горобьця».

Відзначивши, що з усіх великоросійських «говорів» саме говір Новгорода був найближчим до мови Давньої Русі (а про те, як самодержавна Москва вчинила з вільним Новгородом, «День», у тому числі й автор цих рядків, неодноразово писав), навівши низку конкретних прикладів, які доводять це, Ключевський далі робить такий висновок (зрозуміло, не для всіх приємний): «Московське наріччя, засвоєне освіченим російським суспільством як зразкове, деякими рисами далеко відступило від говору давньої Київської Русі: «гаварить по-масковски» означає чи не більше порушувати правила давньоруської фонетики, ніж порушує їх володимирець або ярославець... Таким чином, говори великоросійського наріччя склалися шляхом поступового псування первісного руського говору. Давня фонетика Київської Русі особливо помітно змінювалася в північно-східному напрямку, тобто в напрямку російської колонізації, яка утворила великоросійське плем’я злиттям російського населення з фінським. Це наводить на припущення про зв’язок обох процесів».

Зауважимо, що Ключевський був також освіченим етнографом, доказом чого є наведений ним у «Курсі російської історії» аналіз повір’їв, обрядів і звичаїв предків «великоросійського племені», — такий аналіз теж є невід’ємною частиною комплексного історичного дослідження. «Фінські племена, які жили в середній та північно-східній смузі Європейської Росії, — пише Ключевський, — залишалися, здається, до часу зустрічі з руссю на початковому щаблі релігійного розвитку. Ці племена поклонялися силам та явищам природи, не персоніфікуючи їх; мордвин і черемис боготворив безпосередньо землю, каміння, дерева, не вбачаючи в них символів вищих істот; тому його культ постає з характером грубого фетишизму. У поволзьких фінів був особливо розвинутий культ води й лісу. Мордвин, чуваш, перебуваючи в хащі лісу або на березі глухої річки, почувається в рідній релігійній сфері. Деякі риси цього культу цілком перейшли до міфології великоросів. У них, як й у фінів, знаковою постаттю на міфологічному Олімпі є лісовик, причому в одних і других — з однаковими рисами: він стереже дерева, коріння й траву, має дурну звичку реготати і кричати по-дитячому і тим лякати й обманювати подорожніх... Нарешті, в переказах, занесених у давні житія великоросійських святих, можна також простежити сліди поклоніння каменям і деревам, погано прикриті християнськими формами й непомітні в південній і західній Росії».

Аналізуючи економічні аспекти проблеми, господарський побут «великороса», Ключевський наголошує, що «у старій Київській Русі головна пружина народного господарства, зовнішня торгівля, створила численні міста, які слугували великими або дрібними центрами торгівлі. У верхньоволзькій Русі, надто віддаленій від приморських ринків, зовнішня торгівля не могла стати головною рушійною силою народного господарства. Ось чому тут бачимо порівняно незначну кількість міст, та й у тих значна частина населення займалася хліборобством. Сільські поселення здобули тут рішучу перевагу над містами. Притому й ці поселення різко відрізнялися своїм характером від сіл південної Русі. В останній постійні зовнішні небезпеки та брак води у відкритому степу спонукали населення розміщатися великими масами, скупчуватися у величезні тисячні села, які дотепер є примітною рисою південної Русі. Навпаки, на півночі поселенець посеред лісів та боліт ледь відшукував сухе місце, на якому можна було б із певною безпекою і зручністю поставити ногу, вибудувати хату».

Звідси виходить низка особливостей національного характеру. «Великоросія зі своїми лісами, драговинами й болотами на кожному кроці становила для поселенця тисячу дрібних небезпек, непередбачуваних ускладнень і неприємностей, серед яких потрібно було знайтися, з якими доводилося щохвилини боротися. Це привчало великороса пильно стежити за природою, «смотреть в оба», за його висловом, ходити оглядаючись та обмацуючи ѓрунт, не пхатися у воду, не знайшовши броду, розвивало в ньому винахідливість у разі дрібних ускладнень та небезпек, звичку до терплячої боротьби з негараздами й випробуваннями. В Європі немає народу менш розпещеного та вибагливого, привченого менше чекати від природи й більш витривалого», — підсумовував В. Ключевський. 

З висновками великого російського історика можна сперечатися або погоджуватися. Проте одне є очевидним: не в Києві, «матері міст руських» (від «Русі» — не від «Росії»!), не в Чернігові, Переяславі, Галичі, навіть не в давньому Новгороді бере початок, у точному історичному значенні слова, «великоросійська», вживаючи стару термінологію, нація. Її джерела — в межиріччі Оки й Волги, в суздальських лісах, там, де жили фінські племена. Це — до питання про «святу слов’янську єдність». Прочитавши Ключевського, ми, українці, які живуть на землі, даній нам одного разу до самої смерті, маємо право глянути на цю єдність дещо інакше...