Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Китай. Штучний тайфун: рік 1966

Мао Цзедун, хунвейбіни та «культурна революція»
28 листопада, 2019 - 15:39
1966 РІК. КИТАЙ. РЕВОЛЮЦІОНЕРИ-ХУНВЕЙБІНИ ЧИНЯТЬ САМОСУД НАД ВИКЛАДАЧАМИ — «КОНТРРЕВОЛЮЦІОНЕРАМИ» / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Зараз світ приглядається до Китаю, адже від процесів, що відбувається у цій великій країні, значною мірою залежить майбутнє людства. Багатюща історія Китаю, зокрема й порівняно нещодавня, особливо катастрофа «культурної революції», цього задуманого й здійсненного Мао Цзедуном політичного штучного тайфуну, — це те, над чим треба думати й розбиратися в різних державах і континентах, в Україні зокрема. Бо тут дуже багато повчального, трагічного; зрештою, завдяки реформам Ден Сяопіна, які невпізнанно змінили Китай (від 1978 року), — це історія з оптимістичним кінцем. Про це й поговоримо.

 ...18 серпня 1966 року. Пекін. Величезна, найбільша у світі площа Тяньаньмень («Храм Небесного Спокою») у серці китайської столиці. У ті дні там відбувалися події, які змусили зовнішній світ здивуватися, розгубитися  (а ті, хто краще розумів зміст цих подій, — здригнулися з жаху). Що це було — тотальний руйнівний хаос, тайфун, що пронісся над великою країною з багатотисячолітньою історією, або ж у цій, на позірний погляд, «стихії» була своя система, свій задум і свій план?

Ось як оповідає про те, що сталося 18 серпня, болгарський журналіст Крум Босєв — один із дуже небагатьох іноземних кореспондентів, який зміг стати свідком вулканічного початку того, що потім світ назве «культурною революцією» в Китаї: «Гігантська площа переповнена народом. Скільки тут людей, сказати важко, але, вочевидь, не менше мільйона, можливо, й більше. Переважна більшість — молодь до 20 років, їх тут називають «хунвейбінами» («червоними охоронцями» або ж «червоногвардійцями» — як у незабутні більшовицькі часи»). Очі — як у вовків, що вже бачать і чують здобич! Майже у кожного в руках — червона книжечка з цитатами Вождя. Очікуючи його, вони знову гортають сторінки, де — вища мудрість керівника відбита для Вічності, й вигукують: «Десять тисяч років життя нашому Мао-чжусі (Голові Мао)».

І ось з’являється сам Великий Керманич, на трибуні в оточенні жорстко відсіяних та профільтрованих нових соратників, безмежно відданих йому особисто (ця «фільтрація» була здійснена 5 серпня 1966 року на Пленумі ЦК Компартії Китаю, коли було оголошено, що в керівництві партії є ціла група «національних зрадників» та «тих, хто йде капіталістичним шляхом» — цю групу слід викрити й знищити, насамперед, Лю Шаоці, Голову КНР, та Ден Сяопіна, Генерального секретаря ЦК). Мао 73 роки, свою промову він розпочинає повільно й тихо, але доволі швидко «прокидається» від сну і з притлумленою злобою говорить речі, страшний зміст котрих лише в майбутньому відкрився світові.

«Нам загрожує «чорна банда» ворогів, які прагнуть погубити наш рідний Китай, нашу велику революцію — наголошує голова ЦК Компартії Китаю — Ви, представники червоного студентства та шкільництва, розіб’єте їм контрреволюційні собачі голови» (хунвейбіни одразу зрозуміли, що йдеться про Лю Шаоці, Ден Сяопіна та їхніх прихильників). У відповідь — вигук колосального натовпу: «Смерть «чорній банді!») Мао-чжусі веде далі: «Ось чому 5 серпня ЦК партії схвалив дацзибао (настінний плакат або газету. — І.С.), дуже коротке — «Вогонь по штабах! По буржуазних, правих штабах тих, хто окопався при владі! І цей вогонь зобов’язані відкрити саме ви!» У відповідь — страшної сили ревіння «червоногвардійців»-хунвейбінів. «Тому що, — пояснює Вождь, — без руйнування нема творення, руйнування — це критика, це революція! Бийте по головах бюрократів, тих, хто хоче реставрації капіталізму. Наші головні вороги — це реакційна, застаріла свідомість, це чотири пережитки: старі ідеї; стара культура; старі звичаї; старі традиції» (зауважимо, це говорив аж ніяк не невіглас — Мао чудово знав і шанував тисячолітні традиції й культуру своєї країни, був переконаним китайським націоналістом, але тут ним керував тверезий політичний розрахунок: аби зміцнити й консолідувати владу, треба руйнувати «старе» руками оцих молодих людей, яких він прагнув перетворити на своїх «бультер’єрів»). І на закінчення Великий Керманич повторив рядки  з передовиці «Женьмінь Жибао», офіційного органу ЦК КПК: «Народні маси помилятися не можуть (! — І.С.). Якщо народ ненавидить когось — значить є за що! Ви і є народ, у бій — без сумнівів і вагань!» Відповідь — вибух мільйонного натовпу: «10 тисяч років Мао-чжусі!»

Для зовнішнього, особливо західного, світу все це виглядало певною мірою загадкою. Що криється за цими закликами до руйнування? Мабуть, точніше всіх висловився президент Франції генерал Шарль Де Голль: «Хто знає історію світу та Китаю, той зрозуміє, що за наказом «Вогонь по штабах!» криється просто бажання першої особи держави знищити особу № 2, що стала занадто небезпечною і вже заважає». Але в тих дотепних словах де Голля — ще не вся правда.

Мао і раніше полюбляв грандіозні кампанії (приміром, кампанія з «виправлення стилю» — він якось сказав, що і «культурна революція» теж була таким собі «виправленням» — або ж кампанію «нехай розцвітають сто квітів, нехай змагаються сто шкіл»; щоправда, невдовзі він роз’яснив, що «нам потрібні лише чарівні квіти, а шкідливі слід виривати з корінням!»). Проте «культурна революція» була від початку явищем зовсім іншого порядку.

Особистим наказом Голови ЦК КПК вся учнівська молодь — тобто «хунвейбіни» — звільнялася від занять на строк від 9 місяців до одного року. Їхнє завдання — не вчитись, а викривати «пережитки реакційної свідомості» серед викладачів вишів, шкільних учителів (об’єктом особливої ненависті Вождя була інтелігенція, як не бажала підкоритися «однодумству»), чималою мірою також і апарат партійних комітетів у центрі й на місцях. І вони «викривали», й в такий спосіб, що світ жахнувся!

За два роки (1966 — 1968) тайфуну «культурної революції» було вбито, розстріляно без суду, задушено, зарізано, свідомо доведено до самогубства через нестерпні приниження понад два мільйони людей — в основному з тих соціальних категорій, про яких ми щойно вище згадали. Близько ста мільйонів (точну цифру і зараз неможливо назвати) хоч і залишилися жити, проте зазнали репресій. Як-от Ден Сяопін (два роки домашнього арешту із повною ізоляцією від зовнішнього світу, потім — заслання у глушину на тракторний завод «на перевиховання»; його син, Ден Пуфан, не витримавши знущань, викинувся з п’ятого поверху в’язниці, зламав хребет й став назавжди інвалідом; голова КНР Лю Шаоці, тодішній офіційний глава держави, провів три роки в тюрмі в жахливих умовах, втратив більше половини ваги і помер, позбавлений лікування, від запалення легенів...).

Хунвейбінам Вождь видав карт-бланш на будь-які звірства. А безкарність, як відомо, «надихає» на нові злочини. «Червоногвардійці» (на початок 1967 року їх було, щонайменше, шість мільйонів) стали знаряддям для задуманого і здійсненого Великим Керманичем масового терору. Руйнувались оселі інтелігентів (люди зникали невідомо куди — а їхнє майно часто-густо ділили між собою хунвейбіни); горіли монастирі й храми; була зруйнована частина Великої Китайської стіни (бо потрібна була цегла для побудови свинарників!); спалили всі декорації і костюми всесвітньо відомої Пекінської опери (стара культура!); закривалися книгарні, заборонялося продавати будь-які книги, окрім цитатника Мао (хунвейбіни уважно пильнували за цим; часто вони заходили з «червоною книжечкою» в руках у автобуси, «екзаменували» пасажирів на знання праць Вождя — і горе було тим, хто не склав іспит!). Було зафіксовано безліч випадків, коли книгою в твердій обкладинці до смерті забивали відомих діячів партії, вибиваючи з них «буржуазну отруту». Професорів, академіків водили вулицями китайських міст з плакатами на грудях «Я — контрреволюційний виродок!», у блазенському одязі. Величезна кількість з них після цього наклала на себе руки...

Коли Мао доповіли про смерть Лю Шаоці у тюрмі, Вождь спокійно відповів: «Свині, яку вже закололи, окріп не страшний!». Йому — за власними ж словами — потрібна була молодь, «віддана, як собака».

Мао-чжусі знав: соратники ще пам’ятають «Великий стрибок» 1958 — 1960 років (під вражаючим гаслом: «Три роки важкої праці — десять тисяч років щастя!») — коли по всій країні будували міні-мартени (потрібна сталь!), коли масово знищували горобців (бо шкодять врожаю), коли, головне, Вождь заявив, що закони економіки — дурниці, їх можна і треба обходити й зневажати... Результат — багатомільйонний голод у країні!

Мао не потрібні були соратники, які  пам’ятали про це й могли заперечувати йому. Це — одна з причин штучного тайфуну «культурної революції». І все ж таки один із цих людей, Ден Сяопін, міністр фінансів КНР у 1949 — 1953 рр., згодом — Генеральний секретар ЦК КПК, один із небагатьох функціонерів, який здобув західну освіту (навчався у Франції) — повернув після смерті Мао «колесо історії», провів глибокі й, головне, ефективні реформи і вивів Китай на шлях модернізації.

Про те, як він подолав наслідки «культурної революції», а також про те, якими є неочевидні уроки цього тайфуну для України, — читайте далі.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ