Україна — це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

Лицар гуманізму

Українське корiння Миклухо-Маклая
10 вересня, 2005 - 00:00
М. М. МИКЛУХО-МАКЛАЙ. АВСТРАЛІЯ 1883 РІК / МИКОЛА МИКЛУХО-МАКЛАЙ У ВІЦІ 15 РОКІВ

У 2006 році виповнюється 160 років від дня народження Миколи Миколайовича Миклухи- Маклая. Це настільки видатна постать, що 150 річчя від дня його народження вшанувалаЮНЕСКО, включивши до переліку світових пам’ятних дат. Надзвичайний випадок, адже згідно з існуючими нормами ЮНЕСКО, як правило, вшановує лише абсолютно «круглі» ювілеї — ті, що кратні 100 рокам. В Україні ця дата залишилася майже непоміченою, незважаючи на те, що Миклухо-Маклай має українське коріння, чим він пишався. Його коротке напружене життя — це подвиг однієї людини заради всього людства. Микола Миколайович Миклухо-Маклай заслуговує на те, щоб пам’ять про нього залишилася у прийдешніх поколінь українців. Виборюючи свободу далеких остров’ян, він дав поштовх до боротьби проти рабства взагалі.

Миклухо-Маклай — нащадок легендарних запорозьких козаків, видатний учений, чиї наукові інтереси торкаються багатьох галузей людських знань: етнографії, філософії, біології та географії. Він написав багато робіт із зоології, зоогеографії та фізичної географії, що не втратили своєї цінності й донині. Крім того, він зробив величезний внесок у науку як початківець і творець морської біології та порівняльної анатомії. Його заслуги перед наукою та людством іще не оцінені сповна. Маклай був першою людиною, яка науково довела однакову біологічну рівноцінність людей усіх націй та рас. Його наукові праці та висловлювання у пресі стали поштовхом до початку антирасової політики у світі. Він перший передрік крах світової колоніальної системи та висунув ідею таких організацій як сучасна Організація Об’єднаних Націй та ЮНЕСКО, склав перший проект Загальної Декларації прав людини. Здійснилася і його ідея незалежного Папуаського союзу.

Це була надзвичайно працьовита, цілеспрямована людина, яка з дитячих років усвідомила почуття обов’язку окремої особистості перед людством та зробила свій внесок у його розвиток.

Батько Маклая, Микола Ілліч — українець, дворянин, родом із Чернігівської губернії, його пращури — славнозвісні запорозькі козаки. Степан Макуха (прапрадід Миклухо-Маклая, на прізвисько Махлай) став хорунжим Війська Запорізького й царською милістю дворянином за військову кмітливість та героїзм при облозі Очакова. Охрім Макуха (прадід Степана) був одним із курінних отаманів у Війську Запорозькому. Це з розповідей про нього М. Гоголь створив образ Тараса Бульби. У своїй повісті він використовував і слова, котрі Миклухи передавали з покоління в покоління, сказані Охрімом, коли він власноруч страчував свого середульшого сина за зраду та смерть молодшого: «Немає уз святіших за братство! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, дитина любить батька й матір. Але це не те, браття: любить і звір свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може лише людина».

Ці пращури були легендарними героями і гордістю сім’ї Миклух. Жодних портретів старих воїнів не залишилося, й обидва вони для Миклух втілилися в Тарасові Бульбі М. Гоголя, мальований портрет якого батько Маклая постійно тримав у себе на столі. Тому не випадково й Маклай називав себе нащадком Тараса Бульби.

Батько Маклая рано втратив свого батька й тому йому доводилося під час навчання в Ніжинському ліцеї заробляти гроші на їжу приватними уроками. Ліцей він закінчив на відмінно та мріяв одержати вищу технічну освіту. Для цього потрібно було їхати до Петербурга, але грошей на дорогу не було й він пішов пішки.

У Петербурзі йому поталанило, його голодного та немитого, без копійки в кишені, зустрів на вулиці Олексій Костянтинович Толстой, який сам у дитинстві жив у Ніжині і йому були добре знайомі вишиванка та картуз Ніжинського ліцею. Він допоміг хлопцеві вступити до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучень і винайняв для нього квартиру. Пізніше О. Толстой познайомив батька Маклая з Некрасовим та Герценом.

У жилах матері Маклая — Катерини Семенівни Беккер — текла кров поляків та німців. Її батько приїхав до Росії воювати з ненависним йому Наполеоном, але так і залишився там працювати хірургом. Мати Маклая закінчила музичну школу, готувалася стати піаністкою, займалася також музичною композицією й у вільний час захоплювалася живописом. Музику та живопис любив також і батько Маклая.

Потім у сім’ї Миклух, у якій було п’ятеро дітей, окрім Сергія (старшого брата Маклая, який із десяти років цілком присвятив себе вивченню юридичних наук), музикою, живописом та літературою захоплювалися всі.

Іще до гімназії юний Маклай разом із молодшою сестрою Ольгою зробили два невеличких альбоми ілюстрацій до творів Гоголя. Микола Ілліч писав пейзажі олією, а в Катерини Семенівни добре виходили портрети вуглем та пейзажні акварелі. Володя (молодший брат) малював лише море та кораблі...

Щосуботи вони влаштовували сімейні літературно-музичні вечори. По черзі читали вірші під музику Катерини Семенівни — вона сама підбирала мелодію та акомпанувала на фортепіано. У репертуарі були Гьоте, Міцкевич, Шевченко, Некрасов, Лермонтов, Пушкін і, звичайно, О. Толстой. Микола Ілліч особливо чудово читав «Мцирі», «Гайдамаків» та «Кавказ».

Із творчістю Тараса Шевченка батько, Микола Ілліч, був знайомим давно. Ще в 1842 році Олексій Толстой подарував йому рукописні списки «Гайдамаків» і «Катерини», потім від нього ж він отримав поеми «Кавказ», «Гамалія» та «Єретик». А коли Шевченко опинився в засланні, батько Маклая виявив свою солідарність із ним, пославши йому поштою 150 карбованців. За це його звільнили зі служби. А на той час він був начальником пасажирської станції та вокзалу в Петербурзі. Це була посада, що потребувала особливої відданості царській владі, адже на території станції її начальник відповідав за безпеку царського потягу, що курсував між Москвою та Петербургом. І раптом начальник станції виявляє співчуття одному з найнебезпечніших бунтарів імперії! Грошовий переказ на пошті затримали. Почалося слідство. Важко сказати, чим би все закінчилося, якби в батька не почалася швидкоплинна сухота. Дні його спливали.

Батько Миколи не дожив i до сорока років. Перед смертю він попросив своїх рідних набратися мужності та звернувся до кожного з дітей.

Старшому, Сергієві, йшов тринадцятий рік, Миколі було одинадцять, Ользі — дев’ять із половиною, Володимиру — вісім і півтора роки Михайликові. Незважаючи на свій юний вік четверо старших дітей на той час уже обрали для себе професії на майбутнє. Сергій хотів бути суддею, Микола — вченим-натуралістом, Оля — художницею, Володимир — військовим моряком. Мабуть тому, що вони так рано визначилися ким хочуть стати, батько говорив із ними в останні хвилини свого життя про їхні майбутні професії.

«Тобі буде нелегко, синочку, — сказав Сергієві, — закон і совість не завжди в злагоді, а суддя, хоча він і жива людина, з душею та совістю, змушений неодмінно підкорятися лише закону. Це вірно, Сергію, але закон потрібно тлумачити проте ж і розумом, і душею, а вирок виносити в ладу з совістю. Це нелегке завдання, але втікати від нього людині-судді ніяк неможливо, тому зваж спочатку гарненько, чи вистачить у тебе громадянської мужності».

Після цих слів батько трохи відпочив і попросив Миколу підійти ближче:

«Я хотів би, Микольцю, щоб ти керувався надалі ось чим: будь- яка думка в науці важлива й корисна, якщо від неї можна очікувати очевидну користь у подальшому житті. Думкою людина спроможна полинути далеко, але й на далекій відстані потрібно мати за мету що-небудь необхідне для загальної користі в житті, тому що наука потрібна не самій науці, а завжди — людям».

Погладив руку Ользі, затримав у своїй руці:

«Я знаю, Олечко, ти будеш чесно служити мистецтву, цього й досить — усім нести прекрасне».

Звертаючись до Володі, став суворим: «Тобі, Володю, якщо вже ти наважився стати захисником батьківщини, потрібно постійно пам’ятати, що честь її — найперша за все. Нехай зброя у твоїх руках служить доблесті та славі, а решта — додасться».

Михайликом замилувався, сказав, силкуючись приборкати сум:

«Ти, дорогий мій ведмедику, будеш правдолюбцем, правда?»

Останнє слово — дружині:

«Пробач мені, Катерино, тяжку ношу тобі залишаю...»

Говорять, що батьки можуть визначити долю дітей, тобто своєю волею поставити їх на те чи інше місце в житті, або залежно від їхніх здібностей чи характеру передбачити якими шляхами вони підуть. Але жодний батько не може поширити свій вплив на дітей так далеко, щоб вони, вже дорослими та цілком самостійними, підпорядкували цьому впливові всі свої помисли та вчинки. Якщо це так, тоді Микола Ілліч Миклуха серед батьків був винятковою особистістю. Він заповідав дітям не шляхи у житті, — вони їх обрали самі, а як ними йти, якими бути у своїх помислах та вчинках. І от у цих основних та найважливіших людських якостях ніхто з п’ятьох дітей не зрадив заповітам батька.

Справедливим та непідкупним суддею був на Київщині Сергій Миколайович Миклуха.

Усе життя віддав служінню людям великий вчений Микола Миколайович Миклухо-Маклай.

Чудовою художницею та найдобрішою людиною була Ольга Миколаївна.

Гірським інженером і народолюбцем, послідовником Софії Перовської став Михайло Миколайович.

Доблесно захищаючи честь російського прапора, героїчно загинув у нерівній битві під Цусимою командир броненосця «Ушаков», капітан 1-го рангу Володимир Миколайович Миклухо-Маклай. Відважний командир броненосця до останньої хвилини рятував екіпаж і загинув у хвилях океану. Капітан відмовився від місця в японській рятувальній шлюпці, що надійшла на допомогу. Вона була занадто переповнена, а поруч тонув поранений матрос, — командир вказав на нього...

Потрібно віддати належне японцям, вони гідно оцінили вчинок російського офіцера. Бачачи загибель командира непереможеного броненосця, на крейсерах, із яких перед цим розстріляли броненосець, приспустили прапори. Ніяка відвага не могла врятувати броненосця, тому що два ворожі швидкохідні крейсери трималися поза досяжністю російських гармат, а «Ушаков» не міг ані наблизитися до них, ані піти від них. Але він, приречений на загибель, був незламний перед своїм ворогом.

Його незвичне прізвище багатьох дивувало, і на запитання кореспондента газети в 1884 році, якої він національності, Микола Миколайович Миклухо-Маклай відповів: «Моя особа являє собою живий приклад того, як добре поєдналися три сили, що споконвіку ворогували. Гаряча кров запоріжців мирно злилася з кров’ю їх, здавалося б, непримиримих гордовитих ворогів — ляхів, розбавлена кров’ю холодних германців. Чого в цій суміші більше, або яка з її складових частин найзначніша в мені, судити було б необачно і навряд чи можливо. Я дуже люблю батьківщину мого батька — Малоросію, але ця любов не зменшує моєї поваги до двох батьківщин батьків моєї матері — Німеччини та Польщі... Я не думаю, що будь-якій із трьох націй, що склали мою особу, мені варто віддати перевагу. Кровні зв’язки я, звичайно, визнаю і ставлюся до них, як мені здається, з належною повагою, але склад крові, на мій погляд, не визначає національності. Важливо де, ким і на яких ідеалах вихована людина... Питання в тому, що називати національністю, — біологічний початок чи духовну суть людини».

Що ж формувало ідеали Маклая? Проаналізуймо його дитинство, юність. Веселим його дитинство назвати не можна. Здавалося, не було такої дитячої хвороби, яка обминула б його стороною. Хоча лікарі говорять, що скарлатиною діти хворіють лише один раз, Маклай перехворів нею тричі; кір, завушниця, жовтуха, часті ангіни, хронічні пневмонія та бронхіт, хворі суглоби, що ниють від раннього ревматизму, якась хвороба ясен, ревмокардит і до того ж, він дванадцять років заїкався, та на все життя залишився гаркавим — не вимовляв звук «р».

Очевидно, в дитинстві його часто кривдили. Сам Микола постояти за себе не міг i нікому ніколи не скаржився — не хотів зайвий раз показувати оточуючим свою безпомічність. «Лихі люди, — читаємо ми в його дитячому щоденнику, — задоволені вдвічі, коли бачать твою слабість і переконуються, що їхнє зло тебе ранить. Давати їм такий привід було б необачно, тому що цього вони тільки й прагнуть, марно вважаючи що, затравивши беззахисного, себе вознесуть. Утім, тут я, мабуть, помиляюся. Щоб побудувати будь-яке припущення, людина повинна поміркувати; вони ж, що стосується розуму, здебільшого нікчемні й діють цілком стихійно, більш під впливом тваринного інстинкту, що потребує самоствердження, а ніж під впливом розуму».

І ще: «Помиляється той, хто з успіхом когось кривдячи, вбачає в цьому торжество своєї сили і, як наслідок, торжество своєї персони. Нічого схожого тоді взагалі немає, оскільки торжество — це свято. А яке свято у злості? Злість викриває натуру, позбавлену душі, що здатна співчувати чужому болю . Звідси випливає, що той, хто насилує, одержує від свого вчинку не вигоду, а очевидну шкоду, тому що замість завзятого молодця, яким йому хочеться здаватися, він виставляє себе на загальний огляд дурним себелюбом, що не розуміє дурості свого положення. Тому насильники, на мій погляд, більш гідні холодного презирства, ніж обов’язкової помсти. Проте ж залишати насильство безкарним не можна, тому що буде не гуманність, а потурання огидній жорстокості. Я ще не міркував над різними положеннями в цьому питанні, але вважаю, стосовно насильства повсякденного, з яким ми змушені зустрічатися щодня, мої міркування вірні або, сподіваюся, близькі до правильного розуміння справи».

Щоб так сказати, потрібно було багато пережити і чимало думати, окрім того, — потрібно вміти мислити. Між іншим, це написано Миколою в десять років, напередодні Нового року, 31 грудня 1856 року.

Бути немічним тяжко. Ось іще запис Миколи:

«Лорд Байрон, кульгавий каліка, щоб довести свою перевагу над багатьма некаліками та примусити оточуючих поважати себе, став найкращим плавцем Англії і чудовим наїзником; він також прекрасно фехтував та стріляв без промаху з пістоля на бігу.

Названі чотири види спорту і, найголовніше, — успіх у них, у його становищі здавалися неможливими, але, як бачимо, дух чудово здолав плоть. Із цього можна зробити висновок: людина, яка палко бажає досягти поставленої перед собою мети, більш надихається силою духу, ніж обтяжена слабістю плоті. Отже, неодмінно має бути мета, що збуджує силу духу. Точка ж зору оточуючих, хоча б й авторитетів, беззаперечним вироком бути не може…»

Уже в десять років юний Маклай знає, що стане дослідником, ученим, натуралістом.

Микола навчився читати в чотири роки і до семи років встиг прочитати багато книжок, непогано знав латинь, французьку та німецьку мови, а також чудово малював і грав на фортепіано. Але його не прийняли навіть до першого класу початкової школи через загальну слабість і сильний дефект мови.

Батьки змушені були самі вчити сина, тому що навіть домашні вчителі не мали терпіння слухати його заїкуватість, і Миколі діставалося від них. Він дуже хотів вчитися і здатний був терпіти все. Випадково дізнавшись про це, батьки змушені були відмовитися від викладачів і самі вчили Миколу. Проте дорослі були дуже зайняті своїми справами і хлопчик більшу частину часу був на самоті.

Із часом сім’я Миклух окріпне, стане дійсно дружньою, і всі Миклухи будуть жити Маклаєм, його великими задумами та не менше великими справами. А поки що, окрім суботніх вечорів, коли вся сім’я збиралася на традиційні домашні концерти, Микола цілими днями належав сам собі. У нього зовсім немає друзів і йому немає з ким відвести душу вдома. Мовчазний, замкнутий, увесь у собі. Чим зайняті його думки, ніхто не знає. Він старанно охороняє свого щоденника, зберігає його в письмовому столі під замком, ключ від якого десь ховає. І чим далі, тим помітніше, що довго залишатися на самоті для нього стає потребою. Його очі дедалі більше світяться замріяним спокоєм.

Мало що змінилося в його поведінці й коли він пішов нарешті до школи. Хоча мова його на той час значно поліпшилася, і злих глузувань можна було вже майже не побоюватися, у класі він ні з ким не намагається потоваришувати. Без потреби ні до кого не звертається, ні з ким стороннім не розмовляє.

Для вихованців школи святої Ганни, та й для більшості вчителів, новий учень був загадковим. Усі дивувалися, звідки в нього стільки знань. На вступних іспитах до школи він подав три власні літературні переклади: з латинської — двохсотсторінковий трактат Цицерона «Про обов’язки», з французької — повість Вольтера «Кандид» та з німецької — кілька уривків із праць Гегеля. Найскладніші філософські твори, розібратися в яких під силу не кожній людині з університетською освітою, а тут одинадцятирічний хлопчисько, що вперше переступає шкільний поріг! І окрім цього потрібно було вивчити три чужі мови! Потім з’ясувалося, що він устиг не лише прочитати, але й законспектувати багато чого з праць великого прадавнього натураліста Плінія; читав книги Юлія Цезаря, Гомера, Петрарки, Шиллера, цілком знав напам’ять німецькою мовою «Фауста» Гете, багато віршів російських поетів, а також поему «Гайдамаки» Шевченка українською мовою.

Було чого дивуватися. Але якщо зазирнути в його щоденник, то ми побачимо, що в той день, коли відбулися похорони батька (17 грудня 1857 року), вражений втратою хлопчик, зачинившись у себе в кімнаті, перекладає з латинської та записує до щоденника, підкреслюючи найбільш важливі місця, уривок із давньоримського поета та філософа Люція Сенеки. І далі пише свій висновок: «Очевидно, Сенека має рацію. Почувати себе безвинно відштовхнутим від людей неприємно й образливо, як при будь-якому безпідставному покаранні, але для плідної роботи розуму перебування на самоті, без сумніву, благодійне. Чи багато значного дасть розум, що постійно втягується в круговоріт метушні? Дійсно, дуже мало, або й зовсім нічого».

У ту ніч хлопчик не міг заснути. Ледь заплющувалися очі, як він бачив могилу батька і відчував на собі холод мерзлої землі. У зрілому віці, згадуючи ту ніч, він скаже: «Я боявся заплющити очі і, щоб якось себе зайняти, всю ніч читав Сенеку та аналізував прочитане. Для мене тоді багато чого по- новому висвітилося в поняттях життя та смерті. На цвинтарі й потім, іще досить довго, я не міг позбутися сорому та хворобливого відчуття своєї провини. Адже бажаючи собі смерті, я, не усвідомлюючи того, бажав горя своїм близьким. Я зрозумів тоді й дотримуюся такої ж думки й тепер: як людині не було б важко, розпоряджатися своїм життям на власний розсуд вона не має права, тому що воно належить не їй одній, але також й близьким їй людям; а якщо ця людина мисляча, що створює або спроможна створювати суспільні духовні чи матеріальні цінності, то й і всьому суспільству. Тому бажати собі смерті, а більше того — скоїти самогубство навіть злочинно, оскільки в його основі — усвідомлене чи ні, але в будь-якому разі, — злочинне по своїй суті зазіхання на чужу власність; а з іншого боку, — горе ні в чому невинних людей. Повагу заслуговують лише два види смерті: природна і та, що викликана необхідністю принести себе в жертву заради якоїсь загальної гуманістичної мети.

Зрозумівши це, померти я більше ніколи не бажав.

Життя ж прекрасне тому, як я для себе зрозумів іще тоді, що лише воно і творить прекрасне. У цьому його головна особливість і, отже, найважливіший сенс, який має значення.

Інша справа — сенс життя окремо взятої людини. У кожного він свій і кожному, хто прагне жити змістовно, потрібно своєчасно його визначити та заздалегідь бути готовим чимось пожертвувати заради досягнення поставленої мети, тому що все, чого ми бажаємо і до чого прагнемо, потребує своєї ціни. Чим більша поставлена мета, тим дорожче вона обходиться.

Сенека відкрив мені виправдану необхідність самотності для кожного, хто бажає вдосконалювати свій розум і осягати якісь істини. Без постійних міркувань на самоті, в тиші та спокої, плідна робота розуму неможлива. У зв’язку з цим, зауважу також: марно дехто намагається якнайбільше прочитати і скрізь побувати. Як сказав Сенека, хто буває скрізь, той не буває ніде; розум же удосконалює не кількість прочитаних книг, а те, як людина осмислює прочитане, порівнюючи те, про що тільки-но дізналася з уже відомим; і, неодмінно вагаючись у вірності своїх міркувань, шукає їм чи спростування, чи підтвердження. У порівнянні з читанням, хід такого осмислення набагато складніший, тому він особливо потребує самоти.

Окрім того: будь-яка власна думка, яку можна назвати думкою, — а це поняття не таке просте, як нам часом здається, — є відкриття, породжене інтимною щирістю розуму. Але яка ж інтимність можлива на людях?

Тепер, коли минуло понад тридцять років, я можу сказати впевнено: якби більшу частину життя я не стримував у собі бажання постійно знаходитися в колі друзів або просто приємних співрозмовників, нічого значного зробити я б не встиг...»

У майбутньому його друг О. Мещерський скаже: «Із людей, близьких мені завдяки багаторічній та вірній дружбі, я знав тільки одну людину, що не вдавано, а дуже серйозно цінувала та берегла час не лише свій, а й чужий, і ніколи не йшла на компроміси, а також не ставила свої почуття та почуття друзів вище справи. Ця людина — Маклай».

Маклай був народженим для науки. Він палко прагне знань, але здійснити свою мрію не так легко. Пізніше, на запитання кореспондента: «Говорять, у Росії з вами обійшлися не дуже ласкаво?» — відповів: «Мене виключили з шостого класу гімназії й потім заборонили відвідувати Петербурзький університет, куди, незважаючи на відсутність документа про закінчену середню освіту, мене було зараховано вільним слухачем. Тому мені довелося їхати вчитися до Німеччини. Після виключення з університету я не міг вступити до жодного вищого навчального закладу Росії, тому що перебував під наглядом поліції. Але це не означає, що вчитися в Росії мені не дозволила Росія.

Із гімназії мене було відраховано через те, що на уроках закону божого читав «Листа про вивчення природи» Олександра Герцена і якось приніс у клас «Сутність християнства» Фейєрбаха.

У той час моїм «законом божим» стали і продовжують ними залишатися філософські статті Чернишевського. Під впливом його ідей, окрім Герцена і Фейєрбаха, я почав вивчати також праці Сєченова, Писарєва, Гегеля, окремі роботи Добролюбова. А також, моя мати постійно десь добувала нелегальну газету Герцена «Колокол». Це визначило мої настрої й врешті призвело до участі у студентських мітингах та демонстраціях. Під час однієї з таких демонстрацій, іще до мого виключення з гімназії, мене та мого старшого брата Сергія було заарештовано. Нас посадили до Петропавлівської фортеці, але я ніколи не вважав, що нас покарала Росія. Попи та поліцейські в Росії, як і в інших країнах, є частиною державного механізму, але, навіть якщо йдеться про цілий державний механізм, не можна вважати, що він відповідає характеру країни. Коли ви виступаєте проти існуючого державного устрою, цілком природно, що люди, покликані вищою владою зберігати цей устрій, застосовують до вас міру покарання. Але було б, принаймні, нерозумно, образившись на поліцейського, переносити свою образу на країну.

Коли я говорю, що належу до Росії, то пишаюся цим, бо говорю про свою духовну спорідненість із тими її представниками, яких сприймаю та розумію як творців дійсно російського напрямку в науці, культурі і такій важливій для мене області, як гуманізм. Але це не та спорідненість, що дає привід для сімейного застілля. Від кожного, хто її усвідомлює, вона потребує насамперед постійної дисципліни в думках і справах. По суті, я служу не своїй власній ідеї, а виконую програму досліджень, основний напрямок яких визначили й Л. Мечников, й академік Бер. Окрім того, я керуюся у своїх пошуках працею Сєченова про рефлекси головного мозку і роботою Чернишевського «Антропологічний принцип у філософії». Як бачите, всі російського походження. До речі, я з задоволенням хочу сказати, що Росія — єдина європейська країна, що хоча й підпорядкувала собі багато різноплеменних народів, але все ж не прийняла європейських расових теорій навіть на поліцейському рівні. Побірники вищих і нижчих рас у Росії не можуть знайти собі прихильників, тому що їхнi погляди протирічать російському духові...

Коли заходить розмова про російську науку та культуру, людей, які мало знають Росію і звикли дивитися на неї, як на одну з найдеспотичніших держав, безправний народ якої, здавалося б, не може дати нічого плідного, вражає в російській думці її незмінний гуманізм. А вона, страждальниця, пройшовши через усі випробовування, пробившись крізь терні, не може нести в собі зло. Страждання озлоблюють натури холодні, з корисливою душею та розумом або слабким, або надто однобоким; російська ж людина, за своїм характером, гаряча та чуйна, а якщо й буває озлобленою і коїть вчинки буйно-жорстокі, то лише в отупінні, чи у безвихідному розпачі. Коли ж розум її просвітлений, і вона бачить корінь зла, у стражданнях своїх вона ніколи не озлоблюється, і думки її спрямовані не до помсти, оспіваної та піднятої до святості в європейській літературі, а лише до викорінення зла всіма шляхами та засобами, можливо, й за допомогою того ж зла. До того ж вона здатна легко принести себе в жертву на користь іншим, часто для неї незнайомим і чужим людям.

Справжній російській натурі далекі не люди чужі, їй далекий егоїзм.

Ось звідки гуманність російської думки. Не міг Михайло Ломоносов, який довгі рокй жив на черствому хлібi та квасі, досягши статку в тяжких працях, не думати про конкретну плідну користь науки для тисяч знедолених та голодних. Не могли Олександр Пушкін і Михайло Ломоносов не співчувати гордим кавказцям, на собі зазнавши біль принижень.

Окрім Росії, не багато ми знаємо прикладів, де б наука та культура, особливо талановиті твори літератури, були такі єдині у своїй цілеспрямованості...».

Різнобічність знань вісімнадцятирічного Маклая вражає. Окрім старогрецьких та римських філософів, він чудово знає всю німецьку філософію, французьких енциклопедистів, англійську політекономію, соціалістів-утопістів, право і, що найважливіше, — прекрасно розбираючись у людській психології, він твердо стоїть на земному ґрунті, не дозволяючи собі ніяких емпіричних ілюзій. Вчитайтеся в деякі його висловлювання і вам стане зрозумілим духовний світ молодого Маклая, його пошук, відважна незалежність у міркуваннях та оцінках і, нарешті, ширина його інтелекту, що не лише показує ерудицію майбутнього вченого, але й дає можливість побачити як формувався його світогляд.

Ми начебто присутні в його духовній лабораторії і, забуваючи про вік юнака, бачимо перед собою допитливо-мудрого й водночас, повного сумнівів філософа, який у муках прагне знайти шлях до загального блага. І для нас це дуже важливо тому що, як філософа, ми дотепер Маклая не знали. Досить і тих незначних уривків із його праць, що дійшли до нас, щоб зрозуміти його, як мислителя. Ось один із них: «Якщо природа в усьому підпорядкована вищій доцільності й управляється законами природного розвитку, а людство — частина природи, то чи існують закони суспільного розвитку? З чого вони випливають? Не можна ж стверджувати, що все наше життя — ланцюг випадків. «Люди вигадали ідола випадку, — говорить Демокрит, — щоб користуватися ним як приводом, що прикриває їхню власну нерозсудливість». Справді, керуй нами цей ідол, у світі людей царював би хаос. А між тим ми спостерігаємо більш-менш розумно влаштовану систему сімей, родів, націй, держав. Існують та існували з давніх часів типові для всіх народів правила розподілу праці, купівлі-продажу, майнових та правових відношень, хоча при цьому багато народів розвивалися самостійно й один на одного ніяк не впливали (наприклад, як не мали зв’язків із іншим світом доколумбійські держави ацтеків та майя).

Ось із таким духовним надбанням вступив майбутній всесвітньо відомий етнограф, географ, філософ, гуманіст на широкий життєвий шлях. Далі було жертовне служіння людству, яке забезпечило йому безсмертя...

Марія БОЙЧУК, журналіст, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments