Лицарі «умиротворення»

Провідні видання Великої Британії вважаються взірцями об’єктивності та демократичності. На загал це вірно, проте так було не завжди і не з усіма виданнями. Українці наочно переконалися в цьому впродовж останніх п’яти років. Але були ще більш кричущі ситуації, коли деякі з цих видань прямо підігравали силам найчорнішої реакції та зраджували демократію, і про це навряд чи варто забувати. Йдеться про часи т.зв. чехословацької кризи — з весни 1938 р., коли відбулася спочатку гітлерівська «гібридна війна» проти Чехословацької Республіки, а потім — двоетапна анексія чеських земель.

The Times вважалася чи не найреспектабельнішою і найнаближенішою до британського уряду газетою, яка демонструє глибоке розуміння намірів уряду і де-факто виступає його речником. Європейська громадськість часто вірила у все, що публікує The Times, попри будь-які спростування з боку уряду. Тодішній головний редактор газети Дж. Доусон, до якого дослухалися в уряді, був палким прихильником політики «умиротворення» Гітлера. До 1938 року в The Times складно було знайти згадки про Чехословаччину, однак після аншлюсу Німеччиною Австрії дедалі більше місця в газеті стали займати статті на чехословацьку тематику, в яких The Times заспокоювала читачів: мовляв, усі проблеми між Великою Британією та Німеччиною будуть урегульовані й розпочнеться доба взаємовигідної співпраці, як тільки остання одержить бажане. Під «бажаним» розумілися судетські землі. The Times на своїх сторінках розповідала читачам про «несправедливе гноблення одного народу іншим», тобто чехами — судетців, про необхідність переходу земель, населених судетцями, до Німеччини. Нарешті, 7 вересня 1938 року The Times опублікувала статтю з пропозицією по-насильницькому відторгнути Судети від Чехословаччини і передати їх Німеччині — що й було здійснено на сумнозвісній Мюнхенській конференції.

The Times і низка інших британських видань акцентували увагу на тому, що, мовляв, двадцятилітнє існування Чехословаччини означало «постійне розширення життєвого простору більшості населення за рахунок німців, угорців і поляків», хоча насправді мало де в Центральній Європі етнічні меншини користувалися такими правами та умовами життя, як у демократичній Чехословацькій Республіці. За цих обставин, мовляв, урятувати мир у Європі могло лише втручання великих держав, які «формують історію», і дотримання принципу самовизначення націй, ґрунтуючись на якому можна створити справедливу державу. При цьому інтереси судетських антифашистів (яких було чимало, хоч і здебільшого заляканих нацистським терором) і самих чехів The Times і видання цього ґатунку ігнорували, а разом із ними — й британська дипломатія. Ба більше: ці видання замовчували те, що сам термін «судетські німці» з’явився 1903 року та почав укорінюватися тільки з 1933-го, зусиллями пропагандистської служби доктора Геббельса та Судето-німецької партії нациста Генлейна...

Висвітлення ситуації та «човникових» дипломатичних місій між Берліном і Лондоном з таких позицій готувало британську громадську думку до Мюнхену і розчленування Чехословаччини.

Апогей інтересу британських мас-медіа (і передусім The Times) до чехословацької проблематики припав на період підготовки та здійснення Мюнхенської угоди. Визначальну роль в цьому зіграв британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен, який став головним героєм британської преси. Поставши перед широким загалом в ореолі рятівника й умиротворителя, який відвернув всеєвропейську війну (тоді ще не йшлося про світовий катаклізм), Чемберлен вміло маніпулював переважною частиною британської преси, а разом з нею і громадською думкою країни, і на певний час зумів заручитися широкою підтримкою своєї політики. Однак результати Мюнхенської угоди викликали цілу низку запитань і змусили редакцію The Times у великій статті узагальнити всі негативні зауваження і детально розкрити своє бачення ситуації. З’ясувалося, що далеко не все так гарно, як представляли до цього журналісти й урядовці, зокрема, Гітлер зумів загарбати чимало територій, де суденці становили 30—40% населення, так само вчинила очолювана адміралом Горті Угорщина, привласнивши чимало словацьких і закарпатських земель. І на адресу другої Речі Посполитої, яка де-факто виступила у цій ситуації союзницею нацистської Німеччини, відхопивши чехословацьку частину Тешинської області (де поляки не становили більшість населення), навіть прихильники політики «умиротворення» висловили чимало претензій.

Інша впливова британська газета — The Daily Telegraph — не поділяла позиції прем’єра Чемберлена та його уряду з чехословацького питання, хоча й не була відвертою опоненткою політики «умиротворення». Редакція цього видання намагалася дотриматися балансу інтересів та спрямувати політиків на пошук компромісного рішення, яке б одночасно задовольнило домагання Німеччини та зберегло цілісність Чехословаччини, а в підсумку усунуло б вогнище напруженості в центрі Європи. Автори The Daily Telegraph попервах були, схоже, переконані, що Гітлер діє відкрито і щиро, намагаючись «зменшити страждання трьох з половиною мільйонів судетських німців». Аж до кінця серпня 1938 року, коли мало у кого залишалися сумніви в тому, що вимоги Судето-німецької партії сформульовані безпосередньо у Берліні, газета висловлювала надію, що у «миролюбного» Гітлера вистачить сил і бажання приборкати своїх занадто активних підопічних, розрядити політичну атмосферу і сприяти досягненню угоди, що дозволила б національним меншинам Чехословаччини жити вільно і користуватися всіма правами в цій державі. Разом із тим газета підкреслювала, що Британія зацікавлена в долі Чехословаччини (редакція тут ужила вельми дипломатичну формулу: «не незацікавлена»). Проте під тиском фактів The Daily Telegraph крок за кроком розлучалася з ілюзіями та очікуваннями на здатність Німеччини вести переговори і прийти до компромісного рішення — і зрештою поставила хрест на своєму нейтралітеті до політики «умиротворення», посівши антигітлерівські позиції.

Позиція ще однієї впливової газети — The Manchester Guardian, сьогодні просто The Guardian — також 1938 року відчутно еволюціонувала. Спершу вона в основному поділяла «географічну, расову та лінгвістичну обґрунтованість вимог судетських німців» (насправді — Судето-німецької партії, яка об’єднувала місцевих нацистів і діяла під диктовку Гітлера). Однак, на думку авторів видання, використання в умовах Чехословаччини такого інструменту вирішення національно-територіальних проблем як плебісцит, було неможливе, оскільки наслідком стало б розшматування держави, яка за два десятиліття довела свою здатність до економічного поступу та збереження демократії в оточенні тоталітарних й авторитарних держав. Ведучи мову про розгорнену Німеччиною дипломатичну та пропагандистську кампанію задля применшення значення Чехословаччини в очах британців, газета зазначала, що німецьке населення у своїй масі бажає миру, проте навряд чи може впливати на рішення, які ухвалюються в Берліні та можуть призвести до війни. Єдиним дієвим засобом у цій ситуації газета вважала якомога більш тривале затягування переговорів британською дипломатією, організацію різних конференцій на тему чехословацької кризи, що дало б виграш у часі, бо відтягнуло можливий початок воєнних дій до пізньої осені, а можливо, і до весни. А там, дивись, і щось зміниться в позитивний бік у міжнародній ситуації. На загал, позиція The Manchester Guardian еволюціонувала від підтримки уряду Чемберлена до досить різкої його критики.

Нарешті, діяла у ті часи й опозиційна преса лівого та ліберального спрямування, яка критикувала урядовий курс. Скажімо, The News Chronicle (чиїм кореспондентом в Іспанії якраз у той час був Артур Кестлер, у майбутньому — уславлений письменник, послідовник ворог усіх різновидів тоталітаризму) публікувала чимало статей з критикою політики «умиротворення». Інша — New Statement And Nation, наразі вже не існуюча, — жорстко критикувала позицію урядів Британії та Франції, які ухвалювали життєво важливі для чехів рішення без будь-яких консультацій з останніми.

Після сплеску позитивних емоцій з приводу укладення Мюнхенської угоди (прем’єр Чемберлен, спускаючись трапом літака, заявив без жодного сумніву: «Панове, я привіз мир для нинішнього покоління», — і ця фраза була схвально розтиражована мас-медіа) настрої навіть у проурядових газетах Британії почали змінюватися. Т.зв. «друга (залишкова) Чехословаччина» виявилася нежиттєздатною державою, яка перебувала в перманентній кризі. Німеччина продовжувала озброюватися, захопивши чимало розташованих у Судетській області військових заводів і зброї чехословацької армії. В середині березня 1939 року чеські землі «другої Чехословаччини» були окуповані нацистами, на залишковій території Словаччини створена залежна від Німеччини держава, а Закарпатська Україна загарбана Угорщиною. На чеських територіях був утворений т.зв. «протекторат Богемії та Моравії», який зберігав певні ознаки автономії, але реально керувався з Берліна. 17 березня Гітлер прибув до Праги, продемонструвавши всьому світу зневагу до ним же підписаної Мюнхенської угоди та до Британії і Франції. А вслід за тим, 20 березня, Німеччина висунула ультиматум Литві з вимогою негайно передати їй Клайпеду (Мемель). 22 березня Литва капітулювала, а захоплені зненацька Британія та Франція, що були гарантами статус-кво у цьому регіоні, змогли лише висловити своє несхвалення чергової нацистської агресії...

Отож британські політики і журналісти, які ще півроку тому вважали, що врятували Європу від нової війни, а Чехословаччину — від знищення, змушені були визнати: їх пошили у дурні. Анексія решти чехословацьких територій викликала новий сплеск інтересу до цієї проблеми в британських мас-медіа і мала наслідком значну трансформацію громадської думки, коли не залишилося ілюзій щодо агресивних устремлінь нацистської Німеччини та політики «умиротворення». Тож 31 березня, після того, як Гітлер висунув територіальні претензії тепер уже до Речі Посполитої, офіційний Лондон рішуче заявив, що Велика Британія і Франція гарантують незалежність останньої у разі нападу з боку «однієї європейської держави». Та було вже запізно: за 1938-39 роки німецька армія істотно зміцніла, а британці, навпаки, втратили час для підготовки до відсічі агресору. І не останню роль у всьому цьому зіграла та британська преса, яка де-факто потурала нацистам.