Литовсько-Руська імперія

1358 рік. До Великого Князівства Литовського прибули посланці від німецького імператора Карла IV. Метою візиту було укласти домовленість про прийняття ВКЛ християнства. Проте замість згоди Ольгерда, вони поверталися назад з вимогами повернення земель, зайнятих хрестоносцями і переселення тевтонського ордену на кордон із Золотою Ордою. Умови, звісно, неможливі для виконання.

Це рішення литовські історики не можуть пробачити Ольгердові й досі. За метафорою історика Е.             Гудавічюса, саме тоді Литва втратила місце у «першому класі європейського потяга». Вона від’єдналася від Європи, обравши свій незалежний шлях. То чому ж правитель, за якого ВКЛ досягло такої могутності (площа території становила 640 тис. км2), прийняв таке недалекосяжне рішення? І чи було воно аж таким невдалим?

Для того щоб зрозуміти Ольгерда, повернімося до початків його правління. «І домовилися між собою, що всі брати повинні бути слухняними великому князю Ольгерду. А волості й села поділили між собою і вирішили, що зі здобутих міст усе ділитимуть порівну. І бути їм до смерті правдивими і по-братськи любити один одного». Так автор «Хроніки Биховця» описує визнання Ольгерда правителем Великого Князівства Литовського і його договір з братом Кейстутом.

Тоді у Литві була діархія, тобто країною керувало двоє правителів, представників одної династії. Один з них був військовим вождем, «міністром закордонних справ» (Кейстут), а інший— зосередився на «східному фронті», (Ольгерд) і був визнаний головним. У цьому вже закладена відповідь на запитання, що спонукало Ольгерда відмовити імператорським посланцям. Саме Русь, а не західноєвропейські терени була головною метою литовських правителів.

Причин на це може бути кілька. Дехто з істориків вказує на «руськість» Ольгерда: у 1318 році він одружився з вітебською княжною, увесь час жив серед русичів, навіть прийняв християнство. У цьому контексті часто згадують про прагнення Литви звільнити руські землі від монгольського ярма. Насправді ж ситуація дещо складніша.

Русь була центральною у політиці Литви також з прагматичних причин. Як слушно зазначає литовський історик, соціолог та філософ З. Норкус: «Навіщо прагнути стати королем, який у символічній ієрархії влади середньовічної Європи був рангом лише другого чи навіть третього класу (після римського Папи та імператора Священної Римської імперії), якщо в іншому міжнародному суспільстві можна бути королем королів чи князем князів, тобто імператором».

Останній титул згаданий неспроста. Ольгерд й справді застосовував його щодо себе, зокрема, у листі 1371 року до константинопольського патріарха. А ще доказом цього є печатка Гедиміновича — «Ольгерд, імператор найблагородніший».

Досі литовські історики сперечаються, чи можна називати Велике Князівство Литовське імперією. Більшість, спираючись на європейську традицію, заперечують це. Інші ж — не настільки категоричні. З. Норкус, наприклад, впевнений в імперськості ВКЛ, просто називає її імперією не первинного, а вторинного типу, такою, що її Т. Барфілд характеризує як «імперію-хижака». Воназ’являється, коли держава-сусід приєднує до себе ослаблену колишню імперією (якою і була Київська Русь). Тож недарма є відомий вислів Е. Гудавічюса, що Литва — це «шакал, що йде слідом за монгольським тигром».

Справді, скориставшись занепадом Київської Русі, ослабленням монголів, литовському князю вдалося приєднати до себе Київщину, Поділля, Чернігово-Сіверщину. А беручи до уваги, що Волинь та інші землі, зокрема Білорусі, уже перебували у державі Ольгерда, то потенційно ВКЛ могло стати імперією у її класичному розумінні. Деякі вчені навіть проводять паралелі з подіями ІХ ст., стверджуючи, що литовські князі могли б стати новими «норманами». Подібність простежується навіть у тому, що литовські князі так само зрусійщилися б, адже уже з самого початку Литовська держава була напівруська (Міндовг завоював землі Чорної Русі, використовував її ресурси для походів, запозичував адміністративну структуру). Брак «м’якої сили» Литовської держави відкривав шлях руській культурі, звичаям, мові набирати ваги у ВКЛ. Звідси й принцип — «старого не рушимо». Тому що культурно це була руська держава.

Тож, як бачимо, Русь була ключовою для самого існування Литви як могутньої держави. Недарма успіхи Ольгерда на півдні і сході яскраво контрастують із невдачами на інших напрямках. Саме тому й не дивно, що для здійснення задуму Гедиміновича необхідно було здобути Русь. Це він і здійснював протягом усього свого правління.

Віховою датою у цьому процесі є битва під Синіми Водами (1362 р.). Тоді Ольгерду вдалося перемогти татарське військо, що відкрило йому шлях до завоювання Київщини, Чернігово-Сіверщини і навіть Поділля. Останнє входило до переліку земель, якими ординські керманичі володіли безпосередньо. Поразка кочівників зумовлена ослабленням центральної влади після смерті хана Узбека, переорієнтацією зовнішньополітичного курсу Орди на захоплення Аррана і Азербайджану. Проте це визволення було насправді недовгим. Формально змінився тільки володар цих земель, ним став Ольгерд, але русичі і далі платили данину Орді. Доказом цього є наявність тамги (символу верховної влади хана) на монетах Володимира Ольгердовича         — сина Ольгерда, що правив у Києві. Існує навіть думка, що таке швидке просування Ольгерда, зумовлене, зокрема, і домовленістю з Ордою щодо цього.

На перший погляд, видається дивним, що Ольгерд домовлявся з тим, проти кого воював. Водночас це є характерною рисою його політики. Він завжди діяв згідно з власними інтересами, а ними, нагадаймо, була Литовсько-руська імперія. Тож, уклавши на певний час мир з Москвою заради антиординської боротьби, досягши свого, здобувши руські землі, Ольгерд створює нову коаліцію — антимосковську. Москва на той час теж, стаючи все могутнішою, почала претендувати на роль звільнювачки руських земель від ординського ярма. А це зовсім не входило ні у плани Ольгерда, ні ханів Золотої Орди, що і спонукало їх домовлятися. Як результат, виникнення кондомініуму — співволодіння руськими землями.

Ольгерд вів боротьбу з Москвою і в іншому аспекті — релігійному. Контроль над православною церквою був необхідний для розбудови імперії, саме тому Гедимінович висунув свого кандидата на роль загальноруського митрополита — Феодорита. Однак константинопольський патріарх відмовив йому. Тоді Ольгерд вирішив скористатися «обхідним» шляхом. На той час утворився розкол між візантійською і болгарською церквами, правитель ВКЛ використав це, домігшись отримання сану від представника болгарської церкви. Хоч загалом ця спроба виявилася невдалою, оскільки константинопольський патріарх розіслав грамоти, звинувачуючи Феодорита, цей випадок доволі показовий.

Митрополитом тоді став представник Московії — Олексій. Принагідно зазначимо, що під час одного з об’їздів єпархії він був схоплений за наказом Ольгерда і ледь утік. Тож, як бачимо, церковне питання для правителя ВКЛ було принциповим. Після невдачі з кандидатурою Феодорита Ольгерд висуває нового представника — Романа, якому і вдалося закріпитися у Києві, з цим, до речі, історики пов’язують і закріплення у Києві литовської влади.

Імперські ідеї Ольгерда мали й інші прояви. Зокрема, у методах консолідації гетерогенності імперії. Відомим є прийом переселення правлячого прошарку, представників етнічної групи у незнайоме, вороже середовище. Тоді вони могли сподіватися лише на владу, стаючи її опорою на цих місцях, навзамін отримуючи певні привілеї. Прикладом втілення цієї стратегії є створення литовського «острову» в Обольцях (поблизу Вітебська), далеко від розташування литовців. Саме ці переселенці згодом несли на собі тягар походів Литви на Схід.

Таким чином, рішення 1358 року й саме така відповідь хрестоносцям, навпаки, була дуже зваженим рішенням. Ольгерд усвідомлював, що осердям, гарантом могутності його держави є Русь. А католицизм Литви, як стверджують історики, значно ускладнив би процес її завоювання. Крім того, навряд чи прийняття християнства полегшило б взаємодію з тевтонським орденом. Це ілюзія, що християнську Литву одразу прийняли б у сім’ю великих європейських правителів, і Ольгерд це чудово розумів. Тож, можливо, навмисне ставив такі умови, розуміючи марність сподівань на їхнє виконання. Проте в одну вимогу, здається, він вірив — «уся Русь має належати литовцям». По суті, йому вдалося утілити цей задум, об’єднавши руські землі у Велике Князівство Литовське.

Ці ж ідеї проявилися і у Вітовта, сина Кейстута, однак це вже новий етап мрії про імперію.