Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ — нацією, країна — державою
Михайло Грушевський, професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист

«Махновщину ліквідувати в найкоротший термін...»

Сторінки таємної війни більшовиків проти Нестора Махна та його повстанців
23 травня, 2009 - 00:00
НЕСТОР МАХНО

На запитання про те, які склалися відносини у знаменитого селянського отамана Нестора Івановича Махна з комуністами, відповісти однозначно не можна, оскільки вони виявилися складними і суперечливими. З одного боку, «батько» та його повстанці неодноразово (за нашими підрахунками, чотири рази) були військовими союзниками більшовиків, з іншого — на місце їхніх союзницьких відносин неминуче приходило жорстоке, криваве протиборство між Червоною армією та повстанськими силами «батька», що стало важливою складовою громадянської війни в Україні.

Історія цього конфлікту добре відома нашим читачам. Але була також і таємна війна комуністів проти Махна і махновців, яка відома набагато менше...

СОЮЗНИК ТА ВОРОГ

Цілком зрозуміло, що більшовики ніколи не почали б ні таємну, ні відкриту війну проти Нестора Івановича та його повстанців, якби не сприймали їх як своїх противників. У зв’язку з цим поставимо непросте запитання: коли ж уперше комуністи почали сприймати Махна не як союзника, а як ворога, від якого необхідно було так чи інакше й при цьому якнайскоріше позбутися? Відомо, що вже в грудні 1918 року, коли Махно в союзі з більшовиками воював проти гетьманців, петлюрівців та білогвардійців, дехто почав дивитися на «батька» та його «хлопців» як на звичайних бандитів, далеких від реальних інтересів трудящих. Проте добре нам відомий стереотипний образ Махна-контрреволюціонера почав по-справжньому формуватися пізніше — на мою думку, в лютому—березні 1919 року. За іронією долі, це почалося тоді, коли махновська бригада, що входила тоді до складу Червоної Армії і підпорядковувалася комдиву Павлу Дибенку, отримала цілу низку блискучих перемог над білогвардійцями на південно-західному напрямі...

Тоді в більшовицький пресі з’явилася не одна хвалебна стаття про бойові успіхи Махна й махновців. Однак разом зі щирою повагою до комбрига Нестора Махна зростала в комуністів і непідроблена тривога щодо радянського полководця, який уже став широко відомим. Непокоїло їх передусім те, що ні сам комбриг, ні його красноармійці-махновці явно не вписувалися в державну систему нової, комуністичної України, що створюється більшовиками. У лютому 1919 року, виступаючи на ІІ з’їзді селян та повстанців, Махно відверто сказав, що він повністю приймає комуністів як союзників, але при цьому рішуче відкидає будь-які їхні спроби «монополізувати» Україну, тобто встановити в ній диктатуру Комуністичної партії. Пізніше, 7 березня 1919 року, Військово-революційна рада «вільного» махновського району чітко визначила принципи організації суспільного життя в ньому — багатопартійність, відсутність свавілля ЧК, самоврядування. Зазвичай такі підходи на ділі виключали керівну й направляючу роль Комуністичної партії у територіально великій «махновії». Саме тоді в комуністичних керівників України та Росії і виникло розуміння того, що Нестор Махно — не стільки герой-комбриг, скільки небезпечний політичний противник, від якого можна цілком чекати серйозних неприємностей у майбутньому.

ПОЧАТОК ТАЄМНОЇ ВІЙНИ

У один із березневих днів 1919 року в південноукраїнському місті Бердянську повинна була відбутися зустріч двох воєначальників — комбрига Нестора Махна та його безпосереднього начальника, комдива Павла Дибенка. Однак за кілька днів до неї махновська контррозвідка попередила Нестора Івановича: Дибенко прибуває до Бердянська для того, щоб заарештувати, а, можливо, навіть і вбити «батька». Серйозно сприйнявши інформацію своїх «особістів», Махно відразу ж ужив усіх необхідних заходів обережності. Махновський гарнізон Бердянська був приведений у стан підвищеної бойової готовності, наказ бути особливо пильними отримали «гвардійці» Махна з його особистої охорони. Сама зустріч, однак, пройшла мирно й доброзичливо, на честь прибуття комдива Нестор Іванович навіть влаштував військовий парад. Щоправда, вже перед прощанням Махно прямо запитав свого начальника, чи не задумав той що-небудь погане проти махновщини. У відповідь червоний воєначальник запевнив Нестора Івановича: він — його щирий друг, і у випадку, якщо проти комбрига та його бійців дійсно виникне яка-небудь змова, то він, Дибенко, буде першим, хто повідомить йому про це...

Невдовзі дивізійний командир поїхав, залишивши самого Махна у вельми нелегких роздумах. Можливо, його контррозвідники просто помилилися, представивши Дибенка змовником? А можливо, начальник Задніпровської дивізії дійсно мав такий підступний план, але з певних причин відмовився від його реалізації? Тоді Нестор Іванович так і не зміг відповісти самому собі на це досить складне запитання. На мій погляд, такі наміри в Павла Дибенка дійсно були (в добуванні надійної інформації особісти «батька» були на належній висоті), однак він вчасно відмовився від них, дізнавшись (також через своїх таємних агентів у махновському середовищі), що Махну вже відомо про його план і що він вельми грунтовно підготувався до цієї зустрічі...

Однак дибенківський епізод був, що називається, лише першою ластівкою в таємній війні комуністів проти «батька», яка з того часу почала стрімко набирати обертів. Не минуло й місяця, як проти Махна виникла нова більшовицька змова. Її душею став більшовик Падалка, командир одного з великих махновських загонів. Його спільниками виявилися практично всі більшовицькі комісари, які перебували тоді в махновській бригаді. За планом змовників, загін Падалки повинен був атакувати Гуляйполе з боку села Покровського і розгромити сконцентровані там махновські сили, а комісари повинні були одночасно нанести удар із тилу, схопивши самого Махна та його найближчих соратників. Існують дані, що нитки цієї змови тягнулися до радянського уряду України і, зокрема, до його наркома з військових справ Подвойського...

Коли противники Махна приступили до цієї акції, самого «батька» не було в Гуляйполі, він керував діями своїх бійців на денікінському фронті. Незважаючи на це, вірні контррозвідники зуміли і цього разу попередити комбрига про небезпеку. Нестор Іванович не барився, він сів у аероплан, що був у його розпорядженні, і вилетів до Гуляйполя. Завдяки його енергійним діям більшовицький виступ був придушений у зародку, а комісари заарештовані. Пізніше, щоправда, вони були звільнені на настійне прохання командуючого радянськими військами в Україні Володимира Антонова-Овсеєнка.

До речі, той самий Антонов-Овсеєнко наприкінці квітня 1919 року зумів дещо призупинити механізм таємної боротьби більшовиків проти комбрига Махна та його солдатів. Командуючий особисто зустрівся із самим Махном в Гуляйполі, після чого у своєму рапорті дав цілком позитивну оцінку Махна та його бригади. Певну роль у цьому зіграв і Ленін, який закликав своїх соратників бути поки що дипломатичним із військами Махна. Звичайно, певне затишшя на цьому таємному фронті могло бути лише тимчасовим. Невдовзі активно заявив про себе новий гравець антимахновської команди. Ним став голова Реввоєнради РСФРР Лев Давидович Троцький...

ЛІКВІДАЦІЮ — РОЗПОЧАТИ!

Зауважимо, що ставлення Лева Давидовича до селянського повстанства взагалі і до махновського зокрема було двозначним. З одного боку, Троцький визнавав революційний характер повстанського руху в той час, коли повстанці боролися проти різних контрреволюційних режимів. З іншого — голова Реввоєнради Радянської республіки прямо заявляв, що після встановлення влади робочого класу і його партії повстанці та їхні керівники із сили революційної перетворюються на силу контрреволюційну. І якщо врахувати, що до кінця травня 1919 року більшовицька влада була встановлена на більшій частині території України, то Нестор Іванович Махно і його бійці саме й потрапляли під поняття контрреволюціонерів, із якими потрібно було покінчити, і чим швидше — тим краще...

Звичайно, як людина, переконана в тому, що лише комуністи-більшовики по-справжньому виражають інтереси робітників і селян, Лев Троцький і не міг міркувати інакше. Махновський район, де не було диктатури компартії, продрозверстки та всевладного свавілля ЧК, був у голови Реввоєнради справжнім більмом на оці. У другій половині травня 1919 року під впливом Троцького і троцькістів ленінське керівництво приймає секретне рішення про ліквідацію махновщини. 25 травня 1919 року таке саме рішення (також секретне) було ухвалене членами уряду УРСР, і першим пунктом такої резолюції зазначалося рішуче — «ліквідувати махновщину в найкоротший термін». У свою чергу, виконання цього завдання передбачало: насильне приєднання махновців до червоноармійських частин, знищення на місці всіх, хто активно чинить опір (і, передусім, — махновських командирів), арешт і віддання під суд революційного трибуналу Махна та його найближчих соратників.

Звичайно, для реального здійснення цієї, по суті, великої каральної акції була потрібна досить солідна військова сила. Більшовицьким керівникам не потрібно було багато часу для того, щоб усвідомити — в період, коли Червона армія билася з численними зовнішніми та внутрішніми ворогами (від адмірала Колчака до отамана Зеленого), такої сили вони реально не мають у своєму розпорядженні. Незабаром у головах аж ніяк не гіршої частини червоних військових стратегів виникає не позбавлений оригінальності план — надати головну роль у справі ліквідації махновщини... білогвардійській армії!

Звичайно, у наших читачів може виникнути резонне запитання: чи усвідомлювали радянські командарми й комдиви те, що ліквідація таким чином бригади Махна швидко призведе до перелому на фронті на користь білогвардійців. Безумовно, усвідомлювали. Разом із тим для вірного розуміння логіки їхнього рішення потрібно врахувати, що більшовицькі керівники та воєначальники вже тоді навчилися непогано диференціювати своїх ворогів. Звичайно, Біла армія генерала Денікіна була грізним противником, однак захист білогвардійцями передусім інтересів поміщиків і капіталістів рано чи пізно повинен був привести денікінців до неминучої поразки. А от махновський рух, плоть від плоті народний, масовий і до того ж — безперечно соціалістичний (в останньому переконує неупереджене вивчення махновських політичних програм) мав усі шанси стати по-справжньому серйозною альтернативою влади комуністів. Як колись запорізькі козаки, махновці також створили на Півдні України такий суспільний устрій, який міг стати популярним і привабливим не лише для трудящих України, але й для трудящих Росії.

Для того, щоб збільшити шанси Білої армії на повний і швидкий розгром махновщини, таємні союзники білогвардійців (саме так можна характеризувати Троцького та інших більшовицьких військових керівників) ужили конкретних заходів. Незабаром із сходу та заходу у «вільний» район вторглися радянські полки, які силою приєднували махновців до себе і без церемоній розстрілювали незгідних. Це, природно, дуже ослабило війська Махна. Крім того, більшовицькі органи влади отримали найсуворіший наказ — повністю припинити постачання махновській бригаді зброї, боєприпасів та продовольства...

Додамо, що й до початку ліквідації «контрреволюційної» махновщини комуністи зовсім не балували бійців Нестора Івановича хорошим постачанням усього того, що їм було потрібно. Зброя та боєприпаси підлеглі «батька» нерідко самі добували собі в боях, чудово знаючи, що на зайву гвинтівку, а тим більше — на зайвий кулемет та гармату — від більшовиків їм не варто розраховувати. Однак якщо раніше червоноармійцям-махновцям перепадало від більшовицького командування хоч що-небудь, то тепер постачання бійців махновської бригади припинилося зовсім, а відчайдушні телеграми Махна та інших видних анархістів до різних радянських інстанцій із благаннями про допомогу зустрічалися «стабільним» мовчанням. Через такі відверто зрадницькі дії більшовиків махновцям довелося воювати з денікінцями, які значно перевершували їх і за чисельністю, і за військовим спорядженням, і з усіх інших важливих позицій. Це, звичайно, позначилося на ході військових дій. Наприкінці травня і в червні 1919 року махновці почали зазнавати поразки за поразкою, їх втрати обчислювалися тисячами вбитих, поранених і полонених, білогвардійці досить швидко вибили солдатів Махна з Бердянська, Гришиного, Гуляйполя та інших населених пунктів. Полки Шкуро, Виноградова та інших денікінських воєначальників із натхненням рухалися вперед, навіть віддалено не здогадуючись, хто є співавтором усіх їхніх перемог. Реакцією ж більшовицької преси стали фальшиві крики про відверту зраду махновців та їхнього командира, які нібито свідомо відкрили дорогу денікінцям. Набагато справедливіше було б сказати, що вона, ця дорога, була відкрита самими «червоними» стратегами та їхніми поплічниками.

«Паралельно» більшовики вели активний пошук Махна з метою його арешту. Лаври того, хто візьме у полон «контрреволюціонера» Махна, захотів вибороти відомий радянський воєначальник Климент Ворошилов, якого 31 травня 1919 року було призначено керівником із ліквідації, як він сам висловлювався, махновського гнійника. На початку червня 1919 року він особисто прибув до Гуляйполя для вручення Махну... ордена Червоного Прапора. Звісно, сам Нестор Іванович цю високу радянську нагороду цілком заслужив, проте реальна місія К. Ворошилова полягала зовсім не в тому, аби віддати належне полководницькому таланту й великій особистій хоробрості Нестора Махна. Розуміючи, що полонити «батька» у його «лігві» йому буде доволі важко, Климент Єфремович врученням цієї престижної нагороди сподівався повністю завоювати довіру до себе «комбрига-зрадника» з тим, аби, що називається, гладесенько-рівнесенько заарештувати його в недалекому майбутньому. І, слід сказати, цей маневр Ворошилову частково вдався... За кілька днів більшовистський воєначальник запросив до себе Махна на станцію Гайчур буцімто для обговорення деяких невідкладних військових питань, і Махно зважився на поїздку до Ворошилова, явно втративши пильність і ігноруючи попередження контррозвідників про підступність більшовика-воєначальника, що нагородив його радянським орденом. Але там, недалеко від Ворошиловського штабного вагона, Нестор Іванович дізнався від одного червоноармійця (який, вочевидь, співчував махновцям), що він і його бійці-махновці фактично поставлені радянським урядом поза законом... Швидко збагнувши, що його заманили в пастку, Махно втік із залізничної станції, вбивши при цьому зі свого револьвера одного з охоронців Ворошилова... Значно менше пощастило членам штабу Махна, які були невдовзі по-зрадницькому схоплені чекістами. Заарештованих відвезли до Харкова, де після символічного суду розстріляли як «ворогів революції»...

Приблизно у середині червня 1919 року Махно назавжди покинув Червону Армію, а його «хлопці» почали воювати на два фронти — як проти білих, так і проти червоних. Тим часом тривало активне полювання на Махна, в якому, крім інших, брали участь комдив Павло Дибенко та досвідчений чекіст К. Медведєв (згодом заарештований і розстріляний самими махновцями). Дибенку вдалося відшукати Махна в районі Нікополя, де той вів затяті бої проти денікінців. Колишній воєначальник запросив свого колишнього підлеглого до свого штабу для відновлення більшовистсько-махновського союзу проти білих. Однак укотре попереджений контррозвідкою про те, що насправді Дибенко замислив убивство «батька», Нестор Іванович не поїхав на зустріч із Павлом Федоровичем, уникнувши тим самим чергової пастки.

ЗМОВА КОМУНІСТА ПОЛОНСЬКОГО

У жовтні 1919 року повстанська армія Нестора Махна відбила у білогвардійців практично весь захоплений ними раніше Південь України. Саме до цього часу належить виникнення однієї з найсильніших і найбільш небезпечних більшовистських змов проти Нестора Махна та махновців. Ключовою постаттю в ньому став комуніст Михайло Полонський...

Слід наголосити, що восени 1919 року армія Махна була політично неоднорідною. В ній можна було зустріти різних людей, об’єднаних спільною боротьбою проти денікінської окупації — анархістів, петлюрівців, червоноармійців. Щодо останніх додамо, що влітку 1919 року, під час свого відступу з України під натиском денікінських військ, до Махна приєднувалися цілі червоноармійські полки, відновлюючи фактично тим самим союз Червоної армії та Махна. За оцінками деяких істориків, тоді махновці прийняли до себе не менше 40 тис. червоноармійців — фактично цілу армію. Серед них був і 3-й Кримський кавалерійський полк, яким і командував Михайло Полонський. Його кавалеристи чудово билися з денікінцями, за що якось перед строєм солдатів Махно особисто вручив йому високу нагороду — чорний прапор анархії. До речі, саме цей факт породив у частини більшовиків думку про те, що Полонський серйозно, з ідейних міркувань, перейшов на бік махновців, зрадивши «пролетарську справу». Втім, як показали подальші події, така думка виявилася цілковито помилковою.

Восени 1919 року багато хто (не лише друзі, але й вороги) захоплювалися військовими успіхами махновців. Про них тоді доволі об’єктивно писала більшовистська газета «Правда», їх визнавав навіть такий непримиренний противник махновських повстанців, як Лев Троцький. Разом із тим і російські, й українські комуністи знов усвідомили, що махновщина, всупереч усім їхнім старанням, так нікуди й не ділася, махновці, як і раніше, все ще є серйозними конкурентами в боротьбі за владу в Україні... У жовтні 1919 року члени Катеринославського більшовистського губкому, що перебував на напівлегальному становищі, задумали чергову антимахновську акцію, мета якої полягала у фізичному знищенні всієї махновської верхівки та приєднанні махновських загонів до Червоної армії, котра наступала тоді на Південь. Для реалізації цього плану губкомівцям важко було знайти більш вигідну людину, ніж комуніст і одночасно популярний махновський командир М. Полонський. До того ж, сам Михайло, переконаний ідейний противник Махна, доволі швидко знайшов своє місце серед учасників змови. Більшовистські організації Півдня незабаром відправили до махновської армії групу надійних людей, а ще за певний час Полонський і його соратники почали створювати серед махновців, із метою ідейного й організаційного впливу на них, більшовистські осередки. Згодом вони з’явилися в більшості махновських частин, не прижившись лише в кавалерії отамана Федора Щуся та в кулеметному полку Фоми Кожина, які вирізнялися сильними антибільшовистськими настроями.

Разом зі зростанням комосередків зростав і вплив комуністів на повстанську масу... Проте махновське керівництво, знаючи через своїх інформаторів буквально про кожен крок комуністів-підпільників, тривалий час не здійснювало проти них жодних дій. З одного боку, Махно і його воєначальники твердо дотримувалися принципу політичної свободи для всіх лівих політичних партій, а, з іншого, відверто недооцінювали М. Полонського як противника. Пізніше, у другій половині листопада 1919 року, вони, щоправда, почали ставитися до дій комуністів серйозніше і, з метою отримання конкретніших відомостей про плани губкому, послали на одне з його засідань свого досвідченого контррозвідника, який представився там емісаром ЦК КП(б)У Захаровим...

Не маючи жодного уявлення про того, хто перед ними, члени губкому познайомили так званого Захарова з усіма деталями антимахновської змови. Це була фатальна помилка комуністів-губкомовців, що призвела до провалу змови. Трохи пізніше «батько» дізнався не тільки про те, що Полонський має намір зробити його «генералом без армії», але й про те, що найближчим часом (на самому початку грудня 1919 року) відбудеться вечірка з нагоди іменин цивільної дружини Полонського, де запрошеним туди Махну й іншим його командирам подадуть отруєну їжу... Таємна інформація махновського особіста цілком підтвердилася. 2 грудня 1919 року Полонський справді запросив на іменини дружини всю верхівку махновщини, та замість Махна і його командирів туди невдовзі прибули співробітники «батькової» контррозвідки, котрі заарештували там Полонського і деяких інших учасників змови. Самого Полонського під конвоєм відвели на берег Дніпра і там без суду розстріляли... Але, слід сказати, зусилля Полонського та його друзів не були марними. Наприкінці 1919 — на початку 1920 років до червоних військ, які вступили до «махновського» району, приєдналося близько 35 тис. махновців — вельми солідна частина повстанської армії.

ГУЛЯЙПОЛЬСЬКА «ОДІССЕЯ» ЧЕКІСТІВ-ТЕРОРИСТІВ

У січні нового 1920 року Нестор Махно, враховуючи те, що його армія майже не виходила з боїв із різними ворогами, тимчасово відпустив своїх повстанців на відпочинок, і, строго кажучи, тоді махновщина припинила своє існування. І якби вона не відродилася, ніхто б, звісна річ, ні таємно, ні відкрито не воював проти «батька» Махна, а в різних більшовистських структурах навряд чи створювалися б нові плани замаху на життя Нестора Івановича. Але в тому-то і справа, що влітку 1920 року він уже мав нову багатотисячну армію, що завдавала сильних ударів по більшовистських тилах. Н. Мартинов, один із керівників ЧК в Україні, ставить перед своїми підлеглими в Катеринославі завдання — організувати найближчим часом теракт із метою вбивства Махна. В один із червневих днів 1920 року до Гуляйполя виїхали поїздом двоє молодих людей, озброєних револьверами та бомбами. Одного звали Яків Костюхін, іншого — Федір Глущенко...

Яків Костюхін, котрий мав у кримінальних колах кличку Яшка Дурний, був кримінальним злочинцем зі стажем, що розпочав свою сумнівну кар’єру ще за царських часів. Судячи із його прізвиська, особливих успіхів у кримінальному світі він не досягнув, але відсидів у в’язницях «за старого режиму» цілих дев’ять разів. У мирний час Якова, що не бажав розлучатися з колишньою практикою, заарештувала ЧК, він у обмін на амністію погодився працювати на «органи». Яшка Дурний неодноразово брав участь у розгромі анархістських організацій у різних містах України, а в червні 1920 року отримав набагато відповідальніше завдання, про яке читачі вже знають.

Федір Глущенко був інакшою людиною. Попри молодість, він стояв біля джерел махновських спецслужб, але згодом потрапив до більшовиків у полон. Під загрозою розстрілу Глущенко погодився працювати співробітником Катеринославської ЧК...

Однак навряд чи Федір став справжнім чекістом. На мій погляд, він і в Катеринославській ЧК продовжував бути тим, ким і був, — махновським контррозвідником, який, знаючи, завдяки службі, про чекістські плани, вирішив зірвати черговий замах на Нестора Махна. Виявивши ініціативу, Федір зумів стати одним із двох терористів, котрі вирушили до Гуляйполя...

Залишивши Яшку Дурного біля махновського штабу, Глущенко відразу ж зустрів «батька» та розповів йому все. Махно порадив йому звернутися до свого перевіреного бойового товариша і члена штабу Куриленка... А ще за кілька хвилин Куриленко непомітно підійшов до Костюхіна й професійно, буквально протягом кількох секунд, обеззброїв його. Махновський трибунал засудив колишнього кримінального злочинця до розстрілу. За гіркою іронією долі постав перед розстрільною командою і Федір Глущенко, якому Махно не пробачив його співпраці з «більшовистською охранкою» (так махновці часто називали ЧК). Колишній махновець помер із молитвою про махновців на вустах.

Судячи з усього, контррозвідники Нестора Івановича (крім, звісно, самого Глущенка) не знали про замах на Махна, який готували Катеринославські чекісти. Однак пізніше, у листопаді 1920 року, махновські особисти знову були на висоті. Тоді завдяки їм махновці зуміли знешкодити кілька груп чекістів-диверсантів загальною чисельністю до 50 осіб, одна з яких мала намір закидати махновський штаб гранатами. Вирішальну роль у цій операції зіграв вельми досвідчений махновський контррозвідник і анархіст Мірський, якому свого часу вдалося проникнути в чекістські лави і навіть стати особистим ад’ютантом Мартинова.

ЗА КОРДОНОМ

У серпні 1921 року залишки махновських загонів на чолі із самим «батьком» перейшли річку Дністер і здалися румунській владі. Здавалося б, за кордоном для Махна настане спокійніший час. Але це виявилося звичайною ілюзією, оскільки за Нестором Івановичем там, як і раніше в Україні, полювали агенти більшовистських спецслужб...

Якось румунський кордон перейшла група добре озброєних чекістів на чолі з Дмитром Медведєвим (це був той самий Дмитро Медведєв, який пізніше прославився як командир партизанського загону «Переможці» та безпосередній начальник відомого радянського розвідника Миколи Кузнєцова). Переодягшись у мундири румунських офіцерів, чекісти-медведєвці попрямували на відому їм махновську конспіративну квартиру в Бєльцях, де, згідно з їхніми оперативними даними, тоді перебував Нестор Махно. Кулі чекістських револьверів обірвали життя кількох махновців, що знаходилися там, однак у Медведєва та його підлеглих і цього разу сталася осічка — самого Махна в ту мить у квартирі не було...

Взагалі історія розпорядилася так, що під час своєї таємної війни проти Махна й махновців більшовикам так і не вдалося досягти поставлених завдань. Ініціатори та виконавці таємних планів не зуміли ні ліквідувати махновський рух, ні вбити самого «батька». Щоправда, слід додати, що в останні роки свого життя Махно не так сильно займався радянськими секретними агентами, а головною причиною цього було те, що тоді він уже не був серйозною загрозою для СРСР. Тоді Нестор Іванович мріяв уже про інше — як колись повернеться на Україну та заживе в ній мирним життям звичайного селянина з молодою дружиною. Це був уже інший Махно...

Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук
Газета: 
Рубрика: