Майдан, відомий усьому світу

Один із перших визначних києвознавців Микола Закревський, який 1868 року видав друком двотомне «Описание Киева», засвідчує, що у 1794 році на Хрещатику не було жодного будинку, місце, де нині розташувався величний і урочистий Майдан Незалежності, було затоплене, а буйні трави з насолодою жували... кози. Не роздумуючи довго, народ назвав цю місцевість Козине болото.

Під час забудови Хрещатої долини (так у ті часи іменувався Хрещатик) на Козиному болоті проводили іригаційні роботи. Коли вологу вдалося висушити, міська влада вирішила перевести сюди один із найбільших ринків — Бабин торжок, який містився біля Софійського монастиря і добряче дошкуляв церковникам і богомольним ченцям.

Про Козине болото було забуто, однак на новому місці назва «Бабин торжок» також не прижилася. І оскільки ринок був розташований на Хрещатій долині, за ним закріпилася нова назва — Хрещатицький базар. Він займав найбільшу у ті часи міську площу, яку (за назвою базару) почали іменувати Хрещатицькою. Як свідчить той же Закревський, кияни полюбили цю площу, і вона невдовзі стає місцем, де відбуваються великі народні гуляння.

У 1851 році за проектом О.В. Беретті на Хрещатицькій площі було споруджено першу велику кам’яну будівлю дворянського губернського зібрання (нині на цьому місці Будинок профспілок України).

У 1876 році чергова обнова: площу прикрасив будинок міської думи, споруджений за проектом архітектора О.Я. Шілле, і тепер уже не фольклорно, а офіційно площа дістає нову назву — Думська. Київські газети широко висвітлювали і хід будівництва, і сам будинок, передрікаючи «блестящие очертания средоточию городской мысли». Однак реклама, як це нерідко буває, розійшлася з дійсністю: будинок міської думи виявився не цікавим ні з художнього, ні з архітектурного погляду, до того ж він був невисокий, і до шпиля з позолоченим гербом Києва можна було, здавалося, дотягнутися рукою.

Того ж таки 1876 року в новому будинку вперше зібрався старий склад міської думи. Пануюча верхівка — дворяни та купці — привітно потискали руки одне одному, адже вони — найбільші міські багатії — керували всім громадсько-політичним та господарським життям Києва.

На той час у Києві жило 70590 людей, його площа складала 7,5 тисячі десятин, у місті налічувалося 180 вулиць та провулків, більша частина яких була незамощеною і неосвітленою, загальний стан міського життя свідчив про занепад і нездатність «батьків міста» вирішити наболілі соціально-економічні проблеми.

Тож не дивно, що з початком XX століття Думська площа стає ареною політичних демонстрацій трудящих Києва, які на заклик провідних політичних партій гнівно протестували проти тупості й жорстокості царизму, виступали за право жити краще. Відгукуючись на революційні події 1905 року, тут, на Думській площі, відбувся перший масовий мітинг, в якому взяли участь 15 тисяч людей. Робітники, різночинці, юнаки й дівчата в єдиному пориві співали революційні пісні, їх підхоплювали ті, хто не зміг пробитися до Думської площі й стояв на прилеглих до неї вулицях — Інститутській, Миколаївській Софіївській, Костьольній, Трьохсвятительській, Михайлівській, Олександрівській... Начальник міської жандармерії, який ніколи раніше не бачив нічого подібного, спішно віддає наказ звільнити заручників із числа демонстрантів, а охочі до демагогії думські базіки з вікон думи заспокоюють киян, обіцяючи краще життя.

Життя кращим не стало, зате у місті запанувала тиша. Та коли 1917-го Київ дізнався про те, що у Петрограді скинули царя, що самодержавство сконало, кияни знову — на улюбленій площі. І хоча комендант міста генерал Мадер заборонив поширювати хоча б якісь відомості про події у Петрограді, стримати революційні поривання киян він був безсилий, а подальші події склалися таким чином, що змусили Мадера задуматися про особисту безпеку: кияни, а з ними солдати київського гарнізону розгромили жандармське й охоронне відділення, звільнили політичних в’язнів із Лук’янівської тюрми.

А далі кияни розгубилися: мало не щомісяця одна влада змінювала іншу, і були вони на різні смаки: Центральна рада, Директорія, німці, білополяки, денікінці, червоні... Крапку в цій чехарді поставили «червоні» Богунський і Таращанський полки, які 5 лютого 1919 року переможно пройшли Хрещатиком, а з Думської площі звернувся до киян новий комендант Києва Микола Щорс... За ним — перший голова Київської міської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів арсеналець Андрій Бубнов:

— Революційна хвиля змила в Києві все царське і все церковне, — зазначив він, — тому такі назви, як Царська площа, вулиці Миколаївська, Олександрівська, Столипінська, Катерининська, Єлизаветинська, Трьохсвятительська, Свято-Троїцька, не можна залишити. Замість них у Києві з’являться вулиці з іменами українських, російських і світових революціонерів.

Справжньою сенсацією став виступ професора Київського університету Олекси Левицького:

— Чи не забули ми, що найполум’янішим борцем із царизмом був палкий революціонер, духовний пастир нашого народу Тарас Шевченко. Сьогодні жодна українська душа не може змиритися з тим, що у Києві, де поет жив і творив, все ще немає вулиці його імені, — ці слова професора потонули у криках «ганьба!». — Тому наша пропозиція до нової влади така: перейменувати Бібіковський бульвар, який ось уже п’ятдесят років носить ім’я цього царського сатрапа, на бульвар Тараса Шевченка...

Тут же, на площі, Андрій Бубнов підписує відповідну постанову Київської міської ради, водночас із якою і Думська площа дістає нову назву — Радянська. Охоплений революційним пафосом, той, один із найперших майданів, вщент руйнує пам’ятник гонителю українства Петрові Столипіну, який ще якось відповідав назві площі — Думська, але аж ніяк не вписувася у нову назву — Радянська.

Якщо поява бульвару Тараса Шевченка стала найяскравішим культурним явищем у пореволюційному Києві, то видатною подією наступних, 1920-х років, став приїзд до Києва знаменитого поета Володимира Маяковського. Починаючи з 1924 року, Володимир Володимирович приїздив до Києва шість (!) разів поспіль. Він бував тут як посланець Російської асоціації пролетарських письменників (РАПП), тож напередодні першого приїзду його запросив до себе один із керівників РАППу Володимир Ставський. Він сповістив, що з Києва надходять тривожні вісті: там невірно зрозуміли право націй на самовизначення, проголошене революцією, перекрутили й спаплюжили його — почали всюди впроваджувати українську мову, всіляко витісняючи російську. Розквітнув український націоналізм, один із представників якого — Микола Хвильовий — висунув провокаційне гасло «Геть від Москви!» Із цим, звичайно, миритися не можна.

І от Маяковський — у Києві. Зустрічається з інтелігенцією, молоддю, робітничими кореспондентами, трудовими колективами, а у вільний від зустрічей час шукає сліди утисків рідної йому російської мови. Прозріння прийшло тоді, коли Володимира Володимировича запросили на об’єднаний пленум письменницьких організацій «Київ-Гарт», «Київ-Плуг», «Жовтень». Із невимовним болем тут говорили про те, що коли вже захищати якусь із двох мов, то саме українську, яку нищили Валуєвські укази, рескрипти Катерини ІІ й Олександра ІІІ, заборони царського міністра Столипіна. Чого вартий такий, скажімо, факт: коли 1911 року Столипін приїхав до Києва, у місті зникли всі написи і навіть вивіски українською мовою — аби не дратувати Петра Аркадійовича... Ні, аж ніяк не хотів Володимир Маяковський ставати до лав душителів української мови, тож весь свій могутній талант спрямував на захист не російської, як передбачалося, а української мови: стоячи на Радянській площі, радянський поет закликає країну:

«Разучите эту мову

На знаменах-лексиконах алых

Эта мова величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли?

Час розплати настав...»

Останні рядки, які поет виголосив українською мовою, потонули в оваціях тогочасного майдану...

Початок 1930-х років ознаменувався двома знаковими подіями — як для Києва, так і для його головної площі — Радянської: 1934 року Київ стає столицею України, а 1935-го голова київського міськвиконкому Юрій Войцеховський розпорядженням від імені Київської міської ради перейменовує Радянську площу на площу Калініна. Підставою стало 60-річчя «славного бійця ленінської гвардії», вірного соратника обох вождів — Леніна і Сталіна.

Міські партійні функціонери спішно шукають хоча б якісь сліди з біографії «всесоюзного старости», які б якимось чином пов’язували з Києвом «тверского крестьянского сына», як він себе називав. І знаходять: на початку революції Калінін таки побував у Києві, де очолив «роботи» з конфіскації церковних цінностей для потреб Країни Рад. Для тодішньої влади це був достатній аргумент для того, щоб російський більшовик Михайло Калінін у наступні сорок два роки (!) уособлював центральну площу столиці України — здорового глузду тут годі було б шукати.

Та то було лише півбіди, справжню біду приніс кривавий 1937-й, коли осатанілі чекісти, відправивши у концтабори «куркулів», духовенство й усіх інших «ворогів народу», взялися за діячів української культури: на провідних митців почепили ярлики: «націоналіст», «хвильовик», «декадент», «ренегат» тощо. Центральна площа столиці спорожніла: спеціальною постановою були заборонені будь-які скупчення людей або несанкціоновані зібрання (більше трьох або більше осіб), чекістські «трійки» штампували суворі вироки, спираючись на сумнозвісну 58 статтю — «антирадянська діяльність».

Несподіваним винятком стає 1938 рік, коли міська влада виставила на центральній площі ескізи пам’ятника Тарасу Шевченку, який передбачалося спорудити у Києві. Кияни жваво відгукнулися на цей захід: усі відібрані проекти (32 варіанти з усього Радянського Союзу) вони пильно вивчали, вносили пропозиції, тут же збиралися й пожертви на спорудження монумента.

Продовження