Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

«Мені краще бути самотнім...»

Михайло Коцюбинський у листуванні з дружиною
26 листопада, 2005 - 00:00
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Епістолярний жанр, здається, потихеньку відходить в історію, поступаючись місцем мобільним засобам зв’язку. Телефонні дзвінки й «есемески» не залишають сліду, і, може, дослідники новітньої літератури ще заздритимуть колись історикам літератури ХIХ і ХХ століть, яким дісталися в спадок цілі епістолярні поклади класиків. У кожному разі, неможливо уявити Г.Флобера, П.Куліша, Л.Толстого, А Чехова, Лесю Українку без сотень, тисяч листів, у яких віддзеркалилася історія їхнього життя на тлі епохи.

Михайло Коцюбинський (1864—1913) теж належав епістолярній епосі: у найповнішому — семитомному — зібранні його творів листи займають чи не більше обсягу, ніж його проза. Невдовзі у видавництві «Ярославів вал» вийде друком книга, в якій вміщено 309 послань письменника до дружини Віри Устимівни. За незначними винятками, вони друкувалися в академічному зібранні М.Коцюбинського (1973—1975), проте… По-перше, друкувалося тоді не все. Найбільше не пощастило листам Михайла Михайловича останніх місяців його життя, коли він лікувався в київській клініці. Можливо, упорядники вирішили, що в них забагато «фізіології», детальних «звітів» про перебіг хвороби та її лікування. По-друге, листи зазнали купюрування. Скорочувалися переважно згадки про тих знайомих і приятелів М.Коцюбинського, яких цензура радянської доби вважала політично скомпрометованими. По-третє, в академічних виданнях епістолярій прийнято подавати в хронологічному порядку, а це означає, що й листи М.Коцюбинського до дружини друкувалися впереміш із листами до інших адресатів, тому цілісність сюжету (історія взаємин двох людей) мимоволі губилася. Зібрані ж під однією обкладинкою листи Михайла Михайловича до Віри Устимівни можна читати як своєрідну повість, що має свою зав’язку і розв’язку.

Листування М.Коцюбинського з дружиною тривало сімнадцять років — від 1896 р. до середини 1913-го. Розпочалося воно в той час, коли Коцюбинський працював у складі спеціальної комісії, створеної урядом для боротьби з філоксерою. Листуванню передувало особисте знайомство. Сталося це в грудні 1894 р. (приятелька Віри Устимівни Т.Шкуркіна-Левицька називає літо 1895- го). Коцюбинський приїхав до Чернігова на запрошення Василя Андрієвського, з яким разом працював у складі філоксерної комісії. У січні 1896р. Михайло Михайлович і Віра Устимівна одружилися. Якийсь час подружжя мешкало у Вінниці. Але про домашній затишок доводилося тільки мріяти, оскільки зимова відпустка швидко закінчилася; філоксерна комісія «перекочувала» з Бессарабії на Кримський півострів, де треба було вести щоденні «битви» з брунатно-зеленою тлею, яка винищувала цілі плантації виноградників. Розлука з молодою дружиною стимулювала епістолярний діалог. Так склалася перша частина епістолярної «повісті» — кримська.

Коротко — про адресатку листів. Віра Устимівна Дейша (1863—1921) закінчила гімназію в Чернігові, потім навчалася на Бестужевських курсах у Петербурзі. Її суспільно-громадські ідеали формувалися під впливом народницького руху 1870— 1880-х рр. У 1893р. за поширення нелегальної літератури В.Дейшу арештували і ув’язнили у Варшавській цитаделі. Наприкінці ХIХст. вона опублікувала в галицьких журналах кілька науково- популярних статей з ботаніки. Мати чотирьох дітей, Віра Устимівна знаходила час, щоб займатися й громадською роботою (завідувала бібліотекою в «Просвіті», була в цьому товаристві скарбником), служила, як і її чоловік, у земстві. За часів гетьмана П.Скоропадського була арештована «за сина» — червоного командарма Юрія Коцюбинського; змушена була виїздити кілька разів до різних міст Росії. Померла від тифу, ускладненого запаленням легенів.

Мемуаристи залишили не так і багато свідчень про Віру Устимівну. Ось якою запам’яталася вона Олександрі Аплаксіній — майбутній її «суперниці» — під час зустрічі в 1902 р.: «з підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), високого зросту, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами».

Кримські листи М.Коцюбинського мають кілька сюжетів. Передусім — родинний: у посланнях — злива адресованих дружині ласкавих слів з характерною для Михайла Михайловича схильністю до пестливо-зменшувальної лексики та вишукано-ніжних звертань; екзальтація почуттів, інтимне «вуркотіння», зрозуміле до кінця хіба що самим закоханим; хвилювання з приводу перебігу вагітності Віри; очікування сина, якому ще до народження «придумали» ім’я Юрко; безліч побутово-житейських подробиць, що стосувалися повсякдення… Кореспондент із Коцюбинського був надзвичайно акуратний: він щодня писав у різні кінці по два-ачотири листи, не дозволяв собі затяжних пауз у заочному спілкуванні з Вірою Устимівною і від неї вимагав/просив того ж.

Листи з Криму писала щаслива людина: «Тепер би я кожному порадив: не женись… коли хочеш бути егоїстом, коли не хочеш зазнавати великого й солодкого щастя — жити щастям і горем другого, мати приятеля — жінку, сподіватися Юрочка…» (19 жовтня 1896 р.). Потреба в задушевній «розмові на відстані» у Михайла Михайловича — вельми сильна. Він часто нарікає на самоту, яка його вимучує. З часом цей стан оформиться як відчуття екзистенційної самотності, про що цікаво написав у своїх спогадах «Червона лілея» Микола Чернявський («Я себе почуваю — самотнім. Зовсім, зовсім самотнім!.. Що б я не робив, про що б я не думав, з ким би не був, — скрізь самотній», — зізнавався письменник).

Другий сюжет — громадський. Тут треба згадати, що філоксерна комісія складалася значною мірою з членів «Братства тарасівців». Щоб увійти до неї, Коцюбинському знадобилася рекомендація одеського юриста, члена місцевої «Громади» Михайла Комарова. Помічником експерта Панаса Погибки, у партії якого М.Коцюбинський працював розвідувачем, був його добрий приятель Віталій Боровик, випускник природничого факультету, поет і перекладач, один із організаторів «Братства». Серед розвідувачів— чимало студентів з Одеси, Києва, Харкова, вчителів народних шкіл, яких цікавила далеко не тільки філоксера. Головною робочою силою в комісіях були молоді селяни з Полтавської губернії. Виконання службових обов’язків «тарасівці» по змозі поєднували з народницькою діяльністю. Обставини цьому сприяли, а щодо цілей, то вони випливали з програмового документа «Братства тарасівців», надрукованого 1893 року в журналі «Правда». Метою проголошувався «лад, у якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце цілковитій національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, можливо, однаково забезпечених національно свідомих братів- працівників».

Соціалістичний, народницький компонент у програмі доповнювався, як бачимо, національно- визвольним. «Гурток цей мав цілком самостійницький характер, — згадував поет Володимир Самійленко. — /Він/ мав завдання ставити українське питання на всю його височінь і ширину, щоб наблизити відродження України, культурне й політичне. Між іншим, члени цього товариства зобов’язувалися всюди маніфестувати своє українство, розмовляти в публічних місцях українською мовою й між собою і з чужими, щоб тим привчити ширшу публіку до того переконання, що мова українська є не тільки мужицька мова, як звичайно тоді писалося й говорилося. Кожен член Тарасівської громади повинен був, перебуваючи на селі, вивчити кілька дітей читати з української граматики, роздавати українські книжки і взагалі дбати про українізацію життя. До «тарасівців», між іншими, належали Іван Липа, Віталій Боровик, Євген Тимченко» (Самійленко В. Твори. — К., 1990. с.592).

Цей спогад В.Самійленка може пролити додаткове світло на те, чим займався Коцюбинський окрім виконання обов’язків розвідувача філоксерної партії. Розмови з місцевим людом давали можливість для пропаганди в дусі «Братства тарасівців». В одному з листів М.Коцюбинський розповідає про свою суперечку зі співробітником комісії А.Сіземським з приводу самостійності Польщі, Кавказу, Криму, України. Для «русского» ліберала — це не більше як «гарні краї, потрібні Росії». «Коли більшість кацапів (я їх мало знаю) такі, то хай їм біс!», — резюмує Коцюбинський. Характерна й деталь, що стосується української мови: «Капосна Лізе і досі не прислала мені вкраїнських карток — і мушу писати на московській, що мені просто неприємно» (1896, 10 жовтня). /Хоча, як згадувала О.Аплаксіна, працюючи в чернігівському земстві, М.М. користувався на службі виключно російською мовою).

«Тарасівці» рішуче дистанціювалися від «українофілів», називаючи себе українцями. Українофіли в їхніх очах були не більше як полохливими малоросами (тип такого страхополоха Коцюбинський висміє в оповіданні «Хо», в іншому ж оповіданні — «Для загального добра» — мрійливо-сонним «патріотам» протиставить діяльного народника Тиховича, якому віддасть чимало власних думок, сумнівів, сподівань, зрештою — й рис характеру).

У листах згадується багато імен, і то не тільки родичів: уже в «філоксерний» період свого життя М.Коцюбинськийй мав тісні контакти з багатьма сучасниками, з якими його пов’язувала праця на громадській або ж літературній ниві. Ось лише кілька осіб з його кола, згаданих у листах з Криму: харківський юрист Микола Міхновський, який невдовзі напише працю «Самостійна Україна», поет і перекладач Володимир Самійленко, статистик і етнограф Валер’ян Боржковський, письменник Борис Грінченко, якого жартома називали «генералом», мовознавець Євген Тимченко, буковинський видавець і письменник Осип Маковей, дослідник Сходу Агатангел Кримський, «артільний батько» Микола Левитський, студент Тарас Мальований, той же Віталій Боровик… Переважно — це «брати», люди, ідейно близькі Коцюбинському. До дружини він теж звертається як до однодумця, якому цікаво все, чим живе її чоловік. Зачіпаються теми політичні, національно-культурні, часто згадуються прочитані й переглянуті часописи, книги, висловлюються оцінки і враження від лектури. За інтенсивністю духовного спілкування з дружиною кримські листи М.Коцюбинського, як на мене, найяскравіші.

Ще одна сюжетна галузка у кримських листах — «екскурсійна». Віра Устимівна не раз читала «записки мандрівника», який любить докладно описувати ті місця, де йому довелося побувати, фіксує свої враження від побаченого. Глухі вулички Алушти, татарські будинки, море («синє, аж чорне», що «білою піною б’є об берег»), — все це викликає в Коцюбинського бажання вдатися до словесного живопису. Він і в листах свідомо чи несвідомо залишався художником, який робить замальовки для майбутніх більших полотен. Особливо вражає «звіт» про подорож до Кузьмо-Даміанівського монастиря біля Алушти. Про неї йдеться в чотирьох листах! Уже в 1990-ті М.Коцюбинському дорікнули за любов до «гастрономічних переліків», а тим часом ботанічних переліків у нього куди більше. Царська дорога, що веде до букового лісу, панорами гір, коріння дерев, що чіпляється за камінь, зелене, схоже на бенгальський вогонь, світло лісу, цвіт шафрану під ногами і шелест букових горішків, які падають, мов дощ, — як багато картин та ботанічних деталей зі світу природи потрапило в «бінокль» і окуляр «мікроскопа» Коцюбинського-мандрівника! Мимоволі впізнаєш у цих епістолярних нотатках руку майстра пейзажу, шукача краси, неоромантичній прозі якого притаманний саме контраст красивого й потворного. Є такі протиставлення і в описах монастиря, який розчарував письменника («серед розкішної чистої природи — монастир з його «братією», святощами та забобонами — здається якоюсь гидкою плямою, смердючою купою гною»)

Восени 1896 р. Віра Устимівна приїздила до чоловіка в Крим. Народження сина загострило бажання М.Коцюбинського перебратися до Чернігова. «Боже, коли б уже звідси, коли б уже! Так мені хочеться бути вже біля тебе, так я вже змучився тою самотою, так мені дорого коштує розлука ота! Особливо, коли знаєш, що й тобі без мене не дуже солодко, що ти потребуєш рідної й близької душі», — писав він 3 листопада 1896 р. Проте для того, щоб переїхати на помешкання до Чернігова, потрібна була згода губернатора, а той у свою чергу мав дочекатися дозволу від департаменту поліції. Перечікувати, поки спрацює бюрократична машина, Коцюбинському довелося в Житомирі, де він спочатку завідував конторою газети «Волынь», а потім працював редактором відділів «Хроника» та «Свет и тени русской жизни» цієї ж газети.

У Житомирі М.Коцюбинський мешкав півроку — від листопада 1897 р. до березня 1898 р., — а листів до Віри Устимівни написав близько сімдесяти! У них чимало нарікань на рутину редакційної праці; на видавця Когена, з якого треба було буквально «витягувати» власну ж зарплату; на цензуру… Здається, він і в собі цілком свідомо поселив «внутрішнього цензора», — недарма ж кілька разів зізнавався Вірі Устимівні, що «Волынь» — не та газета, в якій варто «виявити себе». І все ж навіть такий «паршивий орган», як «Волынь», М.Коцюбинський намагався використати для української справи. Замовляв статті Б.Грінченку, «проштовхував» на сторінки газети публіцистику Д.Мордовця, в якій зачіпалися національно-культурні теми, втішався, коли в бібліографічному відділі з’являлася інформація про українські видання. Писав і сам. Інколи залишався задоволений, як у випадку зі статтею про П.Куліша, яку згодом передрукували й газети в деяких інших містах Росії (зокрема в Одесі). Якийсь час сподівався написати повість «на тлі газетному». Зрештою, настав момент, коли Коцюбинському здалося, що його зусилля були не такими вже марними: газета почала краще продаватися.

Проте загалом нічого радісного для себе в житомирських буднях Коцюбинський не бачив. Гроші, скрута — одна з постійних тем його листів. За готельний номер «нема чим платити»,— скаржиться він дружині; «маю ще лиш на два обіди, а тютюну нема» (21 листопада 1897 р.). Близьких людей у редакції не знайшлося, а поза нею… Той, вважаючи себе письменником, набридав Михайлу Михайловичу багатогодинним читанням своїх недолугих писань (В.Кравченко), іншого ніяк не вдавалося застати дома (Г.Мачтет). Утім, знайомство таки відбулося, і якраз у домівці Г.Мачтета Коцюбинський почувався досить добре. Часом випадала «культурна програма»: то концерт, після якого «цілу ніч снилась музика, особливо скрипка», то опера за «Ляльковим домом» Г.Ібсена, то така чудасія, як сінематограф, який привезли в Житомир, щоб показати один лишень сеанс.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і «Я»

Володимир ПАНЧЕНКО,доктор філологічних наук, віце-президент НАУКМА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ