Михайло КОВАЛЬ — дослiдник «непарадної» вiйни в Українi
Передчасно пiшов з життя Михайло Васильович Коваль — один iз провідних вчених Інституту історії України Національної академії наук. До нашого інституту М. Коваль прийшов 28-річним, у лютому 1961 року. Він із відзнакою закінчив Київський державний університет ім. Т.Шевченка і вже мав досвід редагування книг із історичної проблематики у видавництві «Наукова думка».
Нерідко про людину кажуть: вона каторжно працювала все життя. Справді, багатьом людям прожите М. Ковалем життя може показатися каторгою. Для нього не існувало нічого, крім науки. Мушу засвідчити, однак, що М. Коваль був щасливою людиною. Насолоду від наукового пошуку М. Коваль уперше відчув під час навчання. Його список друкованих праць відкривається двома грунтовими статтями, опублікованими в студентських наукових збірниках. Після цього з’явилися десятки монографій, підручників для школи, популярних книг і брошур, сотні журнальних і газетних статей. Всі вони присвячувалися тільки одній темі: Україна в 1941 — 1945 роках. Ця трагічна доба не випадково опинилася в центрі уваги вченого. Його батько загинув на фронті в липні 1941 року, двоє синів-близнюків залишилися сиротами.
Після кончини М. Коваля ми можемо констатувати очевидне: це був видатний український вчений. Ось щаблі його наукової кар’єри: Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1970), доктор історичних наук (1977), професор (1989), Заслужений діяч науки і техніки (1996).
Михайло Коваль став студентом університету через півроку після XX з’їзду КПРС. Він повірив у можливість існування «соціалізму з людським обличчям». Залишаючись в рамках загальноприйнятої концепції Великої вітчизняної війни, М.Коваль відтворював фактичну канву цього історичного періоду. Під час другої, «горбачовської» десталінізації він брав діяльну участь у розкритті «білих плям» радянської історії. Професійні керівники ветеранських організацій стали його найлютішими ворогами; адже історик показував істинну, а непарадну картину радянсько-німецької війни.
У 1993 — 2000 рр. Інститут історії України опублікував 15-томну серію книг «Україна крізь віки». В ній послідовно відтворюються в авторському баченні історичні події двох тисячоліть. Серед цих книг — остання монографія М. Коваля — «Україна в Другій світовій і Великій вітчизняній війні». Вшановуючи пам’ять вченого, подивимося його очима на цей трагічний і водночас героїчний період історії України. Шість десятиліть точиться дискусія про причини катастрофічних поразок Червоної армії в перший рік війни. Як відомо, спочатку головною версією була раптовість нападу. М. Коваль свідчить, що СРСР завжди готувався до війни. Разом iз тим він визнає раптовість нападу і висвітлює причини цього. Фактор раптовості справді відіграв зловісну роль у поразках Червоної армії, але не був основним.
Після доповіді М. Хрущова на XX з’їзді КПРС поразки Червоної армії стали пояснюватися відсутністю кваліфікованого керівництва внаслідок масових репресій. Так, їх масштаби, руйнівний вплив загальновідомі. Книга М. Коваля теж містить в собі чимало переконливих фактів, які підтверджують це. І все-таки головна причина катастрофічних поразок — не у відсутності досвідчених командирів. Ця причина — у небажанні червоноармійців воювати за свою державу. Справа не стільки в репресіях, скільки в характері суспільно-економічного ладу, насадженого за їх допомогою. Всупереч твердженням сталінських пропагандистів, червоноармійці на передовій не хотіли віддавати життя за цей лад, за цю державу. Загородзагони за їхніми спинами не сприяли підвищенню боєздатності.
Та надійшов час, коли люди пересвідчилися: гітлерівський нацизм гірший від сталінського комунізму, тому що заперечує право на життя для «слов’янських недолюдків». Хоч сталінсько-жуковські методи ведення війни були антигуманними (чого варті загородзагони або взяття міст до «червоних» дат календаря), Радянська армія стала воювати по-справжньому. Слід підтвердити істинність пропагандистського вислову тих часів: увесь радянський народ згуртувався навколо комуністичної партії та її вождя.
Ветерани війни дивуються, як по-різному склалася доля переможців і переможених. Проте все закономірно. Не для себе вони завоювали приголомшливу перемогу, яка перетворила СРСР в наддержаву. Суспільство після цієї війни залишилося безправним, а держава ставала все могутнішою. Та свою міць вона використовувала для експансіоністської політики за кордоном і нещадного придушення внутрішньої опозиції. Переможці відчували її увагу тільки під час пам’ятних дат і ювілеїв Великої вітчизняної війни.
В розділі «Міф про превентивну війну Гітлера» М. Коваль iз невластивою для нього емоційністю атакував Віктора Суворова (Володимира Резуна). Завдяки яскравому таланту публіциста, неперебірливості в аргументах і здатності непомітно фальсифікувати факти, Суворов здобув популярність і поставив на потік видання своїх парадоксальних книжок. М. Коваль доводить неправдивість версії Суворова про випереджаючий удар Гітлера за кілька тижнів до вже запланованого нападу СРСР на Німеччину. При цьому його позиція не співпадає з позицiєю опонентiв Суворова з лівого флангу. В природній агресивності сталінського режиму вчений цілком переконаний. Щоправда, я незгодний iз звинуваченнями автора «Криголама» і «Дня М» у необізнаності з фактами. Їх Суворов знає добре, хоч використовує тільки ті, що «працюють» на його версію.
В радянській і світовій історіографії вклад України у перемогу Об’єднаних Націй в Другій світовій війні практично не висвітлювався. М. Коваль в своїх працях першим став досліджувати цю проблему. У вищеназваній книзі є відповідний розділ: «Україна — воєнний і геостратегічний фактор Другої світової війни». Автор приходить до висновку, що обидві воюючі сторони однаковою мірою були залежні від українського економічного потенціалу. Це надало безкомпромісного, гранично запеклого характеру бойовим діям на території УРСР. З українським, ширше — південним — напрямом пов’язувалися основні події на радянсько-німецькому фронті. Тут зосереджувалося в різні роки від 56 до 76 % збройних сил Німеччини; у 1943 — 1944 pp. — воювала майже половина з’єднань діючої Червоної армії.
Друга світова війна була глобальною в усіх своїх вимірах. Один з них — вплив на долю цивільного населення. Україна поперемінно ставала тилом для армій, які воювали одна з одною на її території понад три роки. Як складалося життя в такому тилу для українського народу? М. Коваль дає на це чесну відповідь. В його останній книзі міститься детальний опис умов життя у воєнний час. Є й відповідь на те, чому таке життя було особливо тяжким саме для українців. Обидва диктатори мали до України свій рахунок. Гітлер бажав включити до складу Рейху Крим iз усією територією, що відділяла півострів від довоєнних кордонів Німеччини. «Слов’янські недолюдки» заважали планам грандіозного територіального розширення Рейху... Тому уже під час війни розпочалася кампанія винищення населення різними засобами. Коли Радянська армія перемогла ворога, Сталін нікому не пробачив перебування на окупованій території. Про це свідчить хоча б відповідна графа в анкетах, які повинні були заповнювати всі громадяни.
Україну радянський диктатор виділив й тут. За свідченням М. Хрущова, він певний час схилявся до думки — чи не виселити всіх українців подалі в Сибір. В ході звільнення української землі здійснювалася підступна тактика винищення руками ворога молоді, яка досягла мобілізаційного віку. Польові військкомати, свідчить М. Коваль, мобілізували юнаків і негайно кидали їх в бій. Інколи мобілізованих не встигали одягти у військову форму.
Війна, яку ми за звичкою називаємо Великою вітчизняною, у книзі М. Коваля губить свій парадно- святковий вигляд. Саме через це, я змушений повторитись, він зазнавав постійних нападок із боку людей, які звикли говорити від імені ветеранів. Та ми повинні бути вдячні вченому за реальну картину, яку знаходимо в його науковій спадщині. Дивлячись на цю війну його очима, ми особливо гостро відчуваємо силу й біль покоління, що дало нам життя. Силу — бо це покоління знищило нацизм. Біль — бо воно перебувало в пекельних умовах війни без лінії фронту.
