Між анархією та монархією...-3

Продовження. Початок читайте «День» № 150, 155

ЧИ БУВ «УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД» В «ІДЕАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ» ПЛАТОНА?

На перший погляд, така постановка питання видається дивною. Здавалося б, який стосунок має видатний античний мислитель до українських земель? Адже, судячи з його життєпису, він ніколи не бував на цих землях. Хоча чув про них... Нас цікавить питання, чи мав Платон якийсь стосунок до тих ідей, поглядів, які поширювалися за його життя на нинішніх українських землях? Виявляється, мав.

Відомо, що найбільш вдалою справою Платона була його Академія. Створена 386 р. до н. е., вона з самого початку користувалася популярністю і притягувала до себе чимало молоді. Академія надовго пережила свого засновника, демонструючи живучість та популярність платонізму. Організовуючи Академію, Платон спирався на досвід попередників — піфагорейців, а також Сократового гуртка. Водночас, зазначають дослідники, Академія нагадувала закриті релігійні спільноти (фіасоси), спільною рисою яких був культ Аполлона. Сам Платон говорив про себе, що ніби він служитель цього бога й підтримує священний зв’язок з ним. Цікавою є легендарна розповідь про знайомство Платона з Сократом. Ось як про це оповідає один із анонімних проплатонівських творів: «Учитель його, Сократ напередодні того дня, коли Платон мав прийти до нього, побачив у сні, як безкрилий лебідь опустився йому на коліна; потім у лебедя виросли крила, і він полетів, видаючи голосні та дзвінкі звуки, які полонили всіх, хто чув його. Це означало, що прийде до нього Платон незрілий, але досягне досконалості і створить таке чудове вчення, що всі запрагнуть його почути й ніхто не зможе йому перечити. І сам Платон перед смертю бачив уві сні, ніби він перетворився на лебедя...» Дещо подібні свідчення наводить сам Платон у своєму діалозі «Федон».

Ця легенда має виражений «аполлонічний» характер. Згідно з давніми віруваннями греків, Аполлон за певний період часу здійснює подорожі до країни гіпербореїв, тобто на терени сучасної України. І робить це з допомогою лебедів, запряжених у колісницю. Лебеді є слугами Аполлона у важливій для нього подорожі. Платон же ототожнює себе з лебедем, священним птахом цього божества.

Культ Аполлона мав поширення в Північному Причорномор’ї. Це божество прийшло до греків від народів, які жили на північ від них. Так, дельфійські й делоські жерці вірили, що ніби улюбленою країною Аполлона є країна гіпербореїв. Гіпербореї вважалися греками народом, який любили боги.

Мудрецями та служителями Аполлона вважалися поет Арістей, який оспівував нинішні українські землі, та Абаріс, родом із Північного Причорномор’я. Їх іменували гіпербореями. Вони ніби володіли чудодійними символами Аполлона, а також навчили греків музики, філософії, мистецтва створення поем, гімнів, допомогли в будівництві Дельфійського храму і зробили визначний внесок у культурне життя античної епохи.

Із цих легенд випливало, що в давнину нинішні українські землі сприймалися греками (і Платон не був тут винятком) як «священні», де варто шукати мудрість. Тому Платон у своєму ранньому діалозі «Хармід» згадував про вихідців звідти — Сальмоксія та Абаріса. Першого серед них він трактував як мислителя, до міркувань якого варто прислухатися.

Платон, виступаючи апологетом розумного начала в людині, протиставляє його нерозумному і переносить таке протиставлення на суспільні проблеми. Це знайшло відображення в його діалозі «Держава».

Для Платона суспільство було збільшеною копією особистості. Оскільки, на його думку, ефективно функціонуюча особистість — це людина, в якій гармонійно поєднані три начала (розумне, яке мало би панувати, вольове та чуттєве), так і в ідеальному суспільстві ці начала мають перебувати в гармонії.

Платон пропонував свій проект ідеальної держави. На його думку, в ній мають співіснувати три суспільні стани, кожен із яких відповідав би розумному, вольовому та чуттєвому началам.

На чолі держави повинні стояти правителі-філософи, в яких має переважати розумне начало. Ці люди повинні прагнути істини, бути здатними піднестися над змінною речевістю світу, бути незворушними. Філософи не просто мають розмірковувати й пізнавати сутність речей. Платон говорив про практичну, діяльну філософію — як постійну здатність робити те, до чого спонукає розум. Таким чином, обов’язок філософів — здійснювати повноцінне, розумне управління державою, уникаючи дріб’язковості.

Другим суспільним класом в ідеальній державі Платона є воїни, в яких переважає вольове начало. Їхнє завдання — захищати свою державу. Це важлива функція, яка забезпечує існування державного організму. Військова ж справа визначається як уміння розумно воювати і завдяки розуму перемагати ворога. Тому воїни є наближеними до філософів. Судячи з «Держави» Платона, кожен філософ-правитель має певний час бути воїном. І лише виявивши мудрість, кмітливість під час воєнних дій, може стати правителем.

Третім, найнижчим суспільним станом є ремісники і робітники, у яких домінує начало чуттєве. Вони суттєво відрізняються від філософів та воїнів. Для них головне в житті — отримувати чуттєві насолоди. Тому їхня функція — забезпечити себе, а також правителів-філософів і воїнів їжею, питвом та різними життєвими благами.

«Чого ж досягне Платонова держава?» — ставив таке запитання відомий англійський філософ Бертран Рассел. І давав на нього відповідь: «Вона досягне успіху у війнах проти держав, більш-менш рівних їй за численністю населення, і забезпечить достаток якійсь невеликій кількості людей. Через свою закостенілість вона майже напевне не витворить якоїсь науки чи мистецтва — у цьому аспекті, як і в інших, вона буде схожа на Спарту. Попри всі гарні слова, буде досягнуто лише вміння воювати й ситого життя». Рассел вбачав великий вплив Спарти, державного устрою цього полісу на формування суспільно-політичних поглядів Платона.

Ключовим моментом, який відрізняє його концепцію державного управляння від традиційної моделі, є заміна жерців, служителів культу, філософами. Це демонструє ще один момент переходу давньогрецької суспільної думки від міфу до логосу. Якщо жерці були носіями міфічної інформації, яка не потребувала раціонального оформлення, то філософи мають звертатися до розуму, обґрунтовувати ті чи інші твердження і, зрештою, виходячи з раціональних засад, здійснювати управління державою

Закономірно, вчення Платона про ідеальну державу мало багато критиків. Відомий філософ-позитивіст Карл Поппер вважав, що така держава — це модель «закритого», тоталітарного суспільства. Подібна думка є досить поширеною.

Проте не варто демонізувати Платона, вбачаючи в його особі ледь чи не предтечу тоталітарного комунізму. Насправді все видається набагато простішим. Слід пам’ятати, що Платон належав до мислителів консервативного спрямування. Тому свій суспільний ідеал шукав у минулому. Звісно, певним зразком для нього міг стати консервативний устрій Спарти. Проте корені тричленного поділу ідеальної держави Платона варто шукати глибше. Дослідження засвідчують, що подібна модель витворилася ще у стародавніх індоєвропейців (десь орієнтовно в ІV тис. до н.е.). Їхнє суспільство поділялося на жерців, військову аристократію та общинників, тобто пастухів, землеробів. Цей поділ, втім, у дещо трансформованому вигляді був реалізований у давньоіндійському, арійському суспільстві. Існував він і в індоєвропейських племен, життєвим простором яких були терени сучасної України, але потім ці племена мігрували на Балкани, зокрема у Грецію.

Як вважають дослідники, в праукраїнському суспільстві тривалий час зберігався зазначений тричленний поділ, що знайшло відображення (щоправда, у видозміненому вигляді) в деяких колядках. В одній із них співається:

Ой перший город — славний наш Київ,

А другий город — славний Чернігів,

А третій город — славний наш Лоїв.

Що Київ славен — та все церквами,

Чернігів славен — все козаками,

А Лоїв славен — торгом-купцями.

Ходити в Київ — богу молитись,

А в Чернігів — воюватися,

Ой а в Лоїв — торгуватися.

Платон використав цю стародавню суспільну модель, пристосувавши і трансформувавши її відповідно до нових умов. Ключовим моментом, який відрізняє його концепцію державного управляння від традиційної моделі, є заміна жерців, служителів культу, філософами. Це демонструє ще один момент переходу давньогрецької суспільної думки від міфу до логосу. Якщо жерці були носіями міфічної інформації, яка не потребувала раціонального оформлення, то філософи мають звертатися до розуму, обґрунтовувати ті чи інші твердження і, зрештою, виходячи з раціональних засад, здійснювати управління державою.

Далі буде...