Мова нашого Первослова

Безперервну традицію писемності у слов’ян було започатковано наприкінці IX ст. Нам відомі імена творців азбуки та перших перекладів богослужбових книг — це брати-просвітителі Кирило та Мефодій. Саме їм доручив візантійський імператор Михайло III вирушити до Великої Моравії, відгукнувшись на прохання князя Ростислава надіслати «навчителя, який би пояснив мовою нашою християнську віру...». Старослов’янська мова створювалася передусім як надетнічна мова релігійної проповіді й поширювалася спершу серед західних, а згодом південних та східних слов’ян. Оскільки у Середньовіччі всі форми суспільної свідомості були пов’язані з церквою, то і нова мова використовувалася для перекладів та створення текстів різноманітного змісту — юридичних, історичних, природничих тощо.

Історичні відомості про життєвий шлях Кирила та Мефодія свідчать, що їхня місіонерська діяльність відбувалася на теренах, де жили предки сучасних західних та південних слов’ян. Першою державою, в якій почали поширювати слов’янську книжність первонавчителі, була Велика Моравія, населена предками сучасних західних слов’ян. Згодом вони проповідують у Блатенському князівстві, більшість населення якого становили предки південнослов’янських словенців. Учні Кирила та Мефодія приносять книги до Болгарії. Згодом слов’янські книги поширюються в Київській Русі. І скрізь Слово Боже було зрозуміле людям. Якою ж мовою було перекладено перші слов’янські книги? Чому вона була зрозумілою слов’янам, які розмовляли різними діалектами?

У IX ст. на карті Європи слов’яни займали значні території, які вони посіли, розселяючись з останніми хвилями Великого переселення народів. Питання про місце, де сформувалися слов’яни як специфічна етнічна група — про прабатьківщину слов’ян, — тривалий час дискутувалося в науці. Попри те, що й сьогодні воно остаточно не вирішене, переважна більшість учених схиляється до думки, що вона розміщувалася десь на теренах, обмежених південним узбережжям Балтійського моря на півночі, Карпатами — на півдні, середньою течією Дніпра — на сході, Одером — на заході. Упродовж століть у лісовій зоні Європи постала етнічна спільнота, що розмовляла відносно єдиною мовою, яку умовно називають праслов’янською. Ця мова ніколи не була зафіксована на письмі, але завдяки успіхам порівняльно-історичного мовознавства достатньо повно реконструйована. Масове розселення слов’ян із території прабатьківщини відбувається в середині першого тисячоліття нашої ери, у той же час розпадається і праслов’янська мова. 200—300 років, які минули відтоді,— час для історії мови відносно незначний. Тобто у IX ст. різні слов’янські діалекти були значно ближчими між собою, ніж сучасні слов’янські мови. Проте суттєві відмінності вже сформувалися, і конвергентні процеси тривали.

ДАВНЯ СЛОВ’ЯНСЬКА АБЕТКА, ПОДАРОВАНА НАШИМ НАРОДАМ І ЛЮДСТВУ КИРИЛОМ І МЕФОДІЄМ, ЗАКЛАЛА ПІДВАЛИНИ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ І БОЛГАР

Однією з перших була так звана паннонська теорія походження старослов’янської мови, яку обстоювали основоположники наукового слов’янознавства — віденські славісти Є.Копітар та Ф. Міклошич (обоє — словенці за походженням) та П.Шафарик.

На думку переважної більшості сучасних палеославістів, при створенні першої літературної мови слов’ян народжені у Солуні Костянтин-Кирило та Мефодій спиралися на відому їм із дитинства говірку місцевих слов’ян. За своїми рисами це південнослов’янський діалект, на основі якого формувалася болгарська мова. Найхарактернішою ознакою, властивою старослов’янській і болгарській мовам, є наявність сполучень жд, шт на місці праслов’янських груп *dj, *tj (в інших слов’янських мовах на місці цих сполучень маємо інші приголосні) — наприклад, *medja — ст.сл. межда, болг. межда (пор., укр. межа, ч. meze); *pletje — ст.сл. плеште, болг. плещи (щ = шт.) (пор., укр. плече, ч. plec). У найдавніших пам’ятках мова, створена Кирилом та Мефодієм, називається «зыкъ словhньскъ. Саме тому шляхом додавання старо- і утворився найбільш поширений на сьогодні термін старослов’янська мова. Ця назва відображає універсальний надетнічний характер першої літературної мови слов’ян. У болгарській науковій традиції цілком обґрунтовано використовується термін «старобългарски език» (староболгарська мова), який вказує і на діалектну основу, і на те, що з IX ст. болгарська літературна традиція не переривалася. Зауважимо, що у IX—X стст. термін «болгарський» навряд чи використовувався для позначення слов’янської мови. Його вживали, коли йшлося про державу, створену на Балканах болгарами та слов’янами. Зазначимо, що у деяких традиціях (зокрема, німецькій) використовувався термін давньо- (старо-) церковнослов’янська мова, що містив вказівку на сферу, в якій переважно функціонувала книжна мова у ранній період свого існування. Власне старослов’янський період охоплює IX—XI стст. Перша слов’янська літературна мова швидко поширилася — книжні центри виникали на болгарських, сербських, чеських, давньоруських землях. Під впливом живих діалектів старослов’янська мова зазнавала змін. Кирило-Мефодіївська писемно-літературна традиція не переривається, але видозмінюється і продовжує існування у вигляді церковнослов’янської мови різних редакцій — болгарської, сербської, чеської, хорватської, давньоруської, української, російської.

Церковнослов’янська мова у різних редакціях упродовж тривалого періоду виконувала роль літературо-книжної мови. Передусім йдеться про функціонування у церковній сфері. Живомовна стихія розхитувала мовні норми, віддаляючи різні редакції церковнослов’янської мови. Але завжди існувало прагнення підтримувати її єдність. Про це свідчать численні спроби виробити єдині норми, спираючись на старі зразки. Одна з перших таких спроб — це реформа, здійснена останнім болгарським патріархом перед османським завоюванням Єфимієм (Евтимієм) Тирновським наприкінці XIV ст. Реформований правопис Тирновської школи поширився у Сербії (Костянтин Костенецький) та на східнослов’янських землях (митрополит Кипріян та Григорій Цамблак). Від самого початку новостворена слов’янська писемність використовувалася у різних слов’янських народів не лише у сфері сакрального, нова азбука використовувалася і для запису текстів буденного змісту — різноманітних договорів, купчих, заповітів і под. У таких текстах не вимагалося дотримання норми, а тому у них знаходила широке відображення розмовна мова. Тривалий час церковнослов’янська мова та розмовна мова співіснували, взаємодіючи одна з одною. Оскільки церковнослов’янська мова з часом все більше віддалялася від розмовної, необхідно було створювати спеціальні праці, які б містили уніфіковані правила. Перші праці, присвячені церковнослов’янській мові українсько-білоруської редакції, створили Лаврентій Зизаній («Граматика словенска», 1596) та Мелетій Смотрицький («Граматіки словенски правилноє синтагма», 1619). Паралельно у Великому князівстві Литовському продовжує розвиватися давньоруська мовна традиція. Руська мова використовується у діловодстві. Відмінності, які існували між церковнослов’янською та розмовною руською мовою, фіксує «Лексикон славенорwскій и именъ тлъкованіє» Памво Берниди (1627). Згодом на підросійських українських землях як літературна стала використовуватися російська мова і, таким чином, традиція використання церковнослов’янської мови як книжної була перервана. Не випадково саме на східних українських землях на хвилі зростаючого інтересу до усної народної творчості, до мови простого народу були створені перші літературні твори («Енеїда» І.Котляревського (1798) та граматики української мови, що спиралася на живу розмовну мову (О.Павловський, рукопис поданий до Академії наук у Петербурзі 1805 р., видана 1818 р.). Традиція використання церковнослов’янської мови як книжної тут була перервана. Про те, якою б могла бути українська літературна мова, якби цього не відбулося, можна припускати, читаючи твори Г.Сковороди. До речі, мова возного Тетерваковського у «Наталці Полтавці» І.Котляревського — це мова освіченого українця XVII—XVIII стст., але в умовах новозаснованої традиція вона видається анахронічною і комічною. В Західній Україні традиція церковнослов’янської книжної мови не переривалася, а навіть мала підтримку з боку австрійської цензури, церковних властей. Перші граматики української мови тут створювалися у руслі традиційних поглядів на книжну мову, яка мала бути церковнослов’янською або принаймні сумішшю церковнослов’янських та народних елементів.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»