Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

«Мусимо йти, бо спинити походу не можна»-2

Історичне значення та уроки української революції 1917—1921 років
21 травня, 2021 - 11:07
ВЕЛИКИЙ ПАТРІОТ УКРАЇНИ СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ ВВАЖАВ, ЩО «ПООДИНОКІ ЛЮДИ МОЖУТЬ ЗАГИНУТИ, АЛЕ НАША НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ — НЕВМИРУЩА»

Початок

Успішне будівництво власної держави потребує наявності у нації більш-менш чисельної провідної верстви державотворчої еліти. Українська національна еліта — політична, господарська, військова, інтелектуальна — виявилася тоді малочисельною і слабкою, до того ж розколотою по політичних напрямах, дезорганізованою, а часом безвольною і розгубленою. Ось чому в екстремальних умовах, коли вирішувалася доля держави, вона не зуміла охопити своїм політичним впливом українське суспільство, ідейно та організаційно скерувати дії широких народних мас на захист своєї державності.

Далеко не завжди на висоті існуючих завдань стояли навіть керівники революції. Вони, на відміну від більшовиків, так і не витворили дійсно загальнонаціональної, відповідної до вимог часу, ідеології державотворення. Більше того, під впливом радикалізації настроїв частини населення дехто з них, в тому числі такі видатні особистості, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк та інші, незабаром еволюціонували в бік більшовизму і з різних причин усунулися від активної боротьби.

Величезної шкоди загальноукраїнській справі завдали трагічний за своїми наслідками розкол українських сил на кілька політичних таборів (національно-демократичний, консервативно-монархічний тощо), відсутність національної єдності, суперечки і ворожнеча не лише між різними політичними таборами і партіями, а й усередині самих українських партій. Внаслідок цього багато зусиль та енергії українців спрямовувалося тоді не на розв’язання нагальних завдань національного державотворення, а на ініційовану більшовиками та іншими ліворадикальними партіями соціально-класову боротьбу. Громадянська війна стала однією з головних причин поразки революції.

Не можна не сказати й про велику деструктивну роль наявних тоді в Україні значних проімперськи налаштованих сил, які всіляко прагнули відновити «єдину і неподільну» Росію, а тому вкрай вороже поставилися до української державності. Антиукраїнські, як правило, проросійські, настрої більшості населення великих міст створювали сприятливі умови для організації більшовиками диверсій і збройних повстань проти української влади. Активну підривну діяльність здійснювали також численні білогвардійські, монархічні й чорносотенні російські партії та організації. Надійних запобіжних заходів проти цих сил вжито не було.

На думку видатного  українського  політичного мислителя Івана Лисяка-Рудницького, «головна причина провалу самостійної української державності в тому, що ми не зуміли розв’язати проблеми влади. Вживаючи термінології Феррео, Україна не зуміла перейти від фази «революційної» до фази «легітимної», всі українські уряди цієї доби (не тільки «ліві», але також і Гетьманат 1918) носили характер творених «явочним порядком» експериментів без авторитету і стабільності, без опертя в правовій свідомості загалу». Щодо потенціалу Української революції, то він був велетенський, підкреслював авторитетний дослідник, наголосивши при цьому: «Коли б енергії, безплідно розпорошені у внутрішньо-українській громадянській війні та в авантюрах різних отаманів, були зосереджені в одному фокусі, Україна без труду відстояла б свою незалежність і навіть здобула б провідну роль у Східній Європі».

Ще одним із факторів поразки стали несприятливі міжнародні умови для утвердження української державності. Це — світова війна, в епіцентрі якої опинилася велика частина українських земель, розподіл українців між двома ворожими військовими блоками, що по суті призвів до братовбивчої війни між ними, міжнародна ізоляція України (особливо після поразки Німеччини та Австро-Угорщини), недооцінка державами Антанти і США важливості справедливого розв’язання українського питання в контексті міжнародного розвитку. Нарешті, неодноразові збройні агресії проти УНР з боку червоної і білої Росії, Польщі, а також Румунії. Однак головним винуватцем ліквідації української державності, безумовно, був російський більшовизм. Саме він виявився тоді найсильнішим і найнебезпечнішим ворогом, зосередивши в Україні в 1920 р понад мільйонну армію.

Негативну роль також відіграв розподіл українських сил між двома протилежними фронтами — антиросійським і антипольським. Він призвів не лише до розпорошення військових сил та інших ресурсів держави, а й до виникнення внутрішніх чвар з приводу зовнішньополітичних пріоритетів у стосунках із Росією та Польщею, загострення відносин між провідниками УНР і ЗУНР. Результатом цього стала поява двох протилежних українських стратегій і дипломатій: у наддніпрянців — однобічно антимосковської, у галичан — антипольської. Порозуміння С. Петлюри з Ю. Пілсудським, Варшавська угода УНР з Польщею, згідно з якою український провід вимушений був відмовитися від західноукраїнських земель, завдали тяжкого удару соборності України.

Перелік причин втрати національної державності можна було б продовжити. Та, оскільки обсяг газетної публікації обмежений, ми узагальнили найважливіші. При цьому не варто протиставляти їх одна одній або абсолютизувати окремі, адже кожна з них мала свою питому частку. Українська революція зазнала поразки під тягарем усіх названих причин. У цілому поділяю висновок відомого сучасного дослідника Владислава Верстюка про те, що «створення суверенної Української держави в революції 1917—1921 рр. лежало поза об’єктивними можливостями нації та її проводу».

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РЕВОЛЮЦІЇ

Однак було б неправильно говорити лише про поразку Української революції. Незважаючи на те, що вона не досягла тоді остаточної мети — утвердження самостійної соборної Української держави, значення її важко переоцінити. Події 1917—1921 рр. докорінно переродили суспільство, різко прискорили процес перетворення української етнічної маси в сучасну політичну націю. Протягом значного періоду все подальше українське життя розвивалося саме на цьому фундаменті. Прагнення українців до національного визволення й власної державності перейшло і в радянську добу. Без перебільшення можна стверджувати, що без тодішнього національно-державного відродження поява на початку 1990-х років незалежної України була б проблематичною.

Саме революція в процесі свого логічного розвитку спричинила стратегічний перехід української державницької думки від автономізму й федералізму, сповідуваних до неї основними політичними партіями, до самостійництва. Завдяки цьому ідея самостійної України стала незабаром надбанням усіх політичних напрямів українства — і націонал-демократів, і гетьманців, і націонал-комуністів. Навіть ліквідувавши українську державність, російський більшовизм не зміг остаточно знищити нашу національну ідею. Вона продовжувала жити всюди, де жили українці, куди б не закинула їх лиха доля. Справдилося передбачення великого патріота України Сергія Єфремова, який у трагічний день окупації Києва більшовицькими військами під проводом горезвісного Муравйова в газеті «Нова Рада» пророчо підкреслив: «Поодинокі люди можуть загинути, але наша національна ідея, що підіймає великий народ із занепаду і кує з нього свідому націю, — ця ідея невмируща».

Розшматована між двома великими імперіями, Україна до революційного зриву не знала і не усвідомлювала необхідності своєї єдності й соборності. Внаслідок визвольної боротьби обох гілок українського народу в цьому відношенні також сталися докорінні зміни. Незважаючи на те, що Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р. в силу відомих обставин не був повністю втілений у життя, а західноукраїнські землі опинилися згодом в межах інших держав, постулат соборності України став після цього загальнонаціональною мрією, невід’ємною частиною всіх українських визвольних програм наступної доби. Парадоксально, але ним скористався в своїх гегемоністсько-імперських цілях наприкінці 1930-х років навіть тоталітарний сталінський режим.

Історичне значення Української революції глибоко обґрунтували вже перші її дослідники. Зокрема, автор багатьох праць з історії революції, колишній голова уряду УНР Ісаак Мазепа відзначав: «Українська визвольна боротьба часів великої української революції зробила більше, ніж увесь наш попередній рух за ціле століття. Хоч наша дореволюційна доба дала нам великих поетів і письменників, але очевидно, не вона могла поставити на порядок денний українське питання. Це могла зробити тільки революція».

Ще один авторитетний дослідник і державний діяч Микита Шаповал наголошував: « Велика Революція, як історичне явище, має для українського народу виключну вагу. Передовсім, в ній народ знайшов своє ім’я. Украдене ворогом ім’я наше вернулось. Тепер кожний селянин і робітник знає, що він українець.

Це великий здобуток революції...

Але що більш! По цілому світу прокотилось і прогриміло ім’я України, що змучена і окрадена повстала до боротьби за своє людське право... Наша справа, наше ім’я вже не загине».

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Іван ГОШУЛЯК, кандидат історичних наук
Газета: 
Рубрика: