Я знав, що я на правильному шляху й боротьба за незалежність — закономірна й обов'язково закінчиться перемогою
Левко Лук'яненко, дисидент і політик, Герой України

Михайло Погодін, Михайло Максимович та «відкриття України»

Дискусія двох відомих істориків та її проекція на сьогодення
25 червня, 2020 - 16:26
МИХАЙЛО ПОГОДІН ТА МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ

Дивовижна, важко передбачувана річ — наукова дискусія! З плином часу, навіть тоді, коли нащадки визнають величезну важливість проблем, котрі перебували в центрі уваги такої полеміки, і навіть у тому разі, коли опоненти бездоганно дотримуються правил наукової доброчесності (саме так було в перебігу полеміки, про яку ми розповімо), — все одно поступово якийсь загадковий «туман» огортає початок, передумови такої дискусії, постаті, які брали в ній участь, і, що головне, справжні, реальні, не вигадані погляди й переконання цих людей. Саме щодо останнього — поглядів і переконань — зазвичай виникає занадто багато міфів та кліше. Це аж ніяк не сприяє встановленню істини — тієї істини, яку так щиро намагалися з’ясувати ті чи інші науковці. Тієї істини, яка є важливою і для нас, тут і зараз.

Дуже цікавим прикладом такої, сказати б, аберації наукової полеміки є критичний діалог двох шанованих істориків середини ХІХ століття — російського, Михайла Петровича Погодіна (1800 — 1875), професора Московського університету, академіка Петербурзької академії наук, та українського — Михайла Олександровича Максимовича (1804 — 1873), першого ректора Київського університету Святого Володимира, видатного історика, філолога, етнографа, доброго приятеля Гоголя і Шевченка. Нам треба пильно розібратися в тому, про що, власне, сперечалися ці два науковці (їхня полеміка відома зараз переважно вузькому колу фахівців) і якими реально були їхні позиції.

Чому треба розібратися? Річ у тім, що дискусія ця (від публікації 1856 року в московському слов’янофільському журналі «Москвитянин» статті М. Погодіна «Записки о древнем языке русском. Письмо к И. И. Срезневскому» і до відповіді М. Максимовича опоненту на сторінках газети «День», журналу «Русская беседа», згодом на шпальтах українського журналу «Основа») точилася в рідкісних, дивовижних історичних обставинах. А саме: відбувалося «відкриття України», її неповторної, окремої (!) мови, історії та культури російською столичною (і московською, і петербурзькою) інтелігенцією.

Нагадаємо: то був час публікації класичних збірників української народної творчості (в цьому брав найактивнішу участь і М.Максимович), «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Гоголя, «Кобзаря» Шевченка (переламна подія), зрештою, «Історії Русів», підготовленої Осипом Бодянським (1846 р.). Отже, імперська Росія «віднайшла» Україну — «нову», «дивну», «незнайому» й водночас чарівну країну. Закономірно постало питання: як цю Україну (тоді — переважно Малоросію) оцінити і що з нею робити? Адже всі факти — а це річ уперта — свідчили, що тут Імперія має справу не з «молодшою гілкою єдиного російського народу», як офіційно стверджувалось, а — повторимо знову — з окремим, самостійним народом зі своєю самобутньою історією, мовою, культурою. Як тут бути (не з політичної, а з наукової точки зору — хоч те й інше було неподільним)? Дивлячись із ХХІ століття, ми можемо стверджувати, що саме в ході дискусії Погодін — Максимович мало не вперше в публічну площину було переведено обговорення проблеми: які саме з двох протилежних поглядів на історію Росії та України (спільну або ж окрему, хай і близьку, історію), що їх відстоювали ці два опоненти, є ближчими до істини? Додамо до цього, що історики прагнули серйозно (ясна річ, на рівні тодішніх знань) розглянути й вирішити питання про спадщину та історичний розвиток Київської Русі, згідно з панівною тоді «карамзінською» доктриною — безумовно, «русского государства».

ПАМ’ЯТНИК СВЯТОМУ ВОЛОДИМИРУ В КИЄВІ — ПОТУЖНИЙ СИМВОЛ КИЄВО-РУСЬКОЇ СПАДЩИНИ. САМЕ ЦЕ ПИТАННЯ ПЕРЕБУВАЛО В ЦЕНТРІ ДИСКУСІЇ МАКСИМОВИЧА І ПОГОДІНА / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»

Як зазначає сучасний російський історик О.Міллер, дискусія Погодін — Максимович була, схоже, першою спробою «розділити Русь», «коли за допомогою історичних аргументів намагалися обґрунтувати права на територію, на встановлення того чи іншого варіанта «етнічної ієрархії». Бо в центрі дискусії постали справді фундаментальні питання, що вони й сьогодні мають далеко не науково-академічне значення: коли і як виникли російський і український народи та їхні мови? Як співвідносяться історії Росії та України — чи є українська історія вповні самостійною або ж «місцевою складовою» загальноросійської? Минуло 160 років від того знаменного диспуту — а проблеми ці й зараз у центрі уваги.

Тепер, нарешті, конкретно розглянемо реальні погляди обох учасників диспуту (зауважимо, що розпочався він лише через рік після смерті Миколи І, тоді, коли Тарас Шевченко ще карався на засланні, — це допоможе орієнтуватися у часі). Отож, погляди Погодіна найкраще можна зрозуміти з назви статті його опонента Максимовича «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении ее новопришлым народом» (1857 р.). Справді, автор коректно відтворив концепцію російського академіка: останній доводив, що «малоросіяни від початку жили в Карпатах, як у своїй колисці», і лише в ХІІІ ст., після страшного вторгнення монголів на чолі з Батиєм, коли великоросіяни, «исконные жители Киевской Земли» (!), змушені були переселитися далеко на Північ, на береги Волги, Оки й Москви-ріки, не принісши з собою «ніякого малоросійського впливу», їх, великоросіян, на старих землях Київської (Південної) Русі заступили «малороси» (українці). Ба більше, Погодін стверджував, що і давньокиївські літописи були написані теж великоросіянами і що в них немає нічого «малоросійського». (Втім, зауважимо: написані ці літописи були зовсім не «великоросіянами», а ось відредаговані за часів Петра І та, особливо, Катерині ІІ, після чого й набули теперішнього «канонічного» вигляду!) Словом, погодінська теорія є багато в чому вражаюче схожою на доктрини імперських та радянських часів (хіба що крім «переселення на Північ»). Одним з аргументів на користь своєї концепції історик вважав відсутність на «Півдні Росії» билин — «цих перлин історичної пам’яті людей», котрі, проте, є на Півночі, «на нових землях Великоросії».

Натомість Максимович, опонуючи шовіністичним концепціям Погодіна, доводив (переконливо), що українці — малоросіяни — були не «приходьками» з Карпат, а корінними жителями Києво-Руської Землі (дивись його статті «Филологические письма к М.П.Погодину», «Ответные письма к М.П.Погодину», «Новые письма к М.П. Погодину. О старобытности малороссийского наречия», а також, безперечно, згадану вже «О мнимом запустении Украины»). Окрім іншого, Максимович показував, що масштаби реального Батиєвого погрому сильно перебільшені Погодіним і що ніякого абсолютного «запустения» або «переселения» не було.

Отож, загальновживана модель цієї дискусії: імперець, консерватор-шовініст Погодін — проти українського патріота Максимовича. Проте реальність була дещо складнішою (це щонайменше). Це обґрунтував відомий сучасний український історик Олексій Толочко. Він підкреслив, що полеміка ця відбувалась у незвичайних історичних умовах — «два відкриття початку ХІХ століття — відкриття Малоросії та Києва — поставили перед російською, а згодом і перед українською думкою низку питань про початок, протяжність і співвідношення двох історій» (зауважимо, що питання ці й були, й дотепер є гострополітичними). І відповіді, які давали і Максимович, і Погодін, як показує О.П.Толочко, є внутрішньо надзвичайно суперечливими.

Так, шовініст Погодін визнавав (!), що Малоросія має право на свою національну історію (як, приміром, Польща або Фінляндія), і така окрема історія (ясно, в межах Імперії) має бути відтворена — але починаючи лише з ХІІІ ст. Бо Погодін — слов’янофіл. Для нього заперечувати існування «малоросів» та їхньої історії неможливо, навпаки, він вважає, що «малороссийский народ носит все признаки самобытного племени».

Натомість Максимович, хоч як це парадоксально, з деяких принципових питань виявився мало не більшим «імперцем», ніж його опонент. Він писав Погодіну: «Если бы пришлось мне из двох зол выбирать легчайшее, то я лучше согласен признать отсутствие различий всей Северной и Южной Руси в древнее дотатарское время, чем разрознять их и разрывать ближайшее их родство до такой степени, как это сделано в твоей нынешней системе». Тобто Максимовичу здавалося, що факт існування «малоросів» у домонгольські часи є доказом принципової неможливості роз’єднати історію, яка сплела історичні долі двох народів настільки давно.

***

А потім були теорії Грушевського, його вчителя Антоновича, радянська концепція «колиски трьох братніх народів», путінське «ми взагалі один народ». Повчально згадати про суть давніх, старих дискусій!

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ