Мислитель-кар’єрист, гетьман і цар-2

Продовження. Початок читайте «День», №37-38

Можна, отже, не лише припустити, а й з певною обґрунтованістю стверджувати, що Іван Степанович Мазепа, принаймні, активно сприяв швидкому просуванню (і адміністративному, і як релігійного діяча та проповідника, і науковому, і громадському) Феофана Прокоповича — «вгору», до кар’єрних вершин.

Справді: уже 1707 року 26-річний (!) Феофан, до цього — один із викладачів риторики, піїтики та філософії в Києво-Могилянському колегіумі, стає вже префектом цього прославленого навчального і наукового закладу, безперечно, найпотужнішого на той час в Україні. Тобто другою за ієрархією посадовою особою Могилянки — і це в такому молодому віці. Звісно, особисті здібності Прокоповича тут теж важили багато, але й підтримка гетьмана, по суті, уможливила таку стрімку кар’єру.

Вдячність Мазепі? Можливо, Феофан і відчував її, але не забуваймо, втім, що йдеться про «вродженого кар’єриста» (точне визначення Михайла Сергійовича Грушевського). А такі люди, крім усього іншого, мають винятково тонке, блискучо розвинуте інтуїтивне відчуття майбутнього, причому дуже специфічне. А саме: відчувають, на чиєму боці сила, політична перевага, грядущі «ключі від влади». Феофан, дуже уважно спостерігаючи за тим, що відбувалося в Європі, де тоді зростала слава непереможного Карла ХІІ, — і в козацькій Україні, вільності і права якої нещадно й методично придушувались Петром, — і водночас розгадавши плани самого царя (зовнішньо модернізувати на європейський лад, але водночас і зацементувати самовладну тоталітарну державу, в якій монарх нікому не є підзвітним), — розумний та проникливий Феофан, проаналізувавши все це, дійшов висновку: сподівання на протекцію гетьмана — то є річ вельми ненадійна, крихка й сумнівна. Бо майбутнє самого Мазепи є дуже непевним. Отак почалася його поступова, проте неухильна переорієнтація на Москву. Та сама, яка мала воістину тяжкі наслідки для української історії.

Уже 1706 року Прокопович налагоджує контакти з Олександром Меншиковим, фаворитом царя і майбутнім катом Батурина, та київським генерал-губернатором Дмитром Голіциним, одним зі ставлеників царя в Україні. Він подає на їхню адресу богословсько-філософські проповіді, де вже був помітний докорінний світоглядний поворот Феофана.

Поворот політичний: від апології Мазепи як «нового Самсона», «держави зиждителя і творця» — до перших «вправ» із захисту суперабсолютистської держави, яку мріяв створити Петро, і до публічно заявленого бажання взяти участь у творенні саме такої держави. Поворот естетичний: від наслідування канонів «людини бароко» (у художній творчості) — а саме культура бароко посідала тоді особливе місце в духовному житті гетьманської України — культура красива, гнучка, непередбачувана, суперечлива й, що важливо, гуманістична, — до розвитку культури петровської «регулярної держави», де є лише цар та його піддані, без розрізнення рангів, де особисті інтереси царя та його влади — це і є Держава з її інтересами. Тільки так!

Прокопович засудив союз Мазепи з Карлом ХІІ. Він написав віршовано-філософський панегірик перемозі Петра під Полтавою й доклав колосальних зусиль, щоби цей твір (цілком можливо, в очах Феофана — не так «вірнопідданський», як державницький) потрапив до рук царя. 1711 року інтелектуала-кар’єриста включають до почту Петра під час сумнозвісного Прутського походу проти Османської імперії, підсумком якого, як відомо, стала ганебна поразка військ самодержця. І ось саме тоді Прокопович досягає омріяної мети: проповідь, яку він виголосив перед царем спеціально до другої річниці Полтавської «вікторії», надзвичайно сподобалась монарху, який оцінив літературний, філософський, дипломатичний і кар’єрний хист молодого українця. Після чого починається стрімке сходження Феофана підступними щаблями влади — аж впритул до царя.

Після повернення до Києва Прокопович, якому щойно минуло 30 років, стає ректором (очільником, першою особою) Києво-Могилянської академії, читає там курс богослов’я та філософії, і водночас — ігуменом Братського монастиря. Тут доречним буде сказати бодай декілька слів про спадщину Прокоповича — вченого. Життя (як і історія, покликана, власне кажучи, відображати насамперед реальний плин життя, а не лише глибокі теоретичні концепції) — субстанція безкінечно складна. Феофан, на совісті якого — безліч гріхів проти людей і, очевидно, проти Бога милосердного, про що ми ще докладно розповімо далі, був, тим не менше, справді високим, визначним інтелектуалом (його бібліотека, за деякими версіями, налічувала до 30 тисяч книг), глибоким мислителем, чиї ідеї відповідали кращим європейським критеріям тієї доби. Та й зараз сприймаються з цікавістю.

Так, Прокопович-філософ стверджував, що «світ є нескінченним, але замкненим та обмеженим певними границями» (сучасні дані космології цьому аж ніяк не суперечать). Або ж: «Під природою слід розуміти самого Бога» («Натурфілосоіфя»). Інакше кажучи, «повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких він із необхідності існує і які він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи... а воно, очевидно, належиться й до матерії і форми». І нарешті, ось така цікава думка: «Передусім треба знати, що рух має дуже тісний зв’язок із часом, так що ніщо не рухається інакше, як у часі і ніщо не вимірюється часом, якщо не рухається».

Але не за ці філософські твори та лекції цар Петро призвав 1716 року Феофана до себе, наказав йому залишити Київ і бути біля «особи монаршої». Самодержцю потрібно було від Феофана дещо інше. А саме: ідеологічно обґрунтувати, систематизувати й довести до підданих (тобто до всіх, хто жив у Московському царстві) засади нової церкви і нової «регулярної держави». Церкви, яка беззастережно підкорялася б владі й особистій волі царя. І держави, мешканці якої — від сенаторів до кріпосних рабів — клялися цареві «верным, добрым и послушным рабом и подданным быть».

І Прокопович цілком успішно впорався з цим завданням. Створений за його безпосередньої участі «духовний регламент» Російської православної церкви однозначно передбачав підпорядкування останньої світській владі (за візантійською моделлю, де патріархів зазвичай призначав особисто імператор), більше того — скасування самої посади патріарха, надання його функцій Святійшому Синоду — світському за своєю суттю органу управління, склад якого підбирав і затверджував особисто цар. Це мало воістину далекосяжні наслідки для долі Української, та й Московської православної церкви, бо перетворило церкву на державну контору, повністю підпорядковану владі самодержця і залежну від неї. Що ж до цих наслідків, то (якщо брати лише російських мислителів) і Микола Бердяєв, і Павло Флоренський, і Лев Шестов стверджували: оце «органічне зрощення» самодержавної влади та верхівки церкви вело до неминучої революції. Що й сталося на теренах імперської держави 1917 року.

Ще один справжній шедевр Прокоповича (іронія тут недоречна ) — це його трактат «Правда волі монаршої» (серпень 1722 року), де автор красномовно й натхненно доводить необхідність, благотворність та неминучість необмеженої самодержавної влади. Коли ми ведемо мову про Феофана як про ідеолога тоталітарної державної машини, то маємо на увазі передусім цей твір.

Про що ж пише Прокопович (орфографію та стиль оригіналу збережено): «Уставы бо и всякія Законы, от Самодержцовъ въ народ исходящія, у подданыхъ послушанія себе не просять, аки бы свободныя, но истязуют (чудове слово. — І. С.) яко должное. Истязуют же не токмо страхом гнева властительскаго, но и страхом гнева Божия — то бо есть, еже глаголетъ учитель народове: потреба повиноватися не токмо за гнев, но и за совесть. Аки бы рекли: не токмо власти предержащей потреба повиноватися, бояся гнева его, что есть страх телесный, но и бояся гнева Божия, что душевный на совести страх есть». Згадаймо чеканний вислів із «Артикулів» Петра: «Государь Всероссийский есть Самодержец природный и неограниченный, коему повиноваться не за страх, а за совесть сам Бог повелевает». Скільки поколінь та життів (в Україні в тому числі) згубила оця лукава формула: «Не за страх, а за совість...»

Не дивно, що талант Прокоповича-ідеолога був винагороджений Петром: із 1718 року він — архієпископ Псковсько-Великолуцький і Нарвський, а з 1725-го (до смерті 1736 р.) — архієпископ Великоновгородський, фактичний глава Святійшого Синоду.

Ми розповіли про Феофана-ідеолога. Тепер розмова торкнеться ще цікавішої теми: Прокопович-практик, підступний інтриган та фарисей.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»