«Наслідки могли бути меншими»

Упродовж тисячолітньої історії Київ чимало разів стикався з інфекційними пошестями. В XVIII — XIX століттях найбільше нищівних наслідків завдавали епідемії холери та чуми. На жаль, через недостатню обізнаність людей щодо поширення цих інфекцій та недотримання правил задля убезпечення, епідемії істотно скорочували кількість населення міста та прилеглих поселень. «День» поспілкувався з краєзнавцем Михайлом КАЛЬНИЦЬКИМ про те, які методи жителі Київщини використовували для боротьби з інфекціями.

— Як боролися мешканці Києва з різними випадками епідемій?

— Перша відома в Києві епідемія XVIII століття трапилася 1710 року. Тоді це була епідемія чуми. Відомо, що 1709 року відбулося її поширення в регіонах Балтії, скажімо, в Литві були спалахи цієї хвороби. Й оскільки в той час відбувалися військові дії й війська пересувалися по різних територіях, зокрема й Російською імперією та Україною, то великою мірою це стало причиною епідемії чуми в Україні. І тоді вона потрапила до Києва. Не дуже багато є свідчень, але відомо, що та епідемія набула величезних масштабів. Як наслідок, у певний момент вона призвела до того, що населення Києва зменшилося в 10 разів. Чимало людей повмирало, чимало —  розбіглося. Впродовж тривалого часу люди боялися залишатися в Києві через те, що там усе було заражено. Тож врятувалися здебільшого лише ті мешканці, що втекли з міста та переховувалися по якихось віддалених місцях. Фактично 1710 рік є роком повного занепаду Києва, і лиш згодом почалося його відновлення та повернення мешканців. Була надзвичайна пошесть. На жаль, тоді вся боротьба проти епідемії полягала лиш у втечі з міста.

«ВІД ЕПІДЕМІЇ ЧУМИ 1770 — 1771 рр. ПОМЕРЛО ПРИБЛИЗНО 20% НАСЕЛЕННЯ КИЄВА»

— А як щодо наступних спалахів епідемій? Чи були люди підготовлені до них краще?

— Упродовж XVIII століття люди краще вивчили цю проблему, і тоді з’являлися бодай певні заходи карантину та хоча б часткові заходи профілактики. Але в будь-якому разі, коли починалося поширення хвороби, то вже існували певні методи боротьби з ними. Наступна епідемія в Києві трапилася в 1770 — 1771 роках. І це знову була чума.

— І як на той момент кияни з нею боролися?

— Відверто кажучи, наслідки для Києва могли бути легшими. Внаслідок епідемії чуми тоді померло приблизно 20% населення, орієнтовно 4 тисячі мешканців міста. Звісно, велику роль у цьому відіграло й недостатнє забезпечення Києва медичними закладами —  їх можна було перелічити на пальцях. Задля поліпшення ситуації Кловський палац, збудований Києво-Печерською лаврою для прийому почесних гостей, спеціально облаштували для лікування людей. Він добре на це надавався, оскільки був доволі просторий. Тож у приміщенні палацу впродовж певного часу утримували хворих киян (нині це будівля Верховного Суду України).

Між іншим, у цій епідемії є досить повчальна історія. Відомо, що під час того спалаху чуми профілактика була ще недостатньо добре організована. Але, втім, деякі заходи для убезпечення проти чуми таки були. Вони передусім полягали в евакуації людей із епіцентру зараження до спеціальних карантинних місць задля відокремлення хворих людей від здорових. По-друге, якщо десь спалахувала епідемія, то мешканців не просто виводили звідти, а й обов’язково спалювали їхні речі. На жаль, не всі кияни розуміли важливість цих заходів, і це призвело до жахливих наслідків. Чимало людей хотіли зберегти свої речі й задля уникнення підпалу розтягували їх із зачумлених ділянок Подолу, який на той час був осередком життя киян, і, відповідно, чуми. Цікаво, що навіть солдати гарнізону прихоплювали з собою речі, які здавалися придатними. Відомі випадки, коли люди навмисно викидали мертве тіло зараженої людини зі своєї садиби і підсовували його сусідам для того, щоб у них самих не виявили чуму й не примусили спалити речі.

— Це додавало епідемії додаткової сили?

— Безперечно. Врешті-решт така легковажна поведінка спричинила втрати тисячі людей. На той момент для Києва це була величезна кількість. Закінчилося все тим, що до міста прийшов озброєний загін солдатів і почав діяти за чіткими інструкціями: військові спалювали підозрілі будинки та речі. Такі рішучі заходи певною мірою обмежили поширення чуми, але все одно 1771 року вона дійшла аж до Москви. 

— Якими були причини виникнення та поширення цієї чуми?

— Вона почалася в Молдові й Валахії (сучасна Румунія). В той час, у 1767 — 1774 роках тривала російсько-турецька війна. Відповідно, постійне пересування військ сприяло поширенню епідемії чуми. На час, коли вона дійшла до території Російської імперії, на кордонах держави вже задіювалися карантинні методи. Зокрема, було заборонено перевезення іноземців, в яких була підозра на чуму, через кордон, а також іноземного транспорту чи товарів. Така взаємодія Російської імперії з європейськими країнами була призупинена.

ЧЕРЕЗ НЕДОСТАТНЮ ПРОПАГАНДУ МЕДИЧНИХ ЗНАНЬ ЛЮДИ ВДАВАЛИСЯ ДО НАРОДНИХ МЕТОДІВ ПОДОЛАННЯ ЕПІДЕМІЙ

— Навряд чи тоді серед посполитого люду було розуміння, що таке чума. Як ставилися українці до цієї хвороби, чи вдавалися до якихось народних, церковних чи, може, відьомських заходів чи обрядів задля її подолання?

— Подібні обряди існували з давніх століть, тому що була недостатня пропаганда медичних знань. Хоча в середині ХІХ століття вже деякі відомості були. Особливо це стосується холери — це та хвороба, для якої профілактика багато важить.

ОБОРОЮВАННЯ. З КАРТИНИ ГРИГОРІЯ МЯСОЄДОВА (1876 Р.)

У ХІХ столітті вже значною мірою існувало розуміння, як поширюється холера. Чуму на той момент зрідка ще спостерігали на території Російської імперії, але в Києві гострих епідемій уже не траплялося. Але позаяк населення міст ущільнювалося, то почали поширюватися такі захворювання, як тиф і холера. Відомо, що вібріони холери передаються через людські посліди, внаслідок недостатньої санітарії. Зокрема й через споживання забрудненої води можна було захворіти. Ця епідемія теж була смертельно небезпечною.

Азійська холера приходила кількома хвилями починаючи від давніх часів. Упродовж ХІХ століття налічувалося п’ять пандемій холери, шоста відбулася на початку ХХ століття. Остання, сьома, трапилася близько 1970 року — тодішній спалах холери дістався аж до Одеси.

«ІЗ ОБРАЗАМИ СВЯТИХ ГОЛІ ДІВЧАТА ВПРЯГАЛИСЯ В ПЛУГА Й ОРАЛИ МІСТО»

— Ви дослідили, що з епідемією холери на Київщині в ХІХ столітті пов’язані забобонні обряди для убезпечення від епідемії. Що це були за ритуали?

— Із архівних матеріалів мені відома конкретна ситуація, що відбулася влітку 1848 року в містечку Чорнобиль, яке тоді належало до Радомисльського повіту. Місцеві дівчата, знаючи, що напередодні був серйозний спалах холери в Києві, вирішили боротися в своєму  містечку з епідемією доволі пікантно. Мабуть, хтось їм розповів, що існує обряд так званого оборювання (від слова «орати». — М.С.) задля убезпечення від хвороб. Він полягає в тому, що жінки, а краще молоденькі дівчата, мали впрягатися в плуга та оборювати місто, село чи подвір’я, яке хотіли захистити від згубної пошесті. До всього ж вони мали тримати в руках християнські атрибути, наприклад, образи святих. Цей метод вважали дієвим проти людських захворювань чи мору сільської худоби.

Тож мешканки Чорнобиля згуртувалися, щоб «оборати» містечко. До речі, деякі тлумачі цього обряду стверджують, що його потрібно було здійснювати в сорочках, а хтось вважає, що дієвіший результат був тоді, коли дівчата оборювали місто голими. Вочевидь, чорнобильські жительки вирішили піти саме цим шляхом.  Та їхня спроба «оборати» місто завершилася невдачею. Коли інші мешканці почули і побачили це дійство, то здійняли ґвалт і лемент, на який прибули поліцейські чини. Деяких «оборювачок» вони заарештували, деякі встигли розбігтися. Але результат був таким: поліцейські зірвали цю спробу дівчат захистити містечко.

Причому поліція також відзначала в рапорті, що начебто до цього ритуалу мали причетність і місцеві священики. Ця історія дійшла аж до генерал-губернатора, який зажадав від самого митрополита Філарета пояснень. Зрештою, після кількох місяців очікувань, губернатор отримав листа від київського митрополита з повідомленням, що участь чорнобильських священиків у пікантному обряді не підтвердилася, але подібні вчинки посеред простих людей звично трапляються при захворюваннях людей чи тварин й що «це викорінити неможливо».

— Чи відомо про інші випадки таких обрядів?

— У різних етнографічних дослідженнях можна знайти згадки про спроби «оборювання» в населених пунктах України, Росії, Білорусі. В таких обрядах, до речі, використовували й ікони. Коли, наприклад, потрібно було вберегтися від мору сільських тварин, то брали ікону святого Власія, якого вважали покровителем скотарства.

— Чи це означає, що такі ритуали відбувалися за підтримки церкви?

— Ні, це не був церковний обряд. Навпаки, офіційно церква такі речі не схвалювала та намагалася доводити селянам, що цих забобонів не варто дотримуватися.

— Такі випадки свідчать про те, що в людей того часу була міфологічна, або ж язичницька свідомість?

— Ну, скажімо так: мали вплив народні традиції. Очевидно, коріння ритуалу оборювання сягають великої давнини —  вони зародилися ще на стику язичництва та християнства. Це так само, як, скажімо, обряди, які здійснюються на Івана Купала, що теж з’явився приблизно в той час. Але врешті-решт його подеколи й досі дотримуються. Та тепер це радше розвага без практичного застосування —   на зразок пошуку цвіту папороті. А у випадку чорнобильського оборювання, що було пов’язане зі спалахом холери  на Київщині, — це серйозна практична мета. Але в подальші десятиліття поступово цей ритуал відходив у минуле.

— Думаєте, в наш час такі ритуали вже неможливо побачити?

— Дай Бог, як нам вдасться впоратися з епідемією коронавірусу до літа, то буде добре. А як не вдасться, то...

...доведеться випробувати народні методи?

— Ну, так. (Сміється.) Дівчата запряжуться в борозни, і це можна буде транслювати навіть у прямому ефірі.

Ілюстрації з «Живого Журналу» Михайла Кальницького