Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

Не забувати уроків історії

Хто нав’язав людству Другу світову війну?
2 вересня, 2011 - 00:00
ВІНСТОН ЧЕРЧИЛЛЬ, «НЕ ЗАБИРАЮЧИ НАЗАД ЖОДНОГО СЛОВА, СКАЗАНОГО ПРОТИ КОМУНІЗМУ», 22 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ ВИСЛОВИВ РІШУЧІСТЬ БУТИ СОЮЗНИКОМ СРСР У БОРОТЬБІ З НАЦИСТСЬКОЮ ЗАГРОЗОЮ / ФОТО З САЙТА Cherchill_arnibook.ru

Пам’ять знову й знову повертається до участі українства в ряді знакових подій найбільшого воєнного катаклізму в історії — Другої світової війни. Зокрема, поряд із відзначенням перемоги над фашистськими та мілітаристськими агресорами (9 травня й 2 вересня 1945 р.) йдеться і про початок війни (1 вересня 1939 р.), і про розгром потужних армій Франції, Великобританії разом з їхніми тодішніми союзниками, і про окупацію Німеччиною та Італією практично всієї Західної, Центральної та Південної Європи (1939—1941рр.), про напад на СРСР (22 червня 1941 р.), про запеклі битви проти фашистів в українських землях — героїчні оборони Закарпаття (березень 1939 р.), Львова (вересень 1939 р.), Києва (липень-вересень 1941 р.), Одеси (серпень-жовтень 1941 р.), Севастополя (жовтень 1941—липень 1942 рр.), Керчі (листопад 1942 — травень 1943 рр.) тощо. Глибоко шануючи героїчний подвиг захисників рідної землі, ми незмінно ставимо питання: хто ж розв’язав ту війну, чому на перших етапах воєнних дій агресори мали успіх, чи зроблені належні висновки з тих подій, чи враховуються уроки історії?

Неможливо заперечувати, що вибуху Другої світової сприяла недалекоглядна політика західних держав, зокрема США, Великобританії, Франції, низки інших країн, а також злочини сталінського керівництва СРСР, але все ж маємо не забувати історичних фактів, які свідчать, що ту війну, в жорна якої з самого початку потрапило українство, нав’язали людству німецькі та італійські фашисти, японські мілітаристи, які й є головними її винуватцями. Саме вони, а не країни майбутньої антигітлерівської коаліції, в тому числі Англія, Франція чи СРСР, розпочали ще в 1937—1938 роках агресивні воєнні дії проти інших держав (Австрія, Чехословаччина, Китай), які в 1939-му переросли у світову війну. Головною причиною цього воєнного катаклізму стала фашистська стратегія, спрямована на розширення так званого життєвого простору для європейських та азійських «арійців». «Ми відчуваємо перенаселення і не можемо себе прогодувати, спираючись лише на свою територію... Остаточне вирішення проблеми полягає в розширенні життєвого простору, а також у розширенні сировинної й продовольчої бази нашого народу», — говорилось у меморандумі Гітлера про підготовку до війни (серпень 1936 р.). Ще у «Майн Кампф» фюрер відверто писав: «Ми зупинимо безкінечний німецький рух на захід та південь і звернемо наші погляди до земель на сході». Зокрема, загарбання родючих земель України дасть Німеччині ту силу, котра стане запорукою успіху в протистоянні з західними державами, а також з Росією, вважав Гітлер.

Для досягнення цієї мети нацисти вважали за необхідне загарбати й пограбувати чужі, в тому числі й українські, землі, знищити більшість так званих неарійських народів, серед них і українців, а тих, хто виживе, перетворити в покірних рабів.

Про те, хто ж став ініціатором, призвідцем нової світової бойні, на кому лежить головна відповідальність за її вибух, можна судити з того, що при всіх претензіях (і справедливих) до передвоєнної політики західних держав і СРСР, до наявних там різного роду теоретичних екзерсисів та пропагандистських гасел (на зразок тези про «світову пролетарську революцію») в жодній із них у 20—30-х рр. ХХ ст. напад на інші країни не розглядався як засіб здійснення зовнішньої політики. Ще у 1919 р. англійський уряд, наприклад, проголосив принцип неучасті Великобританії у великій війні «в найближчі 10 років», а 1927 року дія формули «10 років без війни» була продовжена на найближчий час. У тому ж СРСР після проголошення на початку 20-х рр. курсу на «побудову соціалізму в одній країні» головним, закріпленим у відповідних партійно-державних документах, напрямом зовнішньої політики вважалися зміцнення миру й ділових зв’язків з усіма країнами, обережність, щоб не втягнути країну у воєнні конфлікти. В цих державах не було до початку Другої світової директивних (які б мали обов’язкову силу) планів нападу чи то на Німеччину, чи на Італію, чи на Японію. Звичайно, і в країнах майбутньої антифашистської коаліції були власні воєнні доктрини, провадилися військові навчання, населенню намагалися прищепити елементарні навички цивільної оборони (навіть англійська принцеса — майбутня королева Єлизавета — проходила відповідний навчальний курс), військові подавали політичному керівництву свої міркування, доповідні записки з пропозиціями щодо розгортання й дій власних збройних сил. Але це були саме міркування і пропозиції, тобто документи дорадчі. Для надання зобов’язуючої сили необхідно було затверджувати їх відповідними загальнодержавними органами як директиви імперативного порядку, чого не робилося. В Радянському Союзі, наприклад, навіть підготовлені військовими майже напередодні нападу фашистів «Міркування про план стратегічного розгортання Збройних сил СРСР на випадок війни з Німеччиною та її союзниками» від 15 травня 1941 р. з пропозиціями про деякі термінові заходи так і не були затверджені найвищим державно-політичним керівництвом, не набули директивного характеру і залишилися тільки міркуваннями, які були відомі лише декільком особам, нікого ні до чого не зобов’язували і, природно, не були втілені в життя.

Керівництво ж фашистської Німеччини розробило й негайно вводило в дію 52 детальні, обов’язкові до виконання воєнні директиви розбійницької агресії проти конкретних держав. Деяким із цих бандитських документів крім номера присвоювалися ще й гучні назви. Так, план агресії проти Польщі назвали «Білий план», проти Великоїбританії — «Морський лев», проти Греції — «Марита», проти Норвегії та Данії — «Везерські навчання», проти СРСР — «Барбаросса» тощо.

Про головну відповідальність гітлерівської Німеччини та її сателітів за розв’язання війни свідчить і використання ними доктрини «тотальної війни», розробленої ще в 20-х рр. ХХ ст. Людендорфом, Франке та іншими кайзерівськими генералами. Вона передбачала знищення цілих народів для «блага арійців», підносила війну до самодостатньої сили, до «вищого прояву волі народу», проголошувала примат воєнного керівництва над політичним. Вчення відомого воєнного теоретика Клаузевіца про підпорядкованість воєнної стратегії політиці було оголошено у нацистській Німеччині застарілим, таким, що дезорієнтує. Головним сенсом усього життя народу почала вважатися війна і підготовка до неї, що мало бути природним станом держави. Відповідно вся політика, в тому числі й у мирний час, повинна проводитися в інтересах «расової», за висловом Гітлера, війни — вважали тодішні фашистські очільники. Вони вимагали від усіх німців беззастережно, зокрема і при відсутності воєнних дій, виконувати накази військового керівництва, бути безжальними до «неарійців».

Йшлося, таким чином, про знищення так званих неарійських етносів, зокрема й українського. В таких умовах не залишалось іншого, як захищатися, на нахабний напад відповідати силою, протистояти загарбникам, відповідними методами рятувати себе, своїх близьких, свої нації від загибелі.

Народний, справедливий, вітчизняний характер війни проти фашизму добре розумів прем’єр-міністр Великобританії В. Черчилль, який, наприклад, у промові по радіо 22 червня 1941 р. у зв’язку з нападом гітлерівців та їхніх союзників на СРСР заявив: «За останні 25 років не було більш послідовного ворога комунізму, ніж я. Я не візьму назад жодного слова, сказаного проти комунізму. Але все це блідне перед видовиськом, що розгортається нині. Минуле з його злочинами, безумствами і трагедіями щезає. Я бачу... солдатів, які стоять на порозі своєї батьківської землі, охороняють поля, які їхні батьки обробляли з давніх-давен. Я бачу, що вони охороняють свої оселі, де їхні матері й дружини моляться — так, бо бувають часи, коли всі моляться — про безпеку своїх близьких, про повернення свого годувальника, свого захисника, своєї опори. Я бачу десятки тисяч сіл, де засоби для існування важко вириваються у землі, але де існують споконвічні людські радощі, де сміються дівчата і граються діти. Я бачу, як на все це насувається мерзотна нацистська воєнна машина... Я бачу також сіру вимуштрувану слухняну масу лютої гунської солдатні, яка насувається, як хмари повзучої сарани. Я бачу в небі німецькі бомбардувальники і винищувачі,.. які радіють тому, що вони знайшли, як їм здається, більш легку й вірну здобич... За всім цим шумом і громом я бачу купку злочинців, які планують, організують і накликають на людство цю лавину нещастя... У нас лише одна єдина незмінна мета. Ми сповнені рішучості знищити Гітлера і всі сліди нацистського режиму... Будь-яка людина чи держава, які борються проти нацизму, отримають нашу допомогу. Будь-яка людина, чи держава, які йдуть з Гітлером, — наші вороги... Це не кланова війна, а війна без різниці раси, віросповідання або партій... Це справа вільних людей і вільних народів в усіх куточках земної кулі».

Такий підхід закріплено і у відповідних документах, виступах державних діячів того часу. Так, в англо-радянському комюніке про переговори прем’єр-міністра Великобританії з головою Раднаркому СРСР (серпень 1942 р.) вказувалося: «Цю справедливу визвольну війну обидва уряди сповнені рішучості вести з усією силою і енергією до повного знищення гітлеризму і всякої подібної тиранії». Й у повоєнний час така оцінка звучала неодноразово. Друга світова війна розглядалась як така, що з самого початку набула характеру антифашистської, визвольної війни народів за їхнє існування. Неодноразово повторювалась і теза, що вітчизняну війну вели всі народи СРСР.

Воєнні дії в 1939—1942 рр. складалися трагічно для захисників рідних земель. Вермахт захопив стратегічну ініціативу й до кінця осені 1942 рр. поставив під свій контроль майже всі європейські країни, окупував Прибалтику, Білорусію, Молдавію, Україну, значну частину європейської Росії, підійшов до Москви.

І сьогодні не вщухають суперечки про причини тих невдач. Звичайно, не можна не брати до уваги того, що Німеччина, як і всякий нападник, що завжди має переваги на першому етапі агресії, в значній мірі скористалася їхніми вигодами: відмобілізованість своїх збройних сил, наявність детального оперативного плану, відповідні розташування й налаштованість, ініціатива у воєнних діях, раптовість вторгнення, активне використання геополітичного, збройного й економічного потенціалу захоплених територій тощо. Саме такі чинники, дія яких посилювалася через помилковість політики державного керівництва і недолугість військового командування, що, за словами того ж Черчилля, «завжди готується до минулої війни», сприяли на початку Другої світової розгрому потужних армій Франції, частково Великобританії та дружніх їм держав і загарбанню гітлерівцями та їхніми союзниками більшості європейських країн.

Разом із тим не можна не брати до уваги й досить високий рівень німецького військово-оперативного командування. Йдеться, насамперед, про те, що в 1939—1942 рр. вермахт широко застосовував так звані раптові концентричні наступальні операції: прорив оборони супротивника в найслабших місцях із наступним обходом укріплених ділянок, оточенням і знешкодженням військ останнього. При цьому головним завданням вважалося не захоплення населених пунктів (вони бралися в облогу) чи фронтальний штурм оборонних споруд противника, а знищення його живої сили й озброєння. Саме таким чином німецькі війська розгромили в 1939 р. польську, а в 1940 р. — об’єднану французько-британську армії. Командування останньої сподівалося на систему оборонних споруд лінії Мажино. Вермахт же потужним ударом через лісисті Арденнські гори, де укріплень і достатніх військ супротивника не було, розсік війська останнього, оточив їх і змусив до капітуляції (взимку 1945 р. цей маневр із фатальними для союзних військ наслідками гітлерівці повторили). Характерно, що в цей же час німці утрималися від фронтального штурму притиснутого до морського берега під Дюнкерком великого британського угруповання: оточити його було неможливо (тили тих, хто оборонявся, прикривали води океану), а лобова атака готового до відчайдушного супротиву великого масиву військ неминуче спричинила б великі втрати в шерегах атакуючих. У результаті англійцям вдалось евакуювати своїх вояків через Ла-Манш.

На жаль, трагічний досвід боїв у Західній Європі не був належною мірою врахований в СРСР. Ніхто не може заперечити, наприклад, непростимої вини Й.Сталіна, який поклався на брехливі запевнення в надісланому йому в травні 1941 р. особистому листі Гітлера про відсутність у Німеччини агресивних намірів щодо СРСР.

Більше того, в явно запізнілій, останній перед нападом гітлерівців (передана у військові округи в 00.30 хв. 22 червня), схваленій найвищим державно-політичним керівництвом СРСР директиві поряд із попередженням про можливий раптовий напад німців, який «може розпочатися з провокаційних дій», містилася категорична вимога «не піддаватися ні на які провокації, які можуть викликати серйозні ускладнення», «ніяких інших заходів (окрім приведення військ у бойову готовність. — В.Ш.) без особливого розпорядження не здійснювати». Тобто військам заборонялося чинити опір можливим агресорам без особливої на те вказівки. Йдучи назустріч побажанню Гітлера «не піддаватися ні на які провокації з боку моїх генералів», а якщо ж такі провокації будуть мати місце — «не починати дій у відповідь», після нападу вермахту 22 червня 1941 р. Сталін, за спогадами Г. К. Жукова, декілька годин вагався, не давав санкції на воєнну відсіч агресорам. І навіть після вручення німецьким послом у Москві Шуленбургом ноти з оголошенням війни Сталін у відповідь на настійливі вимоги С. Тимошенка й Г. Жукова дати наказ про початок воєнних дій у відповідь сказав: «Гітлер, вірогідно, про це не знає. Необхідно терміново зв’язатися з Берліном». За таку злочинну для державного керівника легковірність народи й армія колишнього СРСР заплатили страшну криваву ціну.

Внаслідок цього в багатьох місцях радянські війська так і не були приведені у справжню бойову готовність, без опору дозволили гітлерівцям перейти кордон, знищити на аеродромах значну частину своєї авіації, захопити ініціативу на першому етапі воєнних дій. Характерно, що на запитання Сталіна після нападу гітлерівців про найбільш слабке місце РСЧА тодішній начальник Генерального штабу маршал Б.Шапошников відповів: «Командні кадри й авіація». Командний склад значною мірою було репресовано наприкінці 30 — на початку 40-х рр., а величезна кількість радянських літаків була знищена в перші години війни.

До цього додалися слабкість оперативної й тактичної військової розвідки, непідготовленість системи зв’язку, що в багатьох випадках обумовлювало недостовірність, а то й відсутність реальної інформації про стан справ на тих чи інших ділянках фронту. За таких умов нерідко приймалися помилкові рішення, що призводило до численних втрат і поразок. Як свідчив той же Г.К. Жуков, у перші дні війни радянська Ставка головного командування, як і керівництво фронтів, «не знала дійсного стану справ», приймаючи свої рішення, зокрема, про перехід в контрнаступ згідно з Директивою №3, виходила «не з аналізу реальної обстановки і обѓрунтованих розрахунків, а з інтуїції й прагнення до активності без урахування можливостей військ... Здійснені контрудари здебільшого були організовані погано... і не досягли поставленої мети...» Із втратою прикордонних складів із зброєю та матеріально-технічним спорядженням, значної частини заводів із їхнього виробництва, зокрема в Україні, нерідко головним інструментом ведення бою червоноармійця було: «Ура!» і «Треба!»

Фатальну роль відігравала й непідготовленість багатьох радянських військових керівників у галузі воєнно-оперативного мистецтва. В 1941—1942 рр. вермахт на німецько-радянському фронті широко застосовував ті ж так звані концентричні наступальні операції, про які йшлося вище. Командування ж багатьох частин РСЧА нерідко віддавало перевагу розташуванню своїх військ у лінію при обороні й фронтальним атакам укріплених німецьких позицій, зокрема в містах і селах, при наступі. Такий підхід призводив до поразок і численних невиправданих втрат. Вишикована в єдину лінію оборона радянських військ проривалася клиноподібними ударами в найуразливіших ланках. Після цього механізовані з’єднання вермахту змикалися глибоко в тилу військ, що захищалися, й приступали до ліквідації останніх. Саме тому оборонні битви 1941—1942 рр. здебільшого велися радянськими з’єднаннями в численних оточеннях, у відриві від інших військ, від баз і шляхів поповнення резервами й від матеріально-технічного постачання, що само по собі значною мірою зумовлювало їхні поразки. До цього додавалася несвоєчасна і неадекватна реакція верховного радянського командування на загрозу оточення. Саме тому (а не через відсутність, за бездоказовою версією низки публікацій, у більшості радянських солдатів бажання воювати) трагічно загинули чи потрапили в полон (коли було вичерпано всі можливості, в тому числі боєприпаси, пальне для танків та іншої техніки, для ведення бойових дій) сотні тисяч червоноармійців та їхніх командирів у 1941 р. під Києвом, в районі Умані, в 1942 р. — на Ізюм-Барвенківському напрямі, на мисі Херсонес під Севастополем тощо.

Україна була однією з основних ділянок воєнних дій під час Другої світової війни. Зокрема, вже в перші дні після нападу гітлерівців 22 червня 1941 р. війська Південно-Західного фронту, незважаючи на недоукмплектованість особовим складом, обмеженість матеріально-технічних засобів, транспорту і зв’язку, часто без повітряної та артилерійської підтримки, нерідко за невдалого планування командуванням операцій (та ж оборона в лінію й лобові атаки при контрударах) вели відчайдушну, героїчну боротьбу проти агресорів. Запеклі бої йшли в районі Рава-Руської, Перемишля, Львова, Луцька, Рівного, Дубно, Броди тощо. Невмирущою славою покрили себе захисники Києва, Одеси, Харкова, Севастополя, Керчі. Понад 7 млн. громадян України (понад 92% людей призовного віку) воювали з фашистською навалою в рядах Збройних сил СРСР, що складало 23% складу останніх. В партизанських загонах, підпільних патріотичних організаціях різних напрямів боролося близько мільйона людей, з яких половина загинула. Вихідці з України очолювали більшість фронтів, були широко представлені серед воєначальників і полководців. Але, звичайно, головну роль у розгромі фашизму відіграли прості солдати, матроси й найнижчі за рангом командири — ті, хто в окопі, в танку, в літаку, на кораблі, безпосередньо на передовій вів двобій із ворогом, хто наближав як міг Велику Перемогу.

Слід було б, як нам здається, більш активно використовувати можливості музеїв для ознайомлення широкого загалу, зокрема молоді, з героїчними звершеннями нашого народу. А це вимагає більш повного врахування в таких закладах, зокрема і в ряді явно застарілих експозицій Національного музею історії Великої Вітчизняної війни, напрацювань дослідників. Поширенню відповідної правдивої інформації слугувало б і більш активне залучення фахівців до виступів у засобах масової інформації, чому певною мірою могло б сприяти передбачення у відповідних інструкціях ВАКу необхідності апробації результатів наукових досліджень і в засобах масової інформації.

Одним із головних уроків досвіду боротьби з фашистськими агресорами в роки Другої світової має бути розуміння значення зміцнення й піднесення рівня вишколу власних національних збройних сил, вдосконалення їх воєнно-оперативного мистецтва, прищеплення їм уміння вести бойові дії, виховання у солдатів та офіцерів патріотизму, відданості славним армійським традиціям, дисциплінованості, готовності до силового фізичного протиборства з супротивником, аж до самопожертви. Саме цьому мають служити (як скрізь у світі) й паради та урочисті огляди військ, відповідне фінансове та матеріально-технічне забезпечення, створення одностроїв і т. ін. Міцна й боєздатна армія, діяльність якої грунтується на принципі оборонної достатності, потрібна не тільки для захисту країни в часи воєнного лихоліття, а й для забезпечення безпеки останньої перш за все в мирний час. Саме існування й висока боєздатність збройних сил мають застерігати потенційних агресорів від зазіхання на Українську державу, її територіальну цілісність і суверенність.

Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ