Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Неминучість самопожертви

Андрій Потебня – герой польського визвольного постання 1863 року
8 лютого, 2013 - 14:08
АНДРІЙ ПОТЕБНЯ (ФОТО). ЦЕЙ НАЩАДОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО РОДУ, СВІДОМО ЖЕРТВУЮЧИ СОБОЮ, ВІДДАВ ЖИТТЯ ЗА СВОБОДУ ПОЛЬЩІ / ФОТО З САЙТА LIVEINTERNET.RU

Навесні 1856 року російський імператор Олександр ІІ, який нещодавно зійшов на престол, відвідав Варшаву. У промові, виголошеній у присутності чільних представників лояльної польської аристократії та імперської колоніальної адміністрації, цар, зокрема, заявив: «Будьте ж, панове, справді поєднані з Росією й залиште будь-які мрії про незалежність, котру не можна ні здобути, ні утримати. Заявляю вам сьогодні: я переконаний, що благо Польщі, що порятунок її вимагають, щоб вона з’єдналась назавжди, з’єдналась якнайповніше із знаменитою династією російських імператорів, щоб вона перетворилася на невід’ємну частину великої всеросійської сім’ї. На вас впаде відповідальність, якщо мої наміри зустрінуть химеричний спротив. Щоб довести вам, що я думаю про полегшення Польщі й полякам, повідомляю, що я щойно підписав акт про амністію: я дозволяю повернення до Польщі усім емігрантам, які будуть про це просити. Їм повернуть їхні попередні права і не будуть порушувати проти них слідство... Але ж, панове, чиніть так, щоб запропоноване добро було можливим, і щоб я не був змушений приборкувати та карати. Адже якщо, на жаль, це буде необхідним, то на це вистачить у мене рішучості й сили».

«Приборкувати та карати» імператорові довелося доволі швидко — вже за сім років. Тому що поляки не прийняли (органічно не могли прийняти!) виголошений царем ультиматум: залиште «химеричні мрії» про незалежність вашої Вітчизни. І в цій боротьбі разом із патріотами Польщі були й кращі представники української молоді (зокрема офіцерської), і серед них — керівник таємної організації «Комітет російських офіцерів у Польщі» Андрій Опанасович Потебня. Ця людина свідомо пішла на самопожертву (неминучу самопожертву, як він усвідомлював) задля майбутньої вільної Польщі. І вільної Росії.

Народився Андрій Потебня 19 (31) серпня 1838 року в селі Перекопівка на Роменщині (тоді — Полтавська губернія). Він був другим сином Панаса Юхимовича Потебні, постаті дуже цікавої та колоритної, нащадка запорозького козацького роду, відставного штабс-капітана, учасника воєн Росії з Персією та Туреччиною 1828—1829 рр., згодом — судового засідателя в Ромнах, досить освіченої людини (знав декілька іноземних мов), яка понад усе цінувала культуру, книжки і знання. Дуже прикметно, що троє з чотирьох синів Панаса Потебні — Андрій, Петро та Микола — віддали своє життя у боротьбі з царським деспотизмом; а старший син, Олександр Потебня, стане всесвітньо відомим науковцем-мовознавцем та філософом.

Очевидно, що в душі юного Андрія (він замолоду обрав для себе професію військового; навчався у Полоцькому кадетському корпусі, призначення якого полягало насамперед у підготовці відповідних кадрів для системної русифікації нещодавно приєднаних до імперії, а точніше загарбаних нею «західних рубежів» — українських, польських, білоруських) рано зародилося відчуття несправедливості того устрою, що йому він як армійський службовець мусив підкорятися: цар, імперська Вітчизна, православна віра. Ці відчуття лише посилилися після того, як Андрія Потебню, який закінчив військове навчання у званні прапорщика, було направлено до 16-го Шліссельбурзького піхотного полку 4-ї піхотної дивізії, розквартированої у Варшаві. «Я — окупант тут, у Польщі», «На мені — мундир загарбника» — можливо, саме такі думки дедалі частіше пригнічували свідомість Потебні; і цьому не могло зарадити ані добре володіння ним польською мовою, ані гарячі симпатії до поляків.

Коли 1 грудня 1859 року Андрій Потебня дістав свідоцтво 1-го ступеня про відмінне закінчення Царськосільської стрілецької офіцерської школи і знову повернувся на службу до Польщі — це була вже цілком сформована особистість. Чудовою школою для Андрія стала дружба з Сигізмундом Сераковським, видатним польським революціонером, людиною, яку дуже шанував Тарас Шевченко, в майбутньому — одним із очільників повстання 1863 року (до речі, за свідченнями тих, хто добре його знав, Сераковський часто називав себе «українцем із правого берега Дніпра»). У Варшаві Потебня гуртує навколо себе однодумців, рішуче налаштованих патріотів Росії (так, це були саме патріоти, бо розуміли, що не може бути вільним «панівний» народ, який гнобить інші народи!) й очолює створений за його ініціативою «Комітет російських офіцерів у Польщі».

1862 року Герцен у Лондоні отримав відозву цього Комітету та надрукував у «Колоколі» досить великі фрагменти з неї. Зокрема, в документі стверджувалося: «Ледве поляки помітили наші слабкі зусилля зблизитися з ними й знищити ганебну пляму, котра лежить на нас, російських офіцерів, — вони по-братньому подали нам руку... Ми думаємо, що з нашого боку необхідна жертва спонуки перед Польщею, ми готові на неї й лише чекаємо нагоди принести її з якомога більшою користю. Ми не настільки самозакохані, щоб не розуміти, що аж ніяк не хапаємо зірок з неба; ми працюємо лише через усвідомлення того, що в спільному вулику буде крапля й нашого меду».

Герцен прокоментував цей лист так: «Багато важких хвилин, багато втоми й горя стирають такі рядки. Якщо більше буде таких офіцерів, вони легко очистять російську зброю від іржі, якою її покрила польська та селянська кров, котра запеклася на ній. Із цією свідомістю минулого гріха, з цією готовністю принести жертву спокути, з цією смиренністю можна творити чудеса. Вашу руку, майбутні герої, майбутні мученики, майбутні воїни російської свободи!»

Тоді ж, влітку 1862 року (за деякими даними, відбулася ще одна зустріч — у січні 1863-го, вже після початку повстання) Потебня відвідує Герцена в Лондоні. Він поінформував редактора й видавця «Колокола» про діяльність підпільного Комітету російських офіцерів у Польщі, про найближчі плани боротьби. А боротьба ця ніяк не обмежувалася лише пропагандистською взаємодією з польським повстанським рухом. Коли 16 червня 1862 року за особистим наказом головнокомандувача 1-ї російської армії в Польщі, генерала Лідерса, було розстріляно декілька офіцерів 4-го стрілецького батальйону цієї армії — Івана Арнгольдта, Петра Сливицького (українець, родом з Харківщини) та Францішека Ростковського, а також рядового Павла Щура, розстріляно лише «за підозрою» в приналежності до підпільної військової організації, то Андрій Потебня вирішив діяти. У липні 1862 року на одному з бульварів у центрі Варшави він робить замах на генерала Лідерса — людину, яка наполягла на смертних вироках. Лідерса було поранено, але він вижив; нападник (Потебня) зміг сховатися, причому всі свідки замаху стверджують, що це стало можливим лише завдяки тому, що всі без винятку варшав’яни співчували йому та ненавиділи Лідерса...

* * *

У житті кожної людини неминуче настає «мить істини», коли з’ясовується, коли перевіряється, чого насправді реально варті виголошені нею красиві, правильні, гучні слова. Для Андрія Потебні ця мить настала уночі з 3 на 4 березня 1863 року. Повстання в Польщі тривало вже півтора місяця, і ставала дедалі очевиднішою його поразка: сили сторін були просто непорівнянні! Але Андрій Потебня та його товариші по Комітету усвідомлювали: їм однаково належить неминуче виконати свій обов’язок. Інакше красиві заклики, надруковані в герценівському «Колосі», не будуть варті нічого! У ту ніч на 4 березня польські повстанці, озброєні косами (проти регулярної царської армії!), атакували значно чисельніший, добре озброєний загін російських окупаційних військ. Очолював повстанський загін 24-річний Андрій Потебня, також з косою в руках... Цей нерівний бій відбувся поблизу містечка Пяскова Скала, неподалік Кракова. Вражений царською кулею у груди, Потебня ще знайшов сили промовити товаришам: «Дай вам Бог перемоги в боротьбі проти тиранії!»

Польський журнал «Хроніка» писав навесні 1863 року: «Будемо ж шанувати пам’ять благородного Андрія Потебні й ставити його як зразок найвищої честі». А Герцен написав у некролозі, присвяченому Герою: «Особи, симпатичнішої великою простотою, великою відданістю, безумовною чистотою і безкорисливістю своєю, трагічним розумінням своєї долі, я не бачив. Потебня належав до кількості тих уособлень, втілень вікового болю всього народу, якими він зрідка відбуває страждання, скорботу й муки совісті». Відомий факт: далеко не всі діячі тодішнього українського національного руху (зокрема громад) підтримали польське повстання 1863 року. Сказане стосується і українського селянства: воно думало не про боротьбу «за нашу і вашу свободу», а про те, чи потрібна йому Польща в кордонах 1772 року. І все ж таки, читачу: у лавах польських повстанців билися 273 солдати російської імперії, серед них — 186 росіян, 71 українець та 16 білорусів. Ось така істинна «слов’янська єдність»!

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: