Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Незбагненні переходи душі

Образ Iвана Мазепи в драмах Людмили Старицької та Iвана Огієнка
19 червня, 2004 - 00:00

Образ Івана Мазепи, найтрагічнішої постаті в українській історії, «гетьмана-відчайдуха» (М. Наєнко), — улюблений образ поетів-романтиків, передусім таких, як Дж. Байрон (Англія), В. Гюго (Франція), О. Пушкін (Росія), Ю. Словацький (Польща) та ін. Крізь константу ідеальності як прикметну рису романтизму в творах названих поетів художньо осмислюється мотив жагучої любові, її пригод, які нібито трапились з молодим Мазепою.

За справедливим твердженням Д. Наливайка, у матеріалах-дослідженнях про Мазепу можна виділити дві категорії — історія Мазепи та міф Мазепи. Якщо в західноєвропейській літературі про Мазепу переважає суто міфологізація Мазепи, то в російській і польській поезії, згодом українській, ця міфологізація була переважно політичного характеру. Адже для Росії й Польщі, а також України Мазепа як історичний діяч не був нейтральною постаттю. У поетів названих країн у зображенні Мазепи переважає його період гетьманування, а не мотив незбагненності людської долі, зокрема гетьмана. Названа політична міфологізація тісно пов’язана з певними політичними інтересами та ідеологічними модулями. Вона, за Д. Наливайком, виступає домінуючою тенденцією в розробці мазепинської теми в східноєвропейських літературах. У них здебільшого відхиляється історія кохання й кари молодого Мазепи, міфологізована Байроном та Гюго, а натомість акцентується увага на діяльності гетьмана, передусім його спробі скинути московське ярмо й повернути Україні незалежність, завойовану в часи Хмельницького.

У річище визначеного напряму вкладається й драма Людмили Старицької-Черняхівської «Іван Мазепа» (1929 р.). Написана в часи проникнення більшовицької ідеології в усі сфери життя (через рік відбувся процес СВУ), драма воскрешала й утверджувала дух української державності в період «падлючого часу» (С. Єфремов).

Фрагментарний образ Мазепи зустрічаємо ще в драмі письменниці «Гетьман Дорошенко» (1911). Гетьманський радник Іван Мазепа зображений як прагматичний, спритний політик, холоднокровний на противагу поривному романтикові Дорошенкові. Згодом, переконавшись у поразці Дорошенка, Мазепа перекидається до його ворога Самойловича. Створена в часи реакції, в часи безпросвітної ситуації й безвиході, драма порушувала болючі питання українства — з ким іти? де та які знайти сили, щоб об’єднати зденаціоналізовану націю, націю рабів? Дорошенко в інтерпретації Л. Старицької є символом героїчного чину та оптимізму. «Ну ж, шпарче грай! Танцює Дорошенко... Козак вмира, але не йде на ласку...»

Він борець за волю, він «гетьман вмерлих душ, / Тих душ, що марили про волю».

Драма Л. Старицької обпікала соромом «малоросійство», тих рабів, у кого «нема ані бажання волі, ані сумління...». Романтично піднесений образ Дорошенка відтінявся його антиподом — писарем Мазепою: поміркованим, обережним, винахідливим і, згідно з міфологізацією, хитрим, але й проукраїнськи настроєним діячем. Він, хоча й здатен на компроміс, твердо вірить у зорю України («Поки живий — жива іще й надія». «Пообіцять, обіцянки-цяцянки, / А дурневі й те радість»). Отож, прийом контрасту, типовий для романтичної драми, «працював» не на користь Мазепи.

У другій історичній драмі «Іван Мазепа» (1929) образ гетьмана Мазепи є центральним. Решта персонажів доповнюють у тій чи іншій мірі характеристику героя. Письменниця уточнює час дії — початок XVIII ст. Відомі події: переддень Полтавської баталії (інтриги Кочубеїв, розправа Мазепи з Палієм, прихід шведів в Україну), бендерська неволя Мазепи й трагічна його кончина.

Всі ці події одержують оцінку через призму дій і висловлювань Мазепи. На початку він дає іронічно влучні оцінки наказам Петра («йому віжки потрібні», «... й до наших трун узявсь»), які дисонують з його висновком «коли пресвітлий цар сказав, / Коритися ми мусим...». Чи «Дондеже жив, царю слугою буду / І голову за нього положу». Так письменниця готує читача до сприймання визначної й водночас суперечливої постаті української історії. Власне, в такому ракурсі представлено Мазепу в першому науково-історичному творі про нього, написаному Миколою Костомаровим, — «Гетьман Іван Степанович Мазепа» (1883, 1888).

М. Костомаров, акцентуючи увагу на благодійництві гетьмана (будівництво храмів, шкіл, лікарень, великі грошові суми бідним) та його моральних чеснотах, підкреслював й надмірну амбітність гетьмана, і його вміння сплітати інтриги (характерне для політичної атмосфери Московського царства того часу й України як його складової) та боротися за владу. Варто погодитися з думкою, що над видатним істориком «не могли не тяжіти загальноімперські політичні установки про «зрадництво» Мазепи». Невідомо, чи знала Л. Старицька працю М. Костомарова (втім, не знати її вона не могла, враховуючи, що глибокі історичні знання вона насамперед повинна була сприйняти від батька Михайла Старицького), однак цей «стереотип» відсутній у п’єсі. Натомість «тяжіє» інший, накинений їй цензором: авторові треба посилити соціальний момент у драмі, інакше та не побачить рампи. І справді, напевне, поступкою «радянізації» були гострі висловлювання гетьмана на адресу старшини, яка «заростає» салом, а «нарід убожіє».

Подібне мало узгоджується з твердженнями Костомарова «про панські замашки гетьмана» та його суперечності з народними прагненнями. За Костомаровим, Мазепа «перший запровадив у Малоросії панщину або обов’язкову роботу на додаток до податей, що їх сплачували землероби землевласникам, на землі в котрих проживали. Мазепа суворо забороняв посполитим людям вступати в козаки і цим самим в такій же мірі налаштовував проти себе малоруську простонародну масу».

Тому однією з причин поразки гетьмана Костомаров вважав те, що «малоросійський народ не підтримував гетьманового заміру й зовсім не співчував йому».

Зате суголосною з Костомаровим є витримана письменницею в інтерпретації образу Мазепи лінія державницько-політична. За Костомаровим, «все засвідчує, що Мазепа як малорос жив і плекав у собі прагнення політичної незалежності своєї вітчизни». Ця лінія становить міцний підмурівок, фундамент образу Мазепи у драмі Л. Старицької.

З перших же сторінок пунктиром, натяком накреслюється мотив органічної ненависті гетьмана до російського ярма (розмова з Орликом про накази Петра, ява II), але вперше «крамольні» думки він проголошує, будучи на самоті, ява IX):

Звелась... [Україна. — Є.С. ]
Мов дикий кінь,
вмить ярмо царськеє...
Та з шведами у спілці...А!..

Вдруге відверто він висловлює свою програму в розмові з Орликом після погроз п’яного й розлюченого «тирана й ката» Петра. Його горді й гнівні слова надають образу маєстату державника та романтичного героя-бунтаря: «... ми / Будуємо Україну... Хоч згинем, / А вернемо всі згаслі права. Загину я... за мною підуть другі». На запитання генерального обозного Ломиковського напередодні фатального рішення пристати до шведів «Що ж Карл нам обіцяє?» Мазепа відповідає: «Те, що в нього Мазепа вимагає: / Українську державу непідтяжну». Хвилюючою, урочисто піднесеною є сцена клятви на хресті Мазепи та його однодумців на вірність Україні (дія IV, ява V). Відчувається, що не власні амбіції та любов до влади керували Мазепою, а любов до «матері-вітчизни», турбота про долю «дітей і внуків». «Для народу / Вкраїнського підважив справу я / І голову свою несу в офіру...», — проголошує Мазепа. Йому вторить старшина: «Всі. Клянемося життям своїм!»

Зі сторінок драми відповідно до традицій образ Мазепи постає в різних іпостасях: це й оборонець та шанувальник науки, й ніжний коханець, і палкий патріот та людина державного мислення (діалог з Палієм).

Лінія взаємин Мазепи та Мотрі надає драмі ліричного забарвлення, очевидні глибокі знання авторки фактичного матеріалу. У драмі є прямі ремінісценції з листів Мазепи до Мотрі. «Квіте мій рожаний, моє ти серце», «ти сонечко вечірнєє моє», «рученьки», «Мотронько» та ін.

У справжніх листах Мазепи: «Моє серденько, мій квіте рожаний», «Моє серденько», «моя сердечна кохана», «моя сердечна кохана, найліпша, найлюбезніша Мотронько», «рученьку біленьку дала», «личко біленьке» та ін. Влучно про життєво-любовну драму Мазепи сказав Ілля Борщак: «Як на старого скептика, учня Макіявеля, то в цих листах находимо справді подиву гідну свіжість і ніжність почувань. Складна душа Мазепи мала такі незбагненні переходи!»

Драма Л. Старицької вражає промовистими алюзіями до сучасних (вірніше, тодішніх) обставин української дійсності. Антиросійські настрої посполитих, засудження ката й тирана Петра, що звучали в драмі, були натяком на русифікаторську політику радянського уряду та наступ тоталітаризму в державі. Тому й сумнівалася письменниця, чи буде виставлятися на сцені її драма. «Коли я писала драму Мазепа, — писала вона в листі до доньки, — тя й на хвилину не думала, що її поставлять...»

У часи розкручення маховика сталінської репресивної машини по-філософськи сприймався вислів Мазепи: «Не вічні ми, та вічнеє життя!» Ці слова згодом стали кредо життя самої Л. Старицької- Черняхівської, яке обірвалося так же трагічно, як і життя Мазепи.

П’єса засвідчила драматургічну майстерність письменниці. Авторка вміло відтворює колорит епохи (вдало використовує канцеляристський стиль документів), створює яскраві індивідуальні образи, зосереджує увагу на розкритті внутрішнього, духовного світу героїв. Сценічність твору забезпечується напруженим сюжетом, лінією розвитку прихованої «зради», тобто подвигу Мазепи. Є в п’єсі майстерні діалоги, масові сцени, пристрасні моменти, які хвилюють і будоражать дух.

Історична драма митрополита Іларіона «Розп’ятий Мазепа» написана 1960 року, видрукувана в 1961 році. 60-ті роки досить стабільні в житті Івана Огієнка, тодішнього митрополита греко-православної української церкви в Канаді. З 1951 року він декан богословського факультету Колегії Св. Андрія (Вінніпег). З його ініціативи до спеціальних предметів додалося чимало українознавчих дисциплін. За твердженням огієнкознавця Миколи Тимошика, «у виховному процесі (Колегії. — Є.С. ) помітно робився наголос на українській ідеології, традиціях давньоукраїнської духовної освіти».

Звідси й посилений інтерес Огієнка до життєписів великих українців, непересічних постатей в історії української духовності. У книзі «Українська церква за час руїни. 1657— 1687» (1956) він створив історичні портрети Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Феодосія Сафоновича, Варлаама Ясинського, Дмитра Туптала та ін. (розділ «Культурно-освітні, церковні діячі й письменники за час Руїни»). Згодом окремими виданнями вийдуть «Преподобний Іов Почаївський» (1957), «Преподобна Анна Всеволодівна» (1960), «Паїсій Величковський» (1975), «Святий Дмитро Туптало» (1960), «Митрополит-мученик Арсеній Мацієвич» (1964), «Князь Костянтин Острозький» (1958) та ін.

Цінним художнім матеріалом для розуміння величі постатей борців за волю України є цикл драматичних поем Івана Огієнка «Вікові наші рани» (1960) та історична епопея «Наш бій за державність» (У 2 х ч.: Ч. I — 1962; Ч. II —1966). У названій епопеї любовно вималювані образи Богдана Хмельницького («Недоспівана пісня»), Івана Виговського («Сповідь гетьмана»), Юрія Хмельниченка («Скитальник»), Івана Сірка («Туми»). У змісті ч. I епопеї «Наш бій за державність» названа під числом VII історична драма «Розп’ятий Мазепа», але у тексті її нема. З невідомих причин вона не була включена в книгу й вийшла окремим виданням у Огієнківському видавництві «Наша культура» у 1961 році (Вінніпег). Її текст стає широко доступним завдяки щойно виданій книзі «Розп’ятий Мазепа» заходами видавничого проекту Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття». Вона складається з кількох творів, «об’єднаних темою Мазепіани» (М. Тимошик). Це: «Українська церква за гетьмана Мазепи» (публікується вперше, хоча готувалася до друку автором ще 1954 року, «Приєднання церкви української до московської в 1686 році» (1948), статті «Заповіт Україні про православну віру гетьмана Івана Мазепи» (1960 р.), «Панегіристи Полтавської перемоги і царя Петра I» (1959), «Анатема на Мазепу давно відмінена» (1959), «Великий будівничий і меценат Божих церков — гетьман Іван Мазепа» (1959 р.).

За М. Тимошиком, до написання драми «Розп’ятий Мазепа» могла спонукати Огієнка сумна дата, яку відзначала широко діаспора, чи то вільний світ, у 1959 році — 250-річчя програшу гетьманом Мазепою бою під Полтавою. Так, заходами товариства «Говерла» у Нью-Йорку була й перевидана драма Людмили Старицької- Черняхівської «Іван Мазепа». Там же Ліга Визволення України зініціювала видання монографії професора Олександра Оглобліна «Гетьман Іван Мазепа та його доба». У Торонто Леонід Полтава видає свою поему «Нескінчений бій», присвячену Іванові Мазепі.

Власне драмою «Розп’ятого Мазепу» важко назвати, бо немає в ній основного — конфлікту, що рухає сюжет. Та й сюжет як такий відсутній. Це скоріше всього кілька сцен з життя І. Мазепи: в Очакові (початок вигнання гетьмана) та Бендерах (трагічна його кончина). Розвитком же дії служить полеміка між Мазепою та його прибічниками (Орлик, Войнаровський, Ломиковський), з одного боку, та опозиційно настроєним запорізьким козацтвом (Кость Гордієнко, прості козаки, січовики). У цьому сенсі жанр драми можна визначити як драму ідей, інтелектуальну драму, майстрами якої в українській літературі були Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченко, І. Кочерга та ін. Суттю полеміки є обвинувачення (протидія на них роз’яснення — виправдання та каяття Мазепи) гетьмана в поглибленні прірви між старшиною й посполитими (кріпаками), в ігноруванні Запорізької Січі, надмірній слухняності Москві, в передачі української церкви Московському патріархату, в заграванні з поляками та подібному.

У названому скоріше відчутний вплив М. Костомарова, працю якого він знав, бо рясно цитує її в церковно-історичних працях про часи Мазепи, аніж Л. Старицької.

Провідною ідеєю драми «Розп’ятий Мазепа» І. Огієнка, що й споріднює її з драмою Л. Старицької «Іван Мазепа», є утвердження й пропаганда ідеї державної незалежності України, її природного права на такий статус, віра в її майбутнє. Лейтмотивом ідеї є слова Мазепи:

Я мріяв волю Україні
Здобути тихою ходою.

У образі Мазепи переважають ті ж риси, що й у драмі Л. Старицької: патріотизм, релігійність, виваженість думки й слова, одержимість.

Своєрідністю драми «Розп’ятий Мазепа» є те, що в ній у поетичній формі втілені ідеологеми самого І. Огієнка — засудження колонізаторської ролі Москви, захист ідей православ’я, напади на Унію, обґрунтування тези творення соборної нації, ідеї злагоди як запоруки єдності народу та ін.

Акумулює назване заповіт Мазепи старшинам (дія IV — «Даю свойого заповіта»). У ньому висунуто такі постулати: згода, любов до України, обстоювання православної віри, соборної нації та державності України. Не важко здогадатися, що ці проблеми цікавили самого Огієнка і проектувалися на сучасну Україну, куди не було йому дороги, були його мрією про волю України, якою він жив усе своє життя. У цьому плані можна говорити про автобіографізм образу Мазепи. Розп’ятість Мазепи — це перш за все розп’ятість самого І. Огієнка на чужині.

І п’єса Л. Старицької, й поетична драма І. Огієнка утверджували думку про невмирущість Мазепиних ідеалів — ідеалів Незалежності України. І в цьому їхня неминуща цінність!

Євгенія СОХАЦЬКА, доцент кафедри української літератури факультету української філології Кам’янець-Подільського державного университету
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments