Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Останній імператор

Микола II: штрихи до політичного портрета
21 червня, 2008 - 00:00
МИКОЛА II. ФОТО 1898 року

Багато монархів, політичних лідерів і вождів з’являються перед нащадками (не перед сучасниками: ці якраз досить добре знають їм ціну!) не в своєму справжньому, досить складному та суперечливому вигляді, а у добре «очищеному» і «відредагованому» вигляді «отця народу», ледве чи не самим Богом покликаного вести своїх підданих у майбутнє. В результаті цього, як правило, реальні результати діяльності такого роду правителів не завжди виразно і ясно видно дослідникам; ці результати досить часто затуляє система міфів і міфологем («міф святості»; «міф вибраності», невіддільний від політиків із месіанською самосвідомістю; «міф про патріотизм», за допомогою якого, буває, намагаються згуртувати націю навколо неспроможного вождя; «міф мучеництва» і т. д.).

Яскравим прикладом міфологізації є ставлення в Росії (і серед певної частини наших співвітчизників) до останнього правлячого представника династії Романових — імператора Миколи II. Справжній культ цього монарха, що зародився і розвивається буквально на наших очах, лише ускладнює, зрозуміло, неупереджений і об’єктивний аналіз його внеску в російську і європейську історію. Десятки, сотні томів (і це характерно!) присвячені трагічному кінцю життєвого шляху Миколи Олександровича Романова, подробицям і деталям історії його сім’ї, стосункам із дружиною, імператрицею Олександрою Федорівною, ролі Григорія Распутіна... Менш освітленим (особливо з урахуванням коректив, внести які змушують досить жорсткі історичні уроки ХХ і початку ХХI століть) є політичний портрет останнього царя. У чому він вбачав свою історичну місію (а її усвідомлення, безсумнівно, багато для нього означало)? Які методи частіше за все був схильний застосовувати в управлінні величезною державою, і як це співвідносилося з його особистими, суто людськими якостями? Чи був він реакціонером, ретроградом, крайнім консерватором у політиці — або ж, навпаки, і Миколі аж ніяк не були чужими певні «ліберальні віяння»? І, в решті-решт, що ж все-таки привело (тут, вочевидь, мало йтися про цілий комплекс різноманітних чинників) імперію Романових до історичної катастрофи? Відповіді на ці питання, цілком ймовірно, виявляться набагато більш актуальними, ніж можна собі уявити на перший погляд...

Багато сучасників Миколи II, в тому числі і ті, які, на загальну думку, краще за інших знали імператора, акцентували увагу на одній, вельми істотній рисі його вдачі: великій замкненості, внутрішній закритості, скритності нового монарха; цар мало кому довіряв навіть малу частку своїх планів і задушевних дум. До цього треба додати віру в освячений самим Богом обов’язок царського служіння (а, будучи від природи противником хоч яких там не було різких і стрімких змін, Микола Другий розумів це служіння передусім як збереження засад існуючого державного порядку; цікавою є його відповідь на запитання анкети першого всеросійського перепису населення 1897 року, коли свiй соціальний і майновий стан монарх визначив так: «Господар землі Російської»; характерно також, що в першому ж своєму публічному виступі, 17 січня 1895 року, молодий цар заявив буквально наступне: «Пусть знают все, що я, посвящая все свои силы благу народному, буду охранять начала самодержавия так же твердо и неуклонно, как охранял его мой покойный незабвенный Родитель») і, крім того, схильність до зовнішніх впливів — різних радників, сановників, міністрів, усіх, хто входив в оточення царя... Потрібно додати, що в імператорі змолоду жило уявлення про «добрий народ», що любить монарха, який протиставлявся, згідно з поглядами царя, вороже настроєній до престолу і до всього існуючого порядку вільнодумній інтелігенції, яка від цього «народу» відірвалася, стала йому остаточно чужою. Ймовірно, якби Микола Романов знав про справжній стан справ, він не був би настільки самовпевненим...

Нарешті, ще одна властива імператорові риса, що зіграла чи не фатальну роль у його політичній і людській долі: любов до внутрішнього душевного комфорту та спокою, прагнення жити у вимишленому (віртуальному, як сказали б зараз), абсолютно штучному світі, де немає навіть тіні реальних загрозливих проблем, де все відбувається лише згідно із заздалегідь задуманими планами, де немає небезпеки для влади государя, всієї державної системи. Із цього світу Микола II повертався до світу реального все рідше й рідше, і лише через крайню необхідність. А тим часом перед величезною Російською імперією стояла вельми складна історична проблема — їй було кинуто грізний виклик самої Історії: необхідно було не просто провести давно вже назрілі реформи, реалізація яких відкладалася вже кілька десятилiть, потрібно було — і якомога швидше — здійснити найглибшу модернізацію всього державного механізму, цивілізаційну за своєю сутністю, а саме: перехід від не обмеженої жодними законами, напівазіатської, за своєю суттю, деспотичної монархії до соціально-політичного устрою європейського типу, заснованому на демократичних цінностях (потрібно, звичайно, згадати, що тогочасні держави імперії Західної Європи, наприклад, Німеччина Вільгельма II або Австро-Угорщина Франца-Йосипа I, нормам демократії якщо і відповідали, то, м’яко кажучи, з дуже великими застереженнями... Але імперія Російська займала в цьому ряду, безумовно, цілком особливе місце).

Замість тверезого і ясного усвідомлення, перед яким небезпечним, крутим історичним поворотом стоїть очолювана ним держава, Микола II роками продовжував наполегливо жити в світі ілюзій. Павич не стане орлом — свідчить східна мудрість. Імперія, побудована спочатку на жорстокому придушенні вільної державної волі всіх неросійських народів (як би зараз її «натхненні» адепти в Москві й Петербурзі не намагалися довести зворотне!), жила як на вулкані, що прокидається, вулкані міжнаціональних протиріч, а государ-імператор будував справді наполеонівського масштабу вражаючі плани російської експансії в Азії, глибокого проникнення в Китай і поступового, але неухильного підкорення його російському впливу. «Золотий сон» тривав!

Один із близьких радників царя, князь Ухтомський, виходячи з уявлення про неминучість російського переважання в Азії, писав у доповідній записці Миколі: «Там, за Алтаєм і Паміром, та ж неозора, недосліджена, жодними мислителями ще не усвідомлена допетровська Русь, з її непочатою шириною переказу і невичерпною любов’ю до чудового, з її смиренною покірністю стихійним лихам, що посилаються за гріховність, із відбитком суворої величі на всьому своєму духовному обличчі». І далі, після розмірковувань про «Чингісханів і Тамерланів, вождів неозорих озброєних мас», Ухтомський, цей ранній євразієць — неоімперець початку ХХ століття, відразу переходить до ділової конкретики: «Для Всеросійської держави немає іншого виходу: або стати тим, чим вона від віку покликана бути (світовою силою, що поєднує Захід зі Сходом), або безславно і непомітно піти шляхом падіння, тому що Європа сама по собі нас, зрештою, придушить зовнішньою перевагою своєю, а не нами пробуджені азіатські народи будуть ще більш небезпечними, ніж західні іноплеменники». Імператор накреслив на листі Ухтомського: «Має бути враховано в наших планах». Враховували, ймовірно, не найкращим чином: імперські амбіції підштовхнули Миколу II та його уряд до активної участі в боротьбі великих держав за вплив у Китаї, який слабшав (фактично за його поділ), а потім — до озброєного зіткнення з Японією. Російсько-японську війну цар бездарно програв, що знаменувало собою початок системної кризи його режиму... Почалася революція 1905 року.

Можна собі уявити, як нестерпно принизливо було монарху, чиїм ідейним наставником в юності був відомий Костянтин Побєдоносцев, несамовитий прихильник самодержавної влади (це йому належать слова: «Західна демократія — це найбільша брехня нашого часу»), видати знаменитий Маніфест від 17 жовтня 1905 року, де, серед іншого, говорилося: «Велика обітниця царського служіння наказує Нам усіма силами розуму та влади Нашої прагнути найшвидшого припинення такої небезпечної для Держави смути. Бо від хвилювань, що нині виникли, може з’явитися глибокий настрій народний і загроза цілості та єдності Держави Нашої... На обов’язок уряду покладаємо Ми виконання непохитної Нашої волі, а саме: дарувати населенню непорушні основи цивільної свободи на засадах дійсної недоторканості особистості, свободи совісті, слова, зборів і союзів» (зазначимо: непохитна воля до «дарування свободи» — це безумовна заслуга правлячого монарха; а ось виконання цієї волі — вже обов’язок виключно уряду, імператор жодної відповідальності не несе... Знайомо, чи не правда?)

Фатальну роль у подальшому розвитку подій зіграло те, що Маніфест 17 жовтня було сприйнято значною частиною суспільства (і з повною на те підставою!) як вимушену революційними обставинами тимчасову поступку, яку при першій же можливості буде взято назад, а не як свідомо зроблений крок «поінформованого» монарха-демократа. І не переконували вже майже нікого (крім тих, хто хотів бути ошуканим) красиві слова, що були в Маніфесті про необхідність у стислі терміни провести «призначені вибори до Державної думи», «встановити, як непорушне правило, щоб ніякий закон не міг набути чинності без схвалення Державною думою»; забезпечити можливість обранцям народу дійсно брати участь у нагляді за закономірністю дій поставленої від Нас влади». Радикали запустили в народ ущипливий віршований коментар до Маніфесту:

«Царь испугался, издал Манифест —

Мертвым свобода, живых под арест!».

А найбільш проникливі спостерігачі так оцінили цей «документ реформ»: пізно, неефективно, нещиро і лицемірно...

Хто знає, чи не бажав підсвідомо імператор скинути вантаж влади, який давно його втомлював (і втомлював тим сильніше, чим чіткіше Микола II бачив: попереду — не ідилічний радісний шлях єднання з «добрим народом», який захоплено вітає Месію-Государя, а жорстка, безпощадна боротьба!) Цікаво, що ще в грудні 1894 року, всього за два місяці після вступу на престол, 26-річний імператор записав у щоденнику: «Для мене гірше сталося, саме те, чого я так боявся все життя...» Безперечно, ця людина бажала добра своїй країні. Один із найбільш далекоглядних і діяльних державних діячів перших років правління Миколи II, граф Сергій Вітте, писав про нього: «Коли імператор Микола II вступив на престол, то від нього світлим промінням променився, якщо можна так висловитися, дух доброзичливості; він сердечно та щиро бажав Росії, загалом — всім національностям, що становлять Росію, всім її підданим — щастя і мирного житія, бо в імператора, безсумнівно, серце вельми хороше, добре...»

Але ось що є характерним: саме граф Вітте (після свого звільнення з посади голови Ради міністрів!) став найлютішим ворогом Миколи II, саме цей політичний діяч у своїх мемуарах ущипливо і зло писав про «нарцисизм» імператора, про його політичну самозакоханість, про невміння зберігати біля себе дійсно самостійних людей, які вміють відстоювати власну думку, про безвілля Миколи як головну причину його неспроможності як правителя. Не менш яскравим прикладом можуть слугувати взаємини царя з Петром Столипіним, головою Ради міністрів 1906— 1911 рр., мало не єдиною людиною в оточенні монарха, яка хоча б розуміла, якого роду реформи дають ще шанс урятувати монархію — нехай навіть теоретичний... І знову — спалахи «політичних ревнощів», дивна «чуйність» до інтриг придворного оточення (значна частина якого ненавиділа Столипіна). Як результат — смертельно поранений у Києві прем’єр Столипін марно чекав на порозі відходу в незнане візиту царя, який також перебував тоді у «вічному місті» на берегах Дніпра — хоча б як візиту ввічливості; Микола II не вважав за потрібне навіть дотримуватися елементарних правил пристойності (все це переконливо показане в епопеї Олександра Солженіцина «Красное колесо»).

Зниження до немислимого, замежно низького рівня політичної відповідальності за долю держави в поєднанні з абсолютною історичною короткозорістю, невмінням прорахувати хоча б найближчі наслідки прийнятих ухвал (пригадаймо вступ Російської імперії в Першу світову війну 20 липня 1914 року), швидке просування на вершини влади випадкових, власне кажучи, людей (прем’єри Штюрмер, Горемикін, міністр внутрішніх справ Протопопов...; про Распутіна промовчимо), некомпетентність усієї «владної піраміди» — все це свідчило про найглибшу системну кризу державної машини імперії загалом. А, як вчить історія, в таких випадках на сцену виходять уже не просто опозиційні, а позасистемні діячі. І «кращий» спосіб прискорити саме такий хід подій, зробити його неминучим — це йти шляхом політичного найменшого опору, не втручаючись у процеси, які набувають уже загрозливого характеру, робити колишніх соратників ворогами, одночасно намагаючись порозумітися з ворогами вчорашнього дня (на їх умовах...)

Саме так чинив Микола Олександрович Романов. І саме через це він став останнім імператором, останнім правлячим представником своєї династії.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: