Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Останній кошовий Запорoзької Січі

5 липня, 2003 - 00:00


Після вимушеної відмови від гетьманської булави Кирила Розумовського у жовтні 1764 року, заміни Генеральної військової канцелярії Другою Малоросійською колегією, після перетворення українських генеральних старшин на урядовців російського державного апарату прапор української державності не потрапив до імперського архіву. Його продовжувала нести Запорозька Січ. Той факт, що Запорожжя тоді являло собою доволі самостійний політичний чинник, визнавала і російська імператриця Катерина II, називаючи його «противоборствующим политическим сонмищем». Та і як було не визнати, коли, ніби навмисне, відразу ж після падіння автономії Гетьманщини запорозька козацька громада у січні 1765 р. обрала своїм кошовим отаманом Петра Калнишевського. Обрала всупереч царській волі, напевне знаючи, що саме він не до вподоби новій імператриці, що сама вона, посівши престол, натиснула на старшинську раду, яка й усунула Калниша з посади кошового отамана у грудні 1762 року.

Цього разу Катерина II спробувала теж натиснути на запорозьку громаду, яка виявила «зухвалу непокору й свавілля». Але новій імператриці не допомогла ні спеціальна слідча комісія з Петербурга, що більш ніж місяць (від 12 лютого до 16 березня 1765 р.) вивчала справу «Про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського», ні ордер малоросійського генерал-губернатора П. Рум’янцева про визначення кошовим отаманом Григорія Лантуха. Запорожці не поступилися правом вільного вибору. Більше того, всі наступні 10 років кошовим вони неодмінно обирали саме Петра Івановича Калнишевського.

На жаль, ми не маємо достатньої інформації про цю людину і як про особистість, і як про політичного діяча. Імперські власті вміли добре приховувати свої таємниці. Після зруйнування Запорозької Січі правдиві свідчення і про діяльність кошового до 1775 р., і про його долю після того трагічного року зникли. Залишилися лише легенди. Одна з них, записана істориком П.Єфименком, стверджувала, що Калнишевський втік до Туреччини, одружився там і навіть мав сина. Інша легенда, записана А.Скальковським, свідчила, що останній кошовий переховувався десь на Дону.

На слід правди про долю цієї людини цілком випадково натрапив П.Єфименко. За участь у діяльності таємного Харківсько-Київського товариства він був засланий до Архангельської губернії. Займаючись там збиранням етнографічного матеріалу, літо 1862 р. історик провів у селі Возгорах, що за 180 км від Соловецького монастиря. Розпитуючи у селян про монастир, від 80-літнього старого Лукіна він почув, що той бачив «якогось отамана козаків». Розпочавши 1863 року цілеспрямовані пошуки, Єфименко виявив у архіві Архангельської губернської канцелярії «Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года». Зібравши достатньо матеріалу, історик 1875 р. опублікував про кошового першу статтю, започаткувавши благородну справу виведення цієї історичної постаті з мороку забуття.

«ЛУГ — БАТЬКО, А СІЧ — МАТИ»

Про дитинство та юність майбутнього кошового, про його сім’ю нам відомо дуже мало. Народився Петро Іванович 1690 р. у селі Пустовійтівка Смілянської сотні Лубенського полку, що знаходилася на тривожному прикордонні між Московією та Річчю Посполитою. Петро був найстаршим сином у сім’ї. У нього було щонайменше два брати: Панас — козак Смілянської сотні, який належав до значного військового товариства (його підпис під переписним реєстром 1767 р. стояв поруч із сотниковим), та Семен — священик Миколаївської церкви у Смілі.

Про те, як Петро Калнишевський потрапив на Січ, документальних відомостей не збереглося. Коли вірити легенді, записаній 1970 р. Д.Кулиняком у селі Пустовійтівці, то все сталося так. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, коли пас худобу за селом, побачив невеликий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльку. За легендою, до одного з них звернувся хлопчик із проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».

— А куди ж ви йдете?

— На Січ, хлопче!

— Так візьміть же й мене із собою!

— Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду, — дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив. — Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою.

Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.

— А батько ж що скаже? — спитав сотник.

— А нема в мене батька, — похнюпився Петрусь. — Загинув.

— Ну то будеш мені й за сина.

І подалися вони туди, де «луг — батько, а Січ — мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха.

За життя у Січі Петро Калнишевський став багатим власником. При арешті у його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. Його міцне економічне становище сприяло політичній кар’єрі у Січі. Знову ж таки, нам невідомі усі сходинки його урядування. Перша виявлена на сьогодні згадка про Петра Калнишевського належить до 1750 р. Ім’я цього уже сивочолого 60-річного військового осавула згадується у зв’язку з переслідуванням у запорозьких степах тодішнім кошовим Григорієм Федоровим озброєних грабіжників.

1755 р. Калнишевського було обрано одним із трьох запорозьких депутатів до Петербурга. Більше року депутація перебувала у російській столиці, очікуючи скасування мита на провіз із Запорожжя до Гетьманщини риби, хутра, у зворотному напрямі — харчів, а головне — на повернення захоплених Новосербією, Слобідським полком і Донським Військом запорозьких земель. 10 червня 1756 р. було задоволене прохання щодо мита, але не стосовно запорозьких територій. 1758 р. Калнишевського було включено до складу другої депутації у тій самій справі. Однак, проживши в Петербурзі аж до початку 1760 р., запорожці так нічого й не домоглися.

У ЗЕНІТІ СЛАВИ

У військових осавулах Калнишевський ходив до 1761 р. У січні 1762 р. його вперше обрали кошовим отаманом. У вересні того самого року Калнишевський разом з військовим січовим писарем Іваном Глобою був присутній на коронації Катерини II. Кошовий імператриці не сподобався, і вона того ж таки року домоглася його усунення. Проте на чергових виборах у січні 1763 р. січовики обирають Калниша військовим суддею — другою посадовою особою у Коші після отамана, а у січні 1765 р. — знову кошовим. Імператриця спочатку активно заперечувала цей вибір, але з огляду на підготовку війни з Туреччиною за вихід до Чорного моря на деякий час потамувала свою неприязнь до Калнишевського. Козацька звитяга й досвід були їй потрібні у планованій війні.

Утвердившись на уряді кошового отамана, Калнишевський розпочав роботу, спрямовану на зміцнення господарства Запорозької Січі — підвалини її політичної автономії. Пізніше у маніфесті на виправдання зруйнування Січі російська імператриця сама наголосить, що «запроваджуючи власне хліборобство, руйнували вони тим саму основу залежності їх від престолу Нашого і мислили, звичайно, утворити із себе посеред вітчизни область, повністю незалежну, під власним своїм несамовитим управлінням». А тоді Калнишевський, бачачи, що причиною залежності Війська Запорозького Низового від російської корони є насамперед поставки провіанту, розпочав активну колонізацію краю. Завдяки його турботам у дикому степу виростали села, хутори-зимівники, в яких селилися втікачі від кріпацької неволі, визволені козаками бранці з турецького та татарського, ногайського та буджацького полону. На запорозькі землі Калнишевський переманював також молдаван і болгар з Нової Сербії, Польщі й Буджаку. Наслідком його зусиль стало виникнення на Запорожжі 45 сіл, більше 4 тисяч хуторів-зимівників, у яких до 1775 р. було поселено близько 50 тисяч хліборобів. Діяльність кошового залишилася навіки уславленою у приказці «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш».

Колонізацію Калнишевський намагався використати і для захисту запорозьких територій. З цією метою він наказував засновувати зимівники саме на кордонах. Проте наступ на запорозькі землі продовжувався. Щоб захистити свою землю, керуючись негласними розпорядженнями Коша і особисто Калнишевського, а іноді й відкритими рішеннями січової ради, у місця найбільшого напруження відряджалися козацькі залоги, окремі запорожці вступали у сутички з гарнізонами російських фортець, розганяли пости, руйнували споруди, нищили вогнем незаконні оселі.

Разом із тим отаман та Кіш постійно шукали політичних засобів вирішення суперечок. Багато разів вони зверталися до російських урядовців зі скаргами та протестами. Неодноразово до Петербурга споряджалися і спеціальні депутації. Проте ні перша — 1765 р., у якій брав участь сам кошовий, ні наступні — 1771, 1773, 1774 рр. — успіху не досягли.

Ситуація змінилася під час російсько-турецької війни 1768 — 1774 рр. Саме тоді, коли Запорозьке Військо дало на допомогу російській армії 11 тисяч козаків, які з першого й до останнього дня брали участь у війні і на суші, і на морі. Про те, що вони воювали гідно, свідчать 17 золотих Медалей на Андріївській стрічці, наданих Катериною II Калнишевському та старшинам. Саме тоді на запорозьке населення ліг тягар утримання царських військ, які розташовувалися на запорозьких землях або проходили через них. Водночас російський уряд зайнявся будівництвом на півдні січових територій цілої системи укріплень — Нової Дніпровської лінії. Указ про це було видано 10 травня 1770 р., а вже 13 липня 1770 р. один із паланкових старшин повідомляв кошового, який у свої 80 років ще сам з сідла керував козацькою кіннотою безпосередньо у районі бойових дій: «За степи Вам повідомляю: дійсно почалося будівництво нової лінії по Самарі, 3000 чоловік Воронезької губернії пригнані і уже редути та землянки, де за планом визначено бути фортецям, роблять... і нашим степам, як видно, вічная пам’ять. Проспали...»

З будівництвом лінії, яка замикала кліщі навколо Запорожжя, змінювався тон російських урядовців у їх спілкуванні з запорозькими властями. Майже як у завойованому краї поводилися у Запорожжі російські офіцери та солдати. У листі графу Остерману від 24 серпня 1770 р. повідомлялося, що вони, «чинячи між собою роз’їзди, проїжджих трактами затримують, грабують, у обивателів худобу відбирають, пашу на пні б’ють, трави та всілякі військові угіддя пустошать».

Кошовий отаман звертав належну увагу на розвиток культури та духовності. Його коштом протягом 1763 — 1767 рр. було споруджено церкву у Лохвиці, дерев’яну церкву Св. Трійці у Пустовійтівці, дерев’яну церкву Св. Покрови у Ромнах, кам’яну церкву у Межигірському монастирі та Георгіївську церкву у своєму зимівнику (тепер село Петриківка). Не шкодував грошей і на церковні книги, начиння та одяг. Відомо, що Калнишевський подарував церкві у рідній Пустовійтівці Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, вартістю 600 рублів (на той час величезні гроші). За місяць до зруйнування Січі він замовив для січового храму Покрови золотий церковний посуд.

Як політичний діяч, кошовий отаман протидіяв тиску імперських урядовців на незалежність запорозької церкви. Так, 1769 р., незважаючи на наказ П. Рум’янцева, він не дозволив поставити запорозьких ієромонахів у залежність від російських обер-священиків діючої армії. Завдяки турботам про церковні справи Петро Калнишевський закарбував у пам’яті людей не тільки своє ім’я, а й реальний образ. На іконі, що була в січовій Покровській церкві і копія якої знаходиться в Одеському історико-краєзнавчому музеї, зображено стрункого, дещо вищого за середній зріст чоловіка, який, очевидно, звик жестикулювати. На ньому червоні шаровари і кунтуш, темно-синя свита, підперезаний він широким поясом, гаптованим золотом, з великою золотою медаллю на грудях та шаблею на лівому боці. Кошовий виглядає уже немолодим. Його шия у зморшках, козацький оселедець та вуса посивіли. У молитві він звертається до діви Марії.

Заради налагодження особистих стосунків, що іноді полегшували вирішення справ Запорожжя, Калнишевський сприяв у придбанні для чиновних осіб з Петербурга, Москви, Києва, Глухова заморських вин, прянощів, фруктів, риби спеціальних засолів, навіть фігових дерев, зокрема, для К.Розумовського. Нерідко все це надсилалося під виглядом «подарунків». І в тому не було нічого незвичайного: російське суспільство трималося на особистій залежності, особистих рекомендаціях, особистому сприянні. І щоб успішно взаємодіяти з російськими чиновниками, заради користі справи потрібно було спиратися на їхню особисту приязнь. Однак кошовий завжди відчував міру дозволеного, що робило йому честь. У ході російсько-турецької війни 1768 — 1774 рр. запорожці полонили вихідців із Африки, які воювали у складі турецької армії. Царські сановники попросили продати їм екзотичних «арапів», на що отримали рішучу відповідь: «Тепер тут (у Січі. — О.С. ) арапів немає, і тому знайти не можна ні одного, це і без грошей, бо звичаю тут немає такого, щоб продавати міг би». В іншому документі повідомлялося: якщо серед «арапів» знайдуться згодні служити, то вони будуть прислані до Петербурга.

«СОЛОВЕЦЬКА АДРЕСА»

Закінчивши війну укладенням Кучук-Кайнарджийського мирного договору, Росія запанувала у Північному Причорномор’ї. Тепер вона не потребувала військової підтримки з боку Запорожжя, а останнє не могло використовувати Кримське ханство і Туреччину як противагу експансіоністській політиці Росії.

Російська імператриця одразу ж вирішила скористатися новим розкладом сил. У ніч на 17 червня 1775 р. п’ятьма колонами підійшли до Січі 10 піхотних, 13 донських козацьких полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 шкіперськими ескадронами, — всього понад 100 тисяч чоловік. І це в той час, коли за січовими укріпленнями нараховувалося лише кілька сотень козаків. Решта після тривалої кривавої війни подалася провідати родичів або розійшлася по зимівниках та промислах.

85-річний кошовий отаман вирішив здати укріплення. Надто нерівними були сили. До того ж збройний опір міг викликати масовий терор проти мирного населення. Кошовий не забув своїх юнацьких вражень від безвинної батуринської крові, від загат із людських тіл на Сулі у Ромнах, від страти кожного третього оборонця Січі у травні 1709 р. І все ж та кров не виглядала даремною: потужна Порта, міцний Крим, ослаблена, але ще не переможена Швеція вселяли тоді надію на відродження Січі в умовах протистояння великих держав. А тепер?.. Нарешті, добровільна здача залишала ще якісь шанси на хай і вкрай невигідну, але домовленість з імперією. І Петро Калнишевський, супроводжуваний військовим писарем Іваном Глобою, військовим суддею Павлом Головатим та іншими військовими старшинами, пішов на переговори з генерал- поручником Петром Текелієм.

Минули десятиліття... «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршини, у вузькому кінці — півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву — ложе для в’язня... На другому боці — залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати — маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні, й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, розташоване просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть у найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя? Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?» Так описав каземат Калнишевського, що знаходився у Головенковій вежі Соловецького монастиря, історик М.Колчин.

Петро Калнишевський прожив у цьому казематі 25 років, поки Олександр I «дарував» йому прощення. Старожили монастиря розповідали історику Дмитру Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що після нього залишилося в камері понад два аршини нечистот; що, просидівши у в’язниці такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розповзався на шматки і спадав з плечей.

Калнишевський уже стояв на Божій дорозі, коли соловецький архімандрит Досифей заявив у вічі 110 річному в’язню, що від того тхнеземлею. Проте розуму і сили духу останній запорозький кошовий не втратив до останку. Про це свідчить його лист до архангельського губернатора Мезенцева, в якому вчорашній в’язень не без помітного сарказму дякував за звільнення та просив дозволити йому «в обителі сій чекати зі спокійним духом закінчення свого життя, що наближається, оскільки за 25 років перебування у тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою».

Помер Петро Іванович Калнишевський 31 жовтня 1803 р., 113 років від роду.

Олексій СТРУКЕВИЧ, кандидат історичних наук, Вінниця
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments