Панування, страх та підсвідоме

Що відбувається з певною спільнотою — соціумом, сукупністю людей, масою — за умов раптової, карколомної зміни певних історичних обставин? Чому цивілізований, більш-менш толерантний людський загал раптом (а втім, чи аж так раптом? Адже чудес тут не буває!) перетворюється на розлючений, агресивний, непередбачуваний натовп? Які саме закономірності соціальної психології «великих груп» використають, або цілком свідомо, знаючи їх, або інтуїтивно, тирани далекого чи зовсім нещодавнього минулого? Що необхідно для того, щоб зміцнити в суспільстві непорушні засади зрілої демократії?

Ці питання є, поза сумнівом, визначальними для гуманістичного розвитку десятків і сотень держав світу, безумовно, України в тому числі. Цими питаннями все своє життя переймався Еліас Канетті (1905 — 1994), видатний німецькомовний письменник єврейського походження; Австрія, Румунія та Німеччина з більшими чи меншими підставами вважають його «своїм», — лауреат Нобелівської премії з літератури (1981 р.), громадський діяч, публіцист, філософ, соціальний психолог та історик, спостерігач, аналітик, свідок та учасник багатьох катаклізмів ХХ століття — від Першої світової війни (вибух «патріотичних почуттів» у Відні 1 серпня 1914 року майбутній знаменитий письменник бачив на власні очі й запам’ятав їх назавжди) до громадянської війни в Іспанії, трагедії Другої світової, Корейської та Близькосхідної воєн.

Світової слави Канетті зажив завдяки двом творам: художньому — романові «Засліплення» (1935 р. — саме за нього 46 років по тому йому було присуджено Нобелівську премію)та соціально-філософському — великій монографії «Маса і влада» («Massa und Macht», 1960 р.). Звернімо ж увагу саме на цю працю. Полум’яна віра в ідеали гуманізму й культури, дар провидця , так само як і досконале знання історії та філософії влади, блискуча, прозора мова — все це робить працю німецького письменника цікавою та потрібною нам. Погляд Канетті — «абстрагований», з «висоти пташиного польоту» — не є байдужо відстороненим; відчувається щирий біль за людину, жертву безсоромних маніпуляцій та брехливої пропаганди, котрі, як засвідчив лютий досвід ХХ століття, завжди передують багатомільйонним людиновбивствам. І хто сказав, що нинішнє ХХІ століття буде геть безхмарним і нам уже не знадобляться застереження Канетті, а надто з огляду на трагедію сучасної України? Книжка «Маса і влада» (на щастя, 2001 року з’явився прекрасний український переклад Олекси Логвиненка, Видавничий дім «Альтернативи») має всі права на увагу тих, хто переймається майбутнім так само, як і багато в чому минулим, України.

ІЗ РОЗДІЛУ «ПОГАМУВАННЯ СТРАХУ ПЕРЕД ДОТОРКОМ»

«Ніщо не лякає людину так, як доторк невідомого. Вона хоче бачити, хоче знати чи принаймні уявляти собі те, що її торкається. Людина завжди намагається уникати чужого доторку. Вночі або взагалі в темряві страх, спричинений несподіваним доторком, може перерости в паніку... Усі відстані, якими люди себе оточують, диктує саме цей страх перед доторком. Люди замикаються в домівках, куди ніхто не має права увійти, і тільки там почуваються більш-менш у безпеці. Цей жах перед доторком іззовні не полишає нас навіть тоді, коли ми перебуваємо серед людей. Манеру нашої поведінки в натовпі на вулиці, у ресторані, в потязі чи в автобусі диктує саме такий страх. Навіть стоячи з людьми зовсім поруч і маючи змогу їх бачити й уважно розглядати, ми всіляко намагаємось до них не торкатися. Коли ж чинимо навпаки, то, виходить, нам хтось припав до вподоби, і тоді ініціатива зближення йде вже від нас самих.

І лише в масі людина може звільнитися від страху перед доторком. Це — єдина ситуація, в якій цей страх обертається на свою приналежність. Для цього потрібна щільна маса, де тіло притиснуте до тіла, — щільна, зокрема, у своєму душевному стані, тобто така, де людина вже не зважає на тих, хто на неї «тисне». Тільки віддавши себе масі,, людина перестає боятися її доторку. В ідеальному випадку в масі всі рівні. Не мають значення жодні розбіжності, навіть статеві. Хай там хто на тебе натискає, він такий самий, як ти. Його відчуваєш так, як і самого себе. Усе раптом починає відбуватися, немовби всередині одного тіла. Можливо, в цьому полягає одна з причин того, чому маса намагається стати якнайщільнішою: вона прагне якомога вичерпніше позбутися страху перед доторком, притаманного кожному індивідууму».

ІЗ РОЗДІЛУ «МАСА ВІДКРИТА І МАСА ЗАКРИТА»

«Несподіване утворення маси там, де перед цим нічого не було, — явище настільки ж загадкове, наскільки й загальне. Стоїть, скажімо, гурт людей — душ п’ять, десять, кільканадцять, не більше. Ніхто ні про що не оголошував, ніхто нічого не чекав. І раптом людей стає тьма-тьмуща, аж тьмяніє в очах. І зусібіч їх плавом пливе ще; враження таке, що сталося, запитаєш — ніхто нічого не може сказати, але кожен і собі поспішає опинитися там, де більше людей. Їхній рух сповнений рішучості, яку пересічною цікавістю аж ніяк не поясниш. Можна подумати, що одні у своєму русі просто підхоплюють інших. Але річ не лише в тому, що вони мають мету. Й існує вона ще до того, як вони її усвідомлять і назвуть: ця мета — найчорніше, тобто місце, де найбільше скупчення людей.

Прагнення зростати — це перша і найголовніша властивість маси. Щойно утворившись, вона намагається стати більшою. Вона хоче втягти до себе кожного, до кого дістанеться. У неї може влитися кожне, що має вигляд людини. Природна маса — це відкрита маса: її зростання взагалі не має меж. Будівель, дверей і замків вона не визнає; той, хто від неї замикається, викликає у неї підозру. Відкрита маса існує доти, доки вона зростає. Як тільки така маса перестає зростати, вона починає розпадатися. Бо розпадається маса так само раптово, як і виникає.

Протилежністю відкритій масі, яка може зростати без кінця-краю, існує повсюди й через це викликає загальний інтерес, є маса закрита. Ця маса відмовляється зростати й усю увагу приділяє переважно своїй сталості. Що в ній упадає в око насамперед, то це межа. Закрита маса влаштовується ѓрунтовно. Обмежуючи себе, вона в такий спосіб забезпечує собі місце; простір, який вона заповнює, відведено для неї. Його можна порівняти з посудиною, в яку вливають рідину — скільки її ввійде в посудину, відомо заздалегідь. До простору ведуть спеціальні підходи, просто так туди не потрапиш. Коли простір нарешті досить щільно заповнено,туди нікого більш не впускають. Навіть якщо надходять нові пошукачі, головною залишається щільна маса в закритому просторі, а ті, що залишаються поза ним, до неї, по суті, не належать».

ІЗ РОЗДІЛУ «РОЗРЯДКА»

«Найважливіший процес, що триває всередині маси, — це розрядка. До початку розрядки маса, власне, не існує, тільки розрядка по-справжньому творить масу. Це та мить, коли всі, хто належить до маси, позбуваються своїх відмінностей і починають відчувати себе рівними.

З-поміж цих відмінностей особливо слід наголосити на тій, що характеризує людину зовні — на різниці у званнях, станах і статках. Люди — кожне по-своєму — завжди свідомі цієї різниці. Вона тягарем лягає на свідомість кожного, незворотно відокремлюючи людей одне від одного... Лише всі гуртом люди можуть позбутися свого відособлення. Саме це й відбувається в масі. Коли настає розрядка, всі перепони падають, і кожен відчуває себе рівним до решти. У цій щільності, де між людьми вже не залишається простору, де тіло притискається до тіла, кожен близький до решти так, як до самого себе. Полегкість настає неймовірна. Задля цієї щасливої миті, коли кожен уже не вищий і не кращий від решти, люди зливаються в масу.

Проте мить розрядки, така жадана й така щаслива, иістить і свою небезпеку. Вона хибує на глибоко вкорінену ілюзію: люди, що раптом відчули себе рівними, не стали такими насправді й назавжди. Лише тоді, як у свідомості, у способі мислення людей настають глибокі зміни, вони обривають давні зв’язки».

ІЗ РОЗДІЛУ «ЖАГА РУЙНАЦІЇ»

«Найдужче маса любить руйнувати будівлі й речі. Позаяк зазвичай ідеться про речі крихкі, як, скажімо, шибки, дзеркала, горщики, картини, тарілки, то дехто схильний вважати, що саме ця властивість речей, їхня крихкість, і провокує масу руйнувати. Ніде, звичайно, правди діти: звуки руйнації — брязкіт розбитого посуду, дзенькіт шибок — додають неабиякої втіхи від погрому; це — немовби потужні звуки життя нової істоти, крики щойно народженої дитини. Ці крики легко викликати, і це робить їх особливо бажаними — так наче всі кричать гуртом разом із нами, а брязкіт робить їх особливо бажаними — так, ніби всі кричать гуртом разом із нами, а брязкіт і дзенькіт — то оплески речей. Такий звуковий ефект особливо потрібен, судячи з усього, на самому початку подій, коли їх учасників ще не надто багато і ще нічого чи майже нічого не сталося. Проте хибно було б гадати, що вирішальну роль відіграє та легкість, з якою коїться руйнування. Натовп кидається й на міцні кам’яні статуї і не вгамовується доти, доки не понівечить їх до невпізнанності».

ІЗ РОЗДІЛУ «МАНІЯ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ»

«Маса завжди нагадує обложену фортецю, тільки ця облога подвійна: ворог стоїть перед мурами, і ворог засів у підвалах. Під час бою маса залучає дедалі більше своїх прибічників. До міста підтягуються її нові друзі й нетерпляче гупають у кожну браму, щоб їх упустили. У певну мить їхнє прохання задовольняють, однак вони лізуть і через мури. Місто наповнюють чимдалі більше воїнів, але кожен із них приносить з собою й свого невеличкого невидимого зрадника, який швиденько зникає в водному з підвалів.

Притаманне масі відчуття переслідування — не що інше, як оте відчуття подвійної загрози. Мури довкола обложеної фортеці дедалі тоншають і зростають заввишки, а в міських підвалах з’являється щораз більше підкопів. Коли ворог працює на мурах, його наміри очевидні та зрозумілі; наміри тих, хто криється в підвалах, незбагненні й підступні».

ІЗ РОЗДІЛУ «МОЖНОВЛАДЕЦЬ, ЩО ВИЖИВАЄ»

«Можновладця, який усіляко намагається відсунути від себе небезпеку, можна віднести до параноїдального типу. Замість того, щоб кинути небезпеці виклик і вийти з нею не герць, замість того, щоб у відкритому бою домогтися результату, який може виявитись і неприйнятним, він, удаючись до хитрощів та вивертів, намагається перекрити їй шлях. Він створює навколо себе порожній, доступний для огляду простір, щоб мати змогу здалеку помітити небезпеку й запобігти їй. Виглядати доводиться навсібіч, адже в ньому постійно живе страх перед оточенням — ворогів-бо багато, і всі вони можуть напасти на нього одночасно. Небезпека чатує скрізь, не лише попереду. Позаду вона навіть більша, і там її не одразу побачиш. Тож очі його повсюди, а вух його не повинен уникнути навіть найменший шурхіт, бо за ним може приховуватися ворожий намір.

Найвищим проявом усіх небезпек є, звісно, смерть. Дуже важливо якомога глибше з’ясувати ставлення можновладця до смерті. Його перша і найголовніша ознака — це право розпоряджатися життям і смертю. Смерть від можновладця постійно тримають на відстані: розпоряджатися нею може й повинен він сам. І він призначає її, коли і скільки йому завгодно. Його смертний присуд завжди виконують. Це — печать його влади; вона абсолютна лише доти, доки його право виносити смертний вирок залишається незаперечним. Бо його справжні вірнопіддані — лише ті, хто дає йому себе вбивати. Остаточне випробування послуху, випробування, від якого залежить усе, завжди те саме. Йому належить наганяти страх; це — його право, і за це право його глибоко шанують. Найвища форма такого пошанування — його обожнення.

І все ж земним можновладцям важче, ніж Богові. Вони приходять у цей світ не назавжди, їхні піддані знають, що і їм, можновладцям, колись має настати кінець. І його можна навіть прискорити. Жоден володар не має певності, що підлеглі слухатимуться його завжди. Доки вони дають йому вбивати себе, він може спокійно собі панувати. Та коли бодай один із них зважиться ухилитися від присуду, володар у небезпеці».

ІЗ РОЗДІЛУ «ЗАГИБЕЛЬ ТОГО, ХТО ВИЖИВАЄ»

«Влада великих оплакувальних релігій наближається до кінця. Їх заглушили хащі власного примноження, і вони помалу задихнулися там... Тут, у земному житті, панує виробництво. Його стрімкий розвиток і безмежне розмаїття не дають нам жодної миті, щоб зупинитись і замислитись. Навіть найжахливіші війни не заглушили виробництва. В усіх ворожих таборах, хоч би як вони були влаштовані, воно відіграє однакову роль. Якщо і є така віра, навертатися в яку один за одним приречені всі життєздатні народи Землі, то це — віра у виробництво, шаленство сучасного примноження.

Найзапаморочливіші мрії можновладців минулого, для яких виживання ставало пристрастю й тягарем, нині мають жалюгідний вигляд. Історія, яку ми пригадуємо зі своєї висоти, раптом набуває безневинного, приємного образу. Як довго тоді все це тривало і як мало чого було знищувати на незнаній Землі! Сьогодні між рішенням та його виконанням не промине й миті. Що там Чингісхан! Що Тамерлан! Що Гітлер! Проти наших можливостей вони — нікчемні початківці й дилетанти.

Нині можновладці тремтять за себе інакше, немовби вони — такі самі люди, як і решта. Первісна структура влади, її ядро та осередок — збереження можновладця ціною життя решти людей — довела себе до абсурду й лежить у руїнах. Такої могутньої, як нині, влади ще не було ніколи, але не було ще й такої проклятої. Виживуть усі, або не виживе ніхто».