«Патріотизм» на крові

Цей крайнє правий, націоналістичний напрямок у політичному житті Російської імперії користувався гучною, більш ніж скандальною славою 100 років тому, в епоху революції 1905 року. Відразу слід зауважити, що в той час слово «чорносотенець» звучало в інтелігентних колах як образа, люди ліберальних поглядів запевняли, що при зустрічі не можна навіть подавати руки таким махровим реакціонерам. Але потім ми спостерігаємо парадоксальний і вкрай повчальний процес: певна частина російських лібералів (насамперед партія октябристів на чолі з Олександром Гучковим) після поразки революції 1905—1907 років пішла на політичний, зокрема й парламентський, союз з правими, «православними» націонал-екстремістами (саме така характеристика чорносотенців буде з політичного погляду найбільш точною, як ми спробуємо показати нижче) і, більш того, утворила разом з ними, по суті, єдину праву фракцію в III Державній думі.

Усе це являло б суто історико- академічний інтерес, якби не одна вкрай тривожна обставина. У поточних політичних баталіях в Україні (створення передвиборних коаліцій, зосереджена наполеглива боротьба навколо «керма влади» і т. д.) нам якось ніколи звернути увагу на те, як міняється суспільна свідомість у нашого північного сусіда — Російської Федерації. А тим часом, ці зміни такі, що багато хто з лідерів чорносотенців, швидше за все, щиро аплодував би їм! Річ навіть не в тому, що дві третини росіян, за даними незалежних соціологів, підтримують гасло «Росія для росіян» (!). Річ у тім, що окремі (поки окремі!), але далеко не другорядні елементи чорносотенної націоналістичної ідеології активно засвоєні такими «респектабельними» парламентськими партіями нинішньої Росії, як ЛДПР, «Родина», та й не лише ними.

У світлі сказаного, а також з урахуванням реальної небезпеки підіймаючого голову імпер-шовінізму для сусідніх з Росією держав потрібен хоча б короткий аналіз ідеології та політичної практики чорносотенства та його найбільш потужної партійної структури — Союзу російського народу (дуже істотний момент: чорносотенці, як і подібні до них тоталітарні течії, завжди виступали не інакше, як від імені всього народу! ). Отже, перша чорносотенна організація, яка іменувала себе «Русское Собрание», виникла на початку 1901 року; зауважимо, до речі, що чорносотенці вже тоді гордо заявляли, що ведуть свій родовід від тієї Чорної сотні Кузьми Мініна, яка 1612 року звільнила Росію від поляків. «Российское собрание», по суті, спочатку являло собою літературно-аристократичний гурток на чолі з князем Дмитром Голіциним, який вирішував на першому етапі здебільшого культурні завдання: вивчати основи російського народного життя, звичаїв, мови...

Ситуація якісно змінилася з того моменту, як на нову організацію звернула увагу імператорська влада. Члени товариства урочисто прийняли до своїх лав крайнього реакціонера, міністра внутрішніх справ В’ячеслава Плеве; він став протегувати новоявленим «патріотам», викликав презирство й ненависть усієї мислячої Росії своєю, по суті, провокаторською роллю під час погрому євреїв у Кишиневі (1903 рік) і був через рік після цього вбитий бойовиком-есером. Вельми далекий від ліберальних крайнощів граф, Сергій Вітте був змушений визнати, що Плеве «в єврейських погромах шукав психологічного перелому в революційних настроях мас». I дійсно, розпалити ворожість до «інородців», затвердити головним критерієм патріотичності сліпу, фанатичну відданість правителю (царю, пізніше, вже в інших умовах, фюреру, генсеку), ця межа, властива вже раннім чорносотенцям, дуже характерна взагалі для будь-яких тоталітарних режимів.

I все ж, про «ідеологію» чорносотенців. Як вони самі формулювали свою мету? Якщо вірити їхнім пропагандистським заявам, це єдність і гармонія всіх станів «на великоруській основі», на «непорушних началах православ’я, самодержавства та народності». Відповідно різко засуджувався будь-який чужий, іноземний вплив на Росію, оскільки, мовляв, він створює між царем і народом бар’єр, непроникну стіну, «срєдостєніє», як висловлювалися «патріоти». Цю непроникну стіну втілює чиновництво зі своїми інтересами, абсолютно чужими народу. Як заявлялося в програмних документах так званого Союзу російського народу, «сучасний чиновницький лад, здійснюваний у величезній більшості випадків безбожними, нечестивими неуками та переуками, затулив світлий образ царя від народу». Недолюблювали чорносотенці й інтелігенцію, звинувачуючи її в тому, що вона також «хоче встати між Государем і народом», підмінити народні інтереси своїми. Ось іще витяг із заклику «Союзу російського народу» (1905 рік): «У міських думах і земствах сидять пани, а у великих містах адвокати, професори, студенти, вчителі, погорілі поміщики, здворянені купці й інші добродії, які називають себе інтелігенцією... Не визнавайте її владою й урядом, роздеріть на шматки, пам’ятайте, що в державі ви (тобто «істинно російські люди». — I. С. ) — сила, вас сто мільйонів, а інтелігенції і п’яти не буде. Досить терпіти цю інтелігентну потолоч...».

На перший погляд — просто груба, погромна демагогія. Погромна насамперед тому, що «критику» чиновництва та підступної інтелігенції чорносотенці тут-таки переводили в національну площину: в усьому винні «інородці», насамперед євреї. Гітлер, до речі, «творче» розвинув ці людоїдські погляди через 20 років; і якщо хоч якоюсь мірою проаналізована схожість і відмінність сталінського та гітлерівського тоталітаризму, то дивна «внутрішня спорідненість» між Союзом російського народу і фашизмом свідомо чи несвідомо випала з поля зору вчених. Але наведена цитата заслуговує на особливу увагу ще й тому, що перед нами справді класична «матриця» тоталітарного мислення з його культом вождя, ненавистю до інакомислячих (і взагалі мислячих), безперервною апеляцією до народу (неподільної нації) та культивуванням стадних інстинктів натовпу (не плутати з колективізмом і солідарністю!). I саме за цією «матрицею» цілком можливо в майбутньому розпізнати родові риси тоталітарної пропаганди в Україні.

Дуже цікаво, що обожнюваний чорносотенцями цар Микола II (це його портрети як новоявленого святого Російської православної церкви носять на мітингах наші «православні активісти»!) подякував своїм фанатичним прихильникам. 4 липня 1907 року Микола надіслав телеграму лідеру «Союзу російського народу», де говорилося: «То нехай же буде мені «Союз російського народу» надійною опорою, слугуючи для всіх і в усьому прикладом законності та порядку». Тим часом, «законність» і «порядок» чорносотенців були явно терористичного штибу. Одержимі маревною ідеєю очищення Росії від усілякого «чужорідного впливу», ці люди не лише влаштовували єврейські погроми (кишинівський 1903 року, київський 1905 року; тільки за два тижні жовтня — листопада 1905 року, за підрахунками історика С. Степанова, в таких погромах загинуло 1622 людини, причому поміж жертв були як євреї, так і російські «баламути» — студенти, інтелігенти) — вони готували замахи навіть на високопоставлених, на їхню думку, дуже ліберально мислячих представників правлячого режиму. У січні 1907 року вони намагалися вбити (невдало) колишнього прем’єр-міністра, реформатора Сергія Вітте, в липні 1906 року вбили відомого кадета Михайла Герценштейна...

Декілька слів про лідерів «Союзу російського народу». У цій партії (в IV Державній думі її фракція нараховувала 140 депутатів і була однією з найбільших!) перебували по-своєму вельми колоритні особистості. Наприклад, Володимир Пуришкевич, лідер їхньої парламентської фракції. Сучасник так писав про нього: «Абсолютно голий череп, руда борідка й незвичайна вертлявість. При цьому гучний голос і зухвала манера говорити. У Пуришкевича саме тон робив усю музику. Звичайні фрази часто набували в його вустах незвичайно образливого характеру». Цікаво, що Пуришкевич у вільний час... писав вірші; ось зразок його «творчості»: «Пусть исчезнут, как дым, как негодный туман (йдеться про євреїв. — I. С. ), Сотни лет проживали мы дружно, А сейчас погибаем от скорби и ран, Пусть и беден народ, пусть народ наш и пьян, А еврейской Руси нам не нужно...».

Або проповідник із Царицина, ієромонах Iліодор (у миру — Сергій Труфанов). У своїх несамовитих проповідях цей фанатик проклинав «гідру революції» (біля храму, де він служив, було навіть встановлене величезне опудало дракона з написом «революція», і після закінчення проповіді Iліодор відсікав дракону голову), закликав кинути бомбу в ліву частину Державної думи, розправлятися з багатіями, чиновниками та інтелігентами... Проте все це не було забавним театром: уже лилися потоки крові, провіщаючи нові нечувані біди імперії Романових.

Недавно в засобах масової інформації з’явилося повідомлення про те, що партія «Родина», яка висунула своїх кандидатів до Московської міської думи, закликає «очистити столицю Росії від сміття: кавказців та інших «приїжджих чужаків» (задля справедливості додамо: і в Україні подібних «ультра» вистачає!). Я подумав: адже все це вже було 100 років тому... Якби люди краще засвоювали уроки історії!