Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Печерські опозиціонери

16 листопада, 00:00

З нагоди ювілею президента Путіна московський експерт «Дня» Ілля Булавінов констатував «...почти полное отсутствие оппозиции» (або, як зазначили кореспонденти «Дня» – «фактично зникла опозиція»), голос якої, згадаймо, звучав не на повну силу у Росії за часів Єльцина. Градієнт виявився відчутним не лише у часі, але й у просторі: «тишина особенно сладостна на фоне республиканских буйств, потрясаюцих соседнюю Украину» (Максим Соколов).

З точки зору політології можна по- різному оцінювати такі метаморфози російського опозиційного руху (наприклад, у класичній шевченківській манері: «... все мовчить, бо благоденствує»), і я вже почав був блукати політологічними манівцями, розмірковуючи про європейський — у дусі життєдайного плюралізму — вибір України (який виглядає особливо привабливим на фоні розквіту тиранії в сусідній Росії), аж поки нещодавно вміщений у «Дні» матеріал «Лавра — наш символ стабільності» не вивів мене на магістральний культурологічно-історичний шлях.

Справа в тому, що слоган про печерський символ стабільності дуже пасував би прапорові нашої опозиції — якщо врахувати той історичний факт, що славетні печерські старці були заповзятими опозиціонерами. Передусім, звичайно, у царині віри. Ставши в опозицію до власної плоті, отці-засновники цілком відповідали високому духовному стандарту західного чернецтва: фундатор Києво-Печерського монастиря Антоній, як і його Великий (Єгипетський) тезка «пребывал всегда в молитве: в пищу употреблял хлеб сухой да воду, и то через день, а иногда даже и через два»; а ігумен Феодосій «иногда ночью уходил на верх пещеры, где было множество оводов и комаров, раздевался здесь до пояса и сидел, занимаясь прядением и читая Псалтырь. От множества же кусавших его оводов и комаров все тело его покрывалось кровию: но он сидел неподвижно — иногда до самой утрени» (Києво-Печерський Патерик). Зазначу, що паралель із західним чернецтвом більш ніж доречна: на той час моральний та ідейний рівень чернецтва у Візантії був вкрай низьким. Києво-Печерський монастир був організований за забутим греками суворим чернечим статутом, знайденим Антонієм у царградських архівах.

Київські старці перебували у перманентній ідейній опозиції щодо свого візантійського «изначалия» (а також і «началия»). В той час як ортодоксальне вчення ромеїв не допускало відхилення від освяченої віками «докси», завдяки чому поширення вчення Христа розумілося ними лише як приєднання навернених у християнство народів до візантійського pax romana, ідеологи руського православ’я натомість відстоюють інтенсивний (революційний), а не екстенсивний (еволюційний) шлях розвитку світової релігії. Як і в науці, де теорія, остання за часом, є більш наближеною до істини (наприклад, механіка Ейнштейна більш істинна, аніж механіка Ньютона), так і у служінні Богові істина, відкрита останньому з пророків або народів, спростовує діалектично, вміщуючи в себе, істини попередні. Свого часу саме такими цілком науковими аргументами пророк Мухаммед доводив істинність ісламу.

Саме на цих наукових аргументах базується опозиція революційного київського православ’я ортодоксальному візантійському. Так. наприклад, київський митрополіт Іларіон, полемізуючи з візантійським «чим старше, тим правдивіше», вдається до численних паралелей з Біблії та постійно підкреслює, що для нової віри потрібні нові люди — пасіонарна нація, висловлюючись сучасною мовою. «Лепо бо бе благодати й истине на новыя люди въсияти, не вливают бо — по словеси Господню — вина новаго — учения благодатна в мехы ветхы... но новое учение, новы мехы, новы языкы (народи – Є.З. ), новое и съблюдеться, якоже й есть». Як і свого часу перед арабами, «перед русским народом стояла великая историческая миссия: как последннй из призванных, он должен был стать первым в историческом процессе» — так, на думку академіка Д.С.Лихачова, вважав чернець Києво-Печерського монастиря Нестор (звичайно, без згадки про арабів).

«Другий фронт» печерських опозиціонерів проходив про лінії зіткнення влади духовної із владою світською. Святі отці Києво-Печерського монастиря виступили з проповіддю безумовного виконання хресного цілування як єдиного чинника консолідації нації перед лицем загрози з боку Великого Степу. Відтак, відносини печерських праведників із світською владою більше нагадують західний зразок (де представлений весь спектр суперечок між церквою та владою — від ганебного для слуг Христових «авіньйонського полону» до принизливого для всевладних імператорів «шляху до Каносси»), аніж безумовне підкорення церковної влади світській, як це мало місце в Візантії.

Свій «шлях до Каносси», нехай і не такий довгий, пройшов князь київський Святослав, який потрапив під приціл викривальних чернечих проповідей після вигнання ним із Києва старшого брата (і законного князя) Ізяслава. Феодосій Печерський як міг «відлучав» клятвопорушника від церкви: заборонив згадувати його у службах, порівнюючи з Каїном, викривав у посланнях («епістоліях»). Після однієї з таких «великих зєло» епістолій Святослав страшенно розлютився, кинув на землю Феодосієве послання та «яко лев» рикнув «на праведного». Однак, мабуть, і злякався, адже, заспокоївшись, пішов до монастиря миритися. «Что значит гнев наш против тебя, державний князь», — смиренно прийняв його Феодосій. «Но нам подобает обличать и говорить во спасение души, а вам должно того слушаться» (Києво-Печерський Патерик).

«На ножах» був монастир і з Святополком: князь навіть заслав до Турова ігумена Івана. Проте 1098 року світська влада замирилася з святими отцями на їх засадах; монастир стає княжим; князь відвідує його перед походами, приписує свої перемоги заступництву Феодосія, стає на бік ченців у їх негараздах з митрополитом-греком, підтримує монастирське літописання.

Час та візантійське «изначалие» зробили таки свою справу. Поступово православні ієрархи спрямили свою «доксу» відповідно до візантійської ортодоксальності і врешті-решт закономірно перетворилися на «жеребячье сословие» імперії. Останні спалахи нашої славної опозиційної спадщини згасли у московському царстві за царя Олексія Михайловича. Відтоді церква і влада — єдині. Церква ж і паства — ні. Тому «в страшных советских годах гонения на веру наряду с крайней жестокостью гонителей поражает и массовость отпадения от Церкви. Гонения совершались при достаточном равнодушии большей части некогда православного народа» (М.Соколов). Згодом безбожна комуністична влада знайшла місце православній церкві в структурі радянської імперії (із заміною петровського синоду на відділ ЦК). Але церковні ортодокси з їх «несть власти аще не от Бога» не знайшли свого місця в душах людських. Тим, хто веде нині запеклу боротьбу проти впливу різного роду не-православ’я, слід згадати, що, коли костьол у Польщі підтримував «Солідарність», попи у нас отримували радянські ордени...

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати