Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Пилявецька битва 1648 року — Канни Богдана Хмельницького

25 жовтня, 2003 - 00:00

Курган пам’яті у полі за Пилявою — наче велика козацька могила. Звідси, з вершини кургану, видно, як тихо несе свої води у вічність річка Іква. Разом із місцевим краєзнавцем Іваном Козельським мовчки повертаємося сходами до підніжжя. Саме ці місця оспівані у фольклорі: і полин- трава, і червона калина, що у «лузі гнеться». І Козелецький підтримує версію науковців, що не тут, під Пилявою, а під сусідньою Пилявкою Богдан Хмельницький, 355 років тому, у вересневі дні 1648 року дав переможний бій польській шляхті.

— У 1990 році влада, заохочена національно свідомою громадськістю, вирішила увічнити у творі меморіального мистецтва цю сторінку української історії. Одначе сила стереотипів була ще великою. До Пилявки — розбита дорога і, взагалі, у селі нерозвинена соціальна інфраструктура. Мовляв, сюди будуть їхати з усього світу, то щоб поверталися з гарними враженнями. З оцих міркувань і визначилися з місцем для Кургану пам’яті. Відтак Пилява і Пилявка вступили у дискусію — розповідає краєзнавець.

Пилявка — за 5 — 6 кілометрів від Пиляви. Ось воно, місце, назване у народі Замчиськом. Час іще не стер остаточно на порох каміння зруйнованих мурів, тут і табличка, що ця пам’ятка архітектури охороняється державою, якої уже немає. Мало що залишилося й від об’єкта охорони.

На жаль, нічого не залишилося й у Пиляві, звідки, як писав Ю. Сіцінський, Богдан Хмельницький «провадив переправи з поляками, чекаючи допомоги від кримського хана». То що ж саме бачив на власні очі дослідник? «Коло самого берега ставу стоять руїни двох башт і будинку між ним з брамою. Як можна помітити з тих решток замку та з малопомітних валів і ровів, замок був квадратовий у плані... Яким був замок, — дає нам уявлення той західно-північний бік замку, що зберігся до наших часів. На рогах того боку ще є мури двох п’ятигранних башт, між ними мури двоповерхового будинку... Посередині того будинку була в’їзна брама з ганком. Зовні стіни того будинку не мали вікон, а тільки амбразури... Стінка кожної гранки башти має в середині чотири метри довжини, крім однієї, що прилягала до рогу замку... Друга башта збереглася гірше, вона також була трьохповерхова й п’ятибічна...»

Ми намагалися відтворити в уяві побачене тут краєзнавцем літ сто тому, на цьому місці, коли раптом сюди заблукало теля, а за ним — літній пастух. Поцікавившись, що то за люди і що тут роблять, він, пилявський, особливо підкреслив пріоритет Пиляви над Пилявкою. Відтак зауважив, що село до руйнування замку не причетне: «Коли Хмельницький пішов звідси аж до Львова, замок належав князям Любомирським, потім — Чарнецьким. Залишили його, коли тут сталася пожежа. Потім заходилися розбирати башти, стіни у пошуках якихось скарбів. Не знаю, чи щось знайшли».

Дід показав рукою у бік церкви, поставленої у 1895 році на місці тієї, де перед боєм молився Богдан Хмельницький. Наразі прихожани, повертаючись до віри і своєї далекої історії, як заявив наш випадковий співрозмовник, «звертаються до Бога з молитвами, аби дав розум правителям для правильних рішень». Тут-таки згадав, що раніше, ніж вирішили увічнити пам’ять про Пилявецьку битву, у селі знали, що тут був і переміг Богдан Хмельницький, та перемогу не святкували. «Дітям на уроках у школі більше говорили про Переяславську раду, історичне возз’єднання та визначальну роль старшого брата», — гнівався дідусь. Та й розпрощався, бо «череда розбіжиться хтозна куди». Навіть не сказав, хто ж він і якого роду, чий нащадок. Козака чи сотника, що прибув iз полками Богдана, аби визволяти рідну землю? Або селянина, якому урвався терпець зазнавати гноблення? Як у Пиляві, так і у Пилявці, інших селах Старосинявського району з покоління у покоління передається дума «Повстання проти польських панів»:

То вже ж козаки І мужики
У неділю рано, Богу помолившись,
Листи писали,
І в листах добре докладали,
І до пана Хмельницького
У Полонне посилали...

Разом iз Іваном Козельським пішки долаємо відстань від Пиляви до Пилявки. Посилаючись на історичні джерела, краєзнавець називає число учасників битви з обох сторін: «В українському війську було до 110 тисяч «багнетів», iз них лише кожен другий мав озброєння і бойовий досвід, решта — «селяни від плуга». З неприятельського ж боку — 36 — 40 тисяч жовнірів і шляхтичів «при вогні і залізі», а разом iз обозними і слугами — до 90 тисяч осіб». Як пишуть історики В. Смолій і В. Степанков: «Оскільки переважна більшість шляхти вибиралася в похід як на бенкет, то в обозі налічувалося понад 50 тис. возів iз продовольством, напоями і т. ін., а для скрашування буденної одноманітності й незручностей табірного життя чоловіків — 5 тис. щедрих на почуття жінок. Вражала розкіш знаті: одяг одного з магнатів був оздоблений діамантовим і рубіновим паском вартістю 100 тис. злотих...»

То, де ж було цим великим ворогуючим силам розташуватися? На двох берегах Ікви- річки. Гетьман знайшов місцевість, рельєф якої б послабив бойові якості польської кінноти. За даними топографічного обстеження місцевості, проведеного у 1990 — 1991 рр. старшим науковим співробітником Інституту археології НАН Л. Виногродською, найімовірніше, гетьман розташував табір на височині (урочище Бутова), що за 1,5 кілометра від замку вгору за течією Ікви і за кілометр від греблі, через яку проходила дорога на Старокостянтинів. З боку замку вона була захищена водою, з протилежного боку мала широку долину (урочище Богданівка). Тихо над Іквою-річкою, що несе свої води до Південного Бугу, а відтак — аж до самого Чорного моря. Вже ніщо не нагадує тут про те, як сходилася у герці кіннота, іржали коні, гриміли з обох боків гармати, ламалися шаблі. Століття зрівняли насипані вали й шанці...

21 вересня війська вишикувалися до бою. Вузька гребля кілька разів переходила з рук у руки. Одначе жовніри зуміли непомітно увійти в тил воякам, що захищали переправу; козаки відступили 22 вересня Богдан Хмельницький розпорядився: викопати попереду та позаду табору глибокі рови. Надвечір того ж дня гримлять залпи гармат і самопалів — українці зустрічають прибулих на допомогу буржацьких татар числом до 6 тисяч.

23 вересня, коли польська сторона почала заміну підрозділів на греблі, гетьман дає сигнал про атаку. Мазовицький і Сандомирський полки не змогли зупинити наступ й почали відходити до греблі. У цей-таки час ударили козацькі гармати — мало кому із жовнірів удалося врятуватися. Переправу було повернуто. Першими залишили поле бою ті, що «вибиралися в похід, як на бенкет». «Комісари взяли ноги в руки, і гетьмани мусіли (піти) за ними, бо їх Річ Посполита присягою зобов’язала, аби від них ні в чому не відставала», — іронізував автор «Щоденника пилявецького». Інший автор не шкодував сарказму, вважаючи, що комісари й регіментарі, «залишивши табір з їздовими і слугами, безсоромно втікли, бо вони навчилися, що під порятунком Батьківщини нічого іншого не слід розуміти, як лише хорошу втечу». Бідолашних жовнірів доконала паніка. Вони кидали зброю, стрибали на коней, аби якнайшвидше залишити поле бою. Довершили розгром козаки з загону Максима Кривоноса, які вдарили по відступаючих із засідки.

«Важко описати ганьбу тієї ночі», — писав польський історик і поет С. Твардовський. На жаль, він дає мало свідчень про тріумф переможців, до рук яких потрапили десятки тисяч возів, 92 гармати, залишені у ході панічної втечі неприятеля, і навіть гетьманська булава В. Заславського, який формально виконував роль головнокомандувача польського війська. Потім він писав про своїх підлеглих: «Кожний жовнір хотів бути ротмістром, ротмістр — полковником, а полковник — гетьманом». Завойовувати — то одне, звільняти від гноблення — то вже щось інше. Польські воєначальники вважали, що для перемоги «потрібна не зброя, а канчуки». «Обтяжені Цецерою і Бахусом, уявляли собі, що переможуть козаків, і до того дійшла їх пиха, що один із них (І. Вишневецький. — Авт. ) писав до Варшави, що має надію скоро прибути з 40000 гострих шабель, зі своїм кандидатом на короля, наче вже тримали у руках нагороду», — вказує А. Радзивил. Він вважає: «Ліпшим є військо оленів, очолюване левом, ніж військо левів, очолюване оленем».

У війську ж Богдана Хмельницького переважали селяни та міщани, які не мали військового вишколу, бракувало кінноти. Одначе козацьким сотням не було рівних у Європі. Історія віддає належне мистецтву воєначальника. Раніше, ніж вступити у битву, Богдан Хмельницький вдає, ніби прагне зайняти позиції під Старокостянтиновим, — відправляє туди кілька тисяч вояків. Захоплена у полон жовнірами група козаків дає неправдиву інформацію про наміри гетьмана. Аби випередити Хмельницького, польське військо вирушило на Старокостянтинів. Бій тривав зо дві години. Жовніри й тут зазнали невдачі, та у ніч на 15 вересня козаки й міщани залишили їм містечко і повернулися до свого табору від Пиляви до Пилявки...

На повну потужність працювала й пропагандистська машина українського війська. Вояки-смертники під тортурами видали полякам інформацію, що на допомогу Хмельницькому вирушили 30 тисяч буджацьких татар. Чутка про це справила жахливі враження на шляхту. Дезінформація дала бажаний результат: панічні настрої посилилися.

* * *

За кілометрів дванадцять від місця, де відбувалася Пилявецька битва, — Стара Синява, тихий райцентр. Тут в одній із кімнат на другому поверсі Будинку культури силами ентузіастів влаштовано Музей-діораму «Пилявецька битва». На жаль, мало експонатів, що були «свідками» тих подій. На схемах — шляхи війська козацького і його участь в українській національній революції. Тут-таки й речі, що «розповідають» про тогочасне життя селян, їх побут, про виникнення Української держави. Та ось — діорама, виконана професійними художниками Леонідом Бессарабою і Андрієм Ісаєвим. Сповна використавши гаму кольорів, автори передають засобами мистецтва атмосферу бою за греблю через Ікву. Це була одна з найбільших битв ХVIII століття. А ми про неї так мало знаємо...

Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День». Фото Івана КОЗЕЛЬСЬКОГО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments