Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Поразка, яка врятувала Антанту

Зигзаги біографії генерала Самсонова
8 лютого, 2003 - 00:00

Генералу Олександру Васильовичу Самсонову судилося стати відомим не гучною перемогою, а приголомшливою поразкою. Можливо, доля була несправедливою до воєначальника з блискучою кар’єрою, але саме її трагічний фінал зробив його безсмертним.

Генерал від кавалерії, народжений в українському степовому краї зі славними козацькими традиціями, не був феноменом на своїй батьківщині. Професія кіннотника для степовика така ж природна, як фах моряка для жителя морського узбережжя. Неспроста наші земляки досягали найвищих козацьких посад за часів Російської імперії.

О.В. Самсонов народився 2 лютого 1859 року. Його батько, відставний поручик Василь Васильович Самсонов був землевласником в селі Андріївці Якимівської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, а мати, Надія Єгорівна, володіла землями в селі Надєждиному Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії та в селі Єгорівці Якимівської волості (тепер — с. Нововознесенка Маловисківського району Кіровоградської області).


Загальну освіту Олександр Самсонов отримав у київській Володимирській військовій гімназії, військову — у петербурзькому Миколаївському кавалерійському училищі, яке закінчив за 1-м розрядом 1877 р. і з чином корнета був направлений у 12-й гусарський Охтирський полк. У той час йшла війна з Туреччиною і 18-річний Самсонов прийняв бойове хрещення в полку з давніми героїчними традиціями, які передавалися ще від слобідських козаків, котрими був сформований у другiй половині XVII ст. Пізніше О. В. Самсонову довелося служити ще у двох славних гусарських полках, які того періоду називалися драгунськими — Лубенському, де в 1887 — 1888 рр. командував ескадроном, та Білоруському, до якого був прикомандирований 1893 року, коли той дислокувався в Єлисаветграді.

Після завершення російсько- турецької війни 1877 — 1878 рр. О. В. Самсонов закінчив Миколаївську академію генерального штабу і служив на різних посадах на Кавказі, у Королівстві Польському.

25 липня 1896 р. полковник О. В. Самсонов очолив Єлисаветградське юнкерське кавалерійське училище і близько 8 років прослужив його начальником, у той же час він перебував гласним Єлисаветградського повітового земства і членом Єлисаветградського міського комітету товариства Червоного Хреста. У 1897 р. брав активну участь у проведенні в Єлисаветградському повіті першого в країні загального перепису населення. Училищу 1902 року було підвищено рівень акредитації, і воно стало другим за значенням (після столичного Миколаївського) кавалерійським училищем Російської імперії. О. В. Самсонов запам’ятався юнкерам як освічений військовик, зразковий командир і справедливий адміністратор, що непримиримо ставився до нестатутних стосункiв та інших порушень вiйськової та християнської етики. Випускники училища поважали свого колишнього начальника і часто добивалися переведення у військові частини, якими він пізніше командував.

На початку війни з Японією, 15 березня 1904 р. генерал-майор О. В. Самсонов прийняв командування Уссурійською кінною бригадою. З першого свого бою — 17 травня під Юдзятунєм він здобув репутацію ідеального кавалерійського начальника. Юдзятунська сутичка ввійшла в історію як один з двох звитяжних кавалерійських боїв російсько-японської війни, в якому козаки налякали своїми жахливими списами не тільки японців, а й увесь світ, що завдяки військовим кореспондентам з багатьох країн мав можливість слідкувати за подіями. При Вафангоу кіннота генерала Самсонова здійснила обхід 4-ї японської дивізії, чим вирішила долю битви. Потім О. В. Самсонов брав участь в боях біля Сеньючена 25 червня, під Гайчжоу 26 червня та під Ташичао 10 — 11 липня 1904 р. У Ляоянській битві, командуючи фланговим загоном, відбив атаку японської гвардійської бригади, а під час відступу зайняв чотирма сибірськими козачими полками з кінною батареєю Яньтайську позицію і утримував її, доки російські корпуси організовано відходили на північ.

2 вересня 1904 р. О. В. Самсонов очолив Сибірську козачу дивізію. З нею брав участь у кровопролитних битвах на р. Шахе, біля с. Сандепу, під Мукденом. За заслуги в боях О. В. Самсонов був нагороджений золотою зброєю, орденами св. Георгія 4-го ст., св. Анни 1-го ст. з мечами, св. Станіслава 1- го ст. з мечами та отримав звання генерал-лейтенанта.

Після укладання Портсмутського мирного договору, у вересні 1905 року О. В. Самсонов був призначений начальником штабу Варшавського військового округу. Цю посаду він займав близько півтора року, після чого з 3 квітня 1907 р. до 17 березня 1909 р. був наказним отаманом Донського козачого війська.

У 1909 р. О. В. Самсонов став генерал-губернатором Туркестану, командувачем військами Туркестанського військового округу та наказним отаманом Семиріченського козачого війська, наступного року він отримав чин генерала від кавалерії. Талановитий адміністратор, О. В. Самсонов налагодив мирні стосунки між російським та мiсцевим населенням, активізував просвітництво, сприяв розвитку бавовництва, водопостачання та зрошення в краї.

Самсонов торував свої шляхи в горах Балкан і Кавказу, серед сопок і гаоляну Маньчжурії, крізь пустельні простори Туркестану. Але з роками його зір все частіше застувало видіння рідного задніпрянського степу. Чи міг він уявити, що закінчить своє життя серед лісових мочарів Східної Прусії?

У перші дні Світової війни О.В. Самсонов був призначений командувачем 2-ї армії. Після стрімкого наступу в Східній Прусії його війська потрапили в катастрофічне оточення під Танненбергом, бо частини 1-ї армії генерала Ренненкампфа фактично кинули самсонівців напризволяще. На думку багатьох істориків – це була зрада. О. В. Самсонов не бажав ні ганебного полону, ні безславного порятунку і тому вибрав постріл у серце. Сталося це 17 серпня 1914 р.

Всупереч поразцi, дії армії Самсонова зробили суттєвий вплив на загальний хід війни — відтягнувши значні сили німців (близько 12 дивізій) із західноєвропейського на східноєвропейський театр воєнних дій, дали можливість союзникам у вересні 1914 р. виграти Марнську битву й врятувати Париж. З тих пір постать генерала Самсонова стала символом шляхетної жертовності та лицарської честі. Наступного року також приняв смерть, не бажаючи здаватися в полон, ще один єлисаветградець (викладав тактику в Єлисаветградському юнкерському кавалерійському училищі) — генерал від інфантерії Ф. В. Сіверс (1853 — 1915), командувач 10-ї армії, яка у лютому 1915 р. потрапила в Августовських лісах у схожу з таненбергською ситуацію.

Тривалий час обставини та місце смерті О. В. Самсонова були невідомі. У тогочасній пресі й переказах з’явилися суперечливі повідомлення і навіть спомини очевидців про те, як він загинув від розриву артилерійського снаряда. Звичайно, що рідні, і в першу чергу дружина, Катерина Олександрівна, не вірили в його смерть і сподівалися, що він живий. Але в списках полонених, отриманих з офіційних джерел, Самсонова не було. Першим розшуки генерала за проханням Катерини Олександрівни почав колишній голова Державної Думи О. І. Гучков. Він визначив місце пошуку біля містечка Гросс-Півніц, але до закінчення свого відрядження не отримав дозволу від німецької влади на обстеження цієї території і повернувся у Росію. Можливо, німці не довіряли Гучкову, бо він на той час був головою Центрального військово- промислового комітету та членом Особової наради по обороні і між іншим у ворожому тилу міг зібрати секретну інформацію.

Катерина Олександрівна Самсонова, як і багато інших шляхетних жінок, була сестрою-жалібницею. Вона працювала в шпиталі єлисаветградської общини Червоного Хреста і просила у відповідному порядку дозволу поїхати в Німеччину на пошуки чоловіка. Врешті-решт, у серпні 1915 року, вона отримала відрядження до Німеччини для огляду таборів військовополонених як представник Міжнародного товариства Червоного Хреста. Катерина Самсонова протягом двох місяців ретельно виконувала місію перевірки додержання німцями міжнародних угод стосовно військовополонених, чим викликала повагу і навіть побоювання німців. Про свою роботу вона склала звіт. Після виконання офіційного доручення К. О. Самсонова з дозволу німецької влади подалася з Берліна до містечка Гросс-Півніц, що в Східній Прусії, в околиці якого за припущеннями Гучкова треба було шукати тіло генерала. Катерина Олександрівна у супроводі німецького офіцера кілька днів опитувала місцевих селян, поки не дізналася, що в кінці літа минулого року в лісі випадково було знайдено труп російського офіцера. Описати прикмети вбитого селяни не змогли, але згадали, що підкладка його шинелі була червоного кольору, тобто генеральська, і порадили звернутися до місцевого мельника, який брав участь у похованні знайденого і навіть зняв з нього деякі речі.

Катерина Олександрівна розшукала мельника, і той передав їй знятий з тіла похованого ним генерала золотий медальйон, на якому був гравійований напис «Помни о насъ», а в середині знаходився груповий портрет — Катерина Олександрівна з дітьми Володимиром і Вірою. Сумнівів більше не залишилося, вдова генерала негайно найняла людей і разом з мельником пішла до лісу, де після нетривалих пошуків могила була знайдена, останки ексгумовані та покладені у герметичну труну.

3-го листопада труна з тілом О. В. Самсонова у супроводі Катерини Олександрівни була відправлена з Берліна до Стокгольма, звідти — в Петроград.

21 листопада о 15 годині траурний потяг зі спеціальним вагоном прибув до Єлисаветграда. Його зустрічали 54-а Херсонська піша дружина у повному бойовому спорядженні зі своїм духовим оркестром, юнкери та викладачі кавалерійського училища на чолі з начальником генерал-майором В.Г. Лишиним, голова земської управи І.О. Ковальов, міський голова Г.Й. Волохин та багато інших осіб. Рівно о 19-й годині, за командою «на караул», під виконання оркестром гімну «Коль Славен» з вагона винесли масивну дубову труну, покриту срібним глазетом. О 20-й годині після панахиди труна під звуки гімну була занесена до вагона, біля якого поставили почесну варту.

22 листопада о 6-й годині 20 хвилин траурний вагон був причеплений до вільного від пасажирів потягу, який слідував зі станції Знам’янка через Єлисаветград до станції Плетений Ташлик. Звідти вже кіньми труну з тілом О. В. Самсонова перевезли до родового маєтку в с. Єгорівці. Поховання відбулося у сімейному склепі Самсонових біля церкви святих Іоакима і Анни в с. Якимівці, що знаходиться через річку від с. Єгорівки.

Порівняно до такого великого вшанування покійного командувача армії, доля його могили разюча за контрастом, але звичайна для прийдешніх часів, в які знищення «старорежимних» святинь було ідеологічною практикою. Склеп був пограбований, труни О. В. Самсонова та його рідних розбиті. Пізніше усипальня, прикрашена назовні мармуровою алегоричною скульптурою, була повністю зруйнована і зрівняна з землею. Потім прийшло забуття.

Але О.В. Самсонов жив у споминах і переказах земляків, на стертій з лиця землі могилі козачого отамана кожен рік розквітали здичавілі троянди. Минув час, почало щось мінятися і в людях, які були нібито зачакловані, повертається до них свідомість безперервного руху історії, що розпочався далеко не в 1917 році.

13 лютого 2002 року, напередодні дня народження (за новим стилем) Олександра Васильовича Самсонова, на місці його поховання, яке тепер опинилося у дворі Якимівської загальноосвітньої школи, було відкрито скромний пам’ятний знак у вигляді козацького хреста з червоного граніту. Ініціювали та здійснили встановлення знаку Якимівська сільська громада та Кіровоградське обласне історико-культурологічне товариство «Ойкумена».

Костянтин ШЛЯХОВИЙ, старший науковий співробітник відділу історії Кіровоградського обласного краєзнавчого музею
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments