Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Постріли з «нізвідки»

Хто й чому вбив генерала Ватутіна?
28 лютого, 2013 - 19:12
ВАТУТІН МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (1901—1944)
ПАМ’ЯТНИК ГЕНЕРАЛОВІ МИКОЛІ ВАТУТІНУ В КИЄВІ / ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА
ВОЯКИ РАДЯНСЬКОЇ АРМІЇ НА ХРЕЩАТИКУ У ВИЗВОЛЕНОМУ КИЄВІ. 1943 р. / ФОТО З САЙТА FORUM.FRAZA.UA

На перший погляд, відповідь на це запитання очевидна. В Енциклопедії історії України читаємо: «29 лютого 1944 р. під час об’їзду військ [Ватутін] потрапив у засідку УПА в районі с. Милятин (нині село Острозького р-ну Рівненської обл.), в перестрілці його було поранено. Півтора місяці перебував у госпіталі в Києві, де й помер». Утім, придивімося до інших версій поранення видатного радянського полководця. Обставини поранення генерала описували по-різному, інколи доволі суперечливо. Зокрема, у різних виданнях спогадів маршала Жукова «Воспоминания и размышления» є кілька суттєвих різночитань. Звернімо увагу на фрагмент із першого видання мемуарів. Жуков згадував, що він радив Ватутіну не їхати самому на нараду, а послати когось зі своїх заступників. Однак один із членів Воєнної ради фронту наполегливо підтримав Ватутіна у необхідності поїздки. У наступних виданнях мемуарів Жукова цю фразу було вилучено. Чому?

У своєму дослідженні, опублікованому в «Українській правді» 5 травня 2010 року, Олександр Ткачук припускає, що тим утаємниченим радником найімовірніше був Микита Хрущов. Автор, роблячи цілком слушне зауваження, що Хрущов часто виконував особливо делікатні завдання Сталіна, пише: «Складається думка, що хтось свідомо підштовхував генерала в небезпечну зону». Схоже, що так воно й було.

Нещодавно автору цієї статті поталанило почути надзвичайно цікаву версію про останній бій генерала Ватутіна. Перш ніж викладати її, кілька слів про оповідача. Василь Степанович Капітула народився 1931 року в селі Ступно на Рівненщині. Попри свій похилий вік, дід Василь має чудову пам’ять, напрочуд здоровий глузд, логічно мислить. Корінний мешканець тих країв, щирий симпатик УПА («То наша армія. Всі наші сини і брати, всі наші»), Василь Степанович зовсім не схожий на «українського буржуазного націоналіста», якого зображувала радянська пропаганда, і який до нестями ненавидить москалів. Навпаки, закоханий у природу дід якось понад годину читав мені вірші російського поета Некрасова.

Необхідно зауважити ще й таке: Василь Капітула міг видати себе за очевидця і пригадати «безліч приголомшливих подробиць», та не зробив цього. У його оповіданні поєднано свідчення двох учасників тих подій.

Першим свідком був боєць диверсійно-розвідницької групи. «Тоді, 1954 року, я служив у Радянській армії. Була неділя, ми зібралися на стадіоні. Приходить до нас старшина, в нього мундир весь в орденах, до підлоги ордени висять. «Я прослужив всю війну в тилу ворога. Був свідком, як біля Рівного Ватутіна поранили», — почав свою розповідь дід Василь. За словами розвідника, після наради командування трьох фронтів, коли всі почали роз’їжджатися, Ватутіну зауважили: «береш з собою декілька чоловік усього, візьми хоча б взвод», а він відповів: «А для чого? Я їх не боюся». Далі Василь Степанович переказав подробиці розповіді старшини про поранення генерала, свідком яких диверсант-розвідник бути не міг. Але він доволі чітко відтворив хід подій, про який почув з першоджерел. Нас понад усе цікавить одна надзвичайно важлива деталь, яку старшина бачив на власні очі. Наступного дня його група обстежувала місце останнього бою Ватутіна. «Другого дня ми, розповідає, пішли туди шукати, що трапилося, хто ранив Ватутіна... Дивимося, там такі були кущики. Берізка така, перекинута, на корінні стоїть кулемет, і там яма, і гільзи відстріляні. Тобто, з того кулемета, очевидно, вбили Ватутіна. От так розказував старшина той», — переповідає Василь Степанович.

Через багато років Василь Капітула працював на будівництві Дубенського цукрового заводу. Якось будівельники обговорювали статтю про Ватутіна в газеті «Червоний прапор» (з 1991 року — «Вільне слово»).

Коли Василь Капітула почав розповідати почуте від старшини, раптом один хлопець вигукнув: «Василь, не свисти. То не так було. Я його прокляв, того Ватутіна. Наша сотня добу лежала, очікувала Ватутіна, ми отримали наказ забрати в нього документи. Дивимося, їде машина. Тут команда — «Вогонь!» Дали залп по машині. І вона зупинилася. Хлопці, які були попереду, підвелися — і туди за документами. І тут ззаду по них давай стріляти. Пролунала команда відступати. Я відразу зрозумів, що то є зрада. Я лежу, а ззаду по мені стріляють. Я ледь в землю не вліз. І ми порозбігалися, хто куди». За словами хлопця, в його сотні не було ніякого кулемета. Але хтось же стріляв по Ватутіну, а потім і по повстанцях ззаду з кулемета. Напевно, того самого, що бачив старшина.

Ось переказ дідом Василем свідчень колишнього бійця УПА:

«...Каже, кулемета там ніякого не було. Отже, я зрозумів, що повстанці за того кулемета не знали нічого. Там вже був енкаведист. І то він стріляв, очевидно, і по повстанцях. А може й по Ватутіну. Виходить, був наказ, щоб терміново Ватутіна прибрати будь-яким способом.

— Хто ж той кулеметник був? Повстанець, чи...

— Та де, якби повстанець, то б той хлопець знав. Тому кулемет був енкаведистів.

— Може він і стріляв по повстанцях, а зачепив Ватутіна?

— Ні, там саме треба було прибрати Ватутіна. Якби...

— Енкаведист таке завдання мав?

— Так».

Отже, на думку Василя Степановича, по Ватутіну вів вогонь «енкаведист» із метою вбити генерала.

— А навіщо було «енкаведисту» вбивати одного із кращих радянських полководців? — запитав я.

— Давайте поміркуємо. Кому потрібні були ті документи? Адже якби вони потрапили до ворога, план операції було б необхідно змінювати. То була б макулатура. Отже, наказ сотенного УПА здобути документи заздалегідь був безглуздим. Та й сам той кудись зник. Чи не він стріляв з того самого кулемета? — ще раз здивував своєю «залізною» логікою дід Василь.

А й насправді, тепер документально підтверджено, що чимало «енкаведистів», перевдягнувшись, проникали до лав повстанців. «Тільки у Вінниці більшовики підготували 400 чоловік для проникнення в УПА. Вивчали говірку, акценти, звички та поведінку упівців. І закидали їх в лави повстанців як провокаторів», — розповідає Василь Степанович.

Далі Василь Капітула перейшов до власних спогадів, які багато в чому підтверджують його версію про слід НКВС у справі Ватутіна. І стосуються ці спогади загального настрою мешканців Волині, бійців Червоної армії та вояків УПА.

«Коли прийшли фронтовики (бійці Червоної армії. — О.Д.), то повстанці дуже збуджені стали, такі задоволені. А ми їх питаємо, що ж такі ви задоволені, настрій піднесений? Кажуть, зараз ідуть переговори із фронтовими керівниками, що ми підемо разом із Червоною армією фронтом на німця. Умови в них були такі: ви даєте нам відрізок фронту, а потім ми зі зброєю на ньому будемо воювати. Фронтовики дуже задоволені були, бо повстанці вміли вести боротьбу в тилу ворога. Це їм дуже важливо було. Тоді стали очікувати на думку Сталіна. Той нібито погодився», — розповідає Василь Степанович.

— А звідки стала відомою позиція Сталіна? — засумнівався я.

— Розмови такі точилися, чутки поширювалися, причому достатньо вперті. Про це говорили всі. Повстанці начебто висловили готовність воювати проти німців єдиним фронтом, а Сталін погоджувався на незалежну Україну. Але в його пропозиціях була дуже суттєва деталь. Він пропонував розсіяти українську армію по всьому фронту, розкидати її по окремих частинах. І повстанці на це не пішли, бо розуміли, що їх перестріляли б і знищили, — стверджує дід Василь.

На його думку, Ватутіна вирішили вбити за те, що саме він вів переговори з керівництвом УПА й був прихильником об’єднання зусиль двох воєнних потуг. «Чому він поїхав і нікого не взяв, сказав, що не боїться їх? Отже, він із ними в дружбі жив», — робить висновок Василь Капітула.

Хоч яким би неймовірним не здавався цей висновок на перший погляд, але він знайшов підтвердження. Так, у газеті «Персонал Плюс» (№ 8 (148) від 28 лютого — 5 березня 2008 р.) були опубліковані свідоцтва офіцера з особливих доручень Юрія Коваленка. Зокрема він розповів, що восени 1943 року Ватутін зізнався йому, що «він ніякий не росіянин Ватутін, а українець Ватутя з Курщини, що його батька розкуркулили». Згодом, відвідуючи Коваленка у шпиталі, Ватутін розповів йому про «важливе секретне завдання». Ось фрагмент тієї розмови у викладі офіцера:

— Ватутін каже, що треба перейти лінію фронту на Житомирщині й на Рівненщині потрапити в штаб Шухевича... Шухевич — військовий генерал рівня Манштейна. У нього не збіговисько бандитів, як нам говорять, а високоорганізована дисциплінована армія... Якщо дотепер я грав партію з Манштейном, то тепер доведеться грати ще й другу партію із Шухевичем. Я як українець із українцем, як генерал із генералом хочу з ним зустрітися й поговорити.

— Миколо Федоровичу, а про що ви будете з ним розмовляти, — перепитую я.

— Навіщо нам воювати один проти одного, проливати кров. У мене три мільйони солдатів і офіцерів, у нього в десять разів менше, напевно стільки, скільки ми в Дніпрі потопили. Але із трьох мільйонів у мене половина українців. Нехай він мої війська пропустить у Польщу. Тоді почнеться нова сторінка української воєнної історії.

Як бачимо, версії Коваленка й Капітули доповнюють одна одну. Більше того, вони обидві базуються на реальних фактах. Кажучи, що в нього половина бійців українці, Микола Федорович аж ніяк не перебільшував. Річ у тім, що у другій половині 1943 року — на початку 1944-го, внаслідок мобілізаційних заходів на визволенних українських територіях, до Червоної армії влилося багато етнічних українців.

Так, у 350-й стрілецькій дивізії 1-го Українського фронту (на 1944 р.) служило 2 850 українців із 6 247 бійців; у 71-й гвардійській (на 1944 р.) — 2 285 з 5 290; у 112-й стрілецькій (на 27 квітня 1944 р.) — 3 441 з 5 959. У 4-й гвардійській армії 2-го Українського фронту навесні 1944 року налічувалося 57% українців, 35% росіян, 0,8% білорусів тощо.

Мобілізація українців до Червоної армії тривала й після смерті Ватутіна, зокрема й на західноукраїнських землях. За довідкою наркома УРСР генерал-лейтенанта Герасименка «Про результати призову військовозобов’язаних запасу по областях Львівського військового округу» на 23 вересня 1944 року з Львівської області було мобілізовано 33 745 українців і 13 701 поляк; із Тернопільської — 15 761 і 30 072; із Дрогобицької — 25 004 і 9 197; із Станіславської — 50 784 і 8 434; із Волинської — 79 472 і 3 067; із Рівненської — 98 693 і 5 262; із Чернівецької — 59 561 і 2 145. Всього — 524 898 осіб, в тому числі 453 020 українців (Див.: «Безсмертя», К., Книга Пам’яті України, С. 344, 345).

Був Ватутін українцем чи ні — питання суперечливе. Але він був видатним воєнним стратегом, справжнім «гросмейстером», як називали його супротивники. На відміну від багатьох інших радянських воєначальників на чолі з тим же Жуковим, він беріг своїх бійців. І, розігруючи свою українську партію, не міг не припустити, що на певному етапі й за певних обставин відмобілізовані до Червоної армії українці не захочуть воювати проти своїх кровних братів з УПА. Розповідь Василя Капітули про настрої на Волині наприкінці 1943 р. підтверджує це припущення.

До версії про причетність НКВС до поранення Ватутіна схиляється й Олександр Ткачук у згаданій вище статті. Та причини, які спонукали Сталіна віддати наказ про знищення Ватутіна, мені видаються дещо іншими, ніж досліднику. «Мотиву ліквідації Ватутіна ми достеменно не знаємо», — пише Олександр Ткачук. І далі: «Але можна припустити, що Сталіна лякав новий бойовий командний склад Червоної Армії. Армії, що пройшла випробовування найжорстокішими роками війни, і перетворилася на справжню силу, яку потрібно було тримати під суворим контролем».

Як на мене, Сталіна в цьому випадку лякав не стільки авторитет його полководців, скільки перспектива об’єднання українців у боротьбі за визволення своєї Батьківщини. Далекоглядний кремлівський вождь добре усвідомлював імовірність переростання цієї боротьби в загальнонародну під гаслами незалежності України.

Опосередкованим підтвердженням цієї версії є загадкова загибель комісара партизанського з’єднання Ковпака Семена Руднєва. Так 1990 року один із командирів ковпаківців, Герой Радянського Союзу Петро Брайко чітко вказав на те, що комісара застрелила за наказом НКВС радистка Ганна Туркіна. Головна причина вбивства полягала в тому, що Семен Васильович налагодив контакти з УПА, навіть відпустив кількадесят повстанців, яких Ковпак хотів розстріляти.

Спростовуючи твердження П.Брайка, доктор історичних наук Дмитро Вєдєнєєв змушений однак визнати: «Зафіксовано чимало випадків переговорів партизан з українськими повстанцями, що визнано навіть радянською історіографією. Відомі переговори 1943 року про спільні дії проти нацистів між українськими повстанцями й партизанським воєначальником О. Сабуровим (до війни — кадровим офіцером НКВС), командиром партизанської бригади Бринським».

Як не парадоксально це може комусь здатися сьогодні, але партизанські командири, вступаючи в контакти з керівництвом УПА, виконували директиву... Політбюро ЦК КП(б)У. Саме так. Кілька років тому історик Володимир Лозицький у своїй монографії «Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918 — 1991)» вказав на той факт, що в березні 1943 року у Директиві Політбюро керівникам партизанських об’єднань рекомендувалося «не виступати збройно проти загонів» націоналістів. Більше того, проект цієї Директиви містив тезу про необхідність координації бойових дій партизанів з вояками УПА. Та в останній момент ту тезу викреслили. У перспективі така координація могла призвести до спільних дій проти ворога, до об’єднання зусиль «червоної партизанки» і повстанців.

У свою чергу УПА прагнула залучити до своєї боротьби бійців Червоної армії — українців. Одним із переконливих свідоцтв цього є, наприклад, листівка «Брати червоноармійці — українці!», яку випущено повстанцями й опубліковано, зокрема, 14 жовтня 2012 року інтернет-виданням «Історична правда». І ця пропаганда мала результат. «За даними облікових карток воєнної округи «Богун», 16% вояків перед вступом до лав УПА вже мали військовий досвід у Червоній армії», — стверджує «Історична правда».

А тепер уявімо, що могло б статися, якби порозумілися українці Червоної армії, УПА та ще й радянських партизанських з’єднань? Утворився б навіть не «коктейль Молотова», а такий український національний, який би і сам «вождь народів» не зміг би проковтнути! Це не легеньке «Цинандалі» або «Хванчкара», які полюбляв Сталін, а близько двох мільйонів добре озброєних і організованих бійців. Бійців, які воювали б на своїй землі, мали беззастережну і всебічну підтримку населення.

Радянський імператор був ким завгодно, тільки не дурнем. Тому й доклав усіх зусиль для того, щоб запобігти такому розвитку подій і, за своєю звичкою, сховати кінці у воду.

Що б там не казали, але й досі ніхто не може пояснити низку загадкових смертей після загибелі легендарного партизанського комісара. У травні 2010 року сумський тижневик «Панорама» звертав увагу на те, що зникла вся родина Кифяків, яка виходжували пораненого в бою разом із батьком старшого сина Руднєва — Радика. Командира розвідгрупи Петра Вершигору було знайдено повішаним у себе в помешканні після візиту «партизанів». Письменника Станіслава Тельнюка, який збирався видати сенсаційну «Незакінчену поему про комісара Руднєва», знайшли мертвим на березі ріки. Того ж Петра Брайка запроторили в табори на 10 років.

Щодо Миколи Федоровича Ватутіна, то свідчення його доньки, опубліковані газетою «Столичные новости» 2000 року хоча й опосередковано, але досить переконливо підтверджує версію про вбивство генерала за наказом Сталіна. Висококваліфіковані лікарі не зробили нічого для порятунку Ватутіна, більше того — практично підштовхнули його до смерті.

На запитання кореспондента газети: «А ви певні, що Миколу Ватутіна просто «прибрали?» Олена Ватутіна дала однозначну відповідь: «Це був наказ Сталіна».

І Сталін, який згодом ініціював відому «справу лікарів-шкідників», не покарав винуватців загибелі одного з найкращих полководців Другої світової війни. Це є ще одним доказом того, що засідка, з якої поранили генерала, була з подвійним дном, і вояки УПА були вміло використані сталінськими чекістами як ширма для прикриття свого злочину.

...Стоїть в Києві пам’ятник із написом: «Генералові Ватутіну від українського народу». Дехто оскаржує цей напис. Пишуть деякі автори, що на цьому місці в Маріїнському парку мав би стояти монумент іншим полководцям. Але факт залишається фактом: столицю України визволили від гітлерівців війська під командуванням Миколи Федоровича Ватутіна. І версія, викладена в цій статті, є ще одним аргументом на користь коректності такого напису на пам’ятнику видатному полководцеві.

Олександр ДУБИНА, кандидат історичних наук, Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments