Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Повернення віри

Ченці відроджуют середньовічну перлину Поділля
30 серпня, 2003 - 00:00

Біля селища Сатанів на кручі височіє над Збручем древній Свято-Троїцький монастир. Його заснував невідомий пустельник ще у ХI столітті. Прадавні печери збереглися й досі — у вапняковій скелі прорубані келії. Збереглася й невеличка підземна церква. Уціліли навіть вузькі кам’яні лежаки. В одній із келій збереглася схожа на терку велика вапнякова плита — «Камінь Випробування». Кожен, хто хотів постригтися у ченці, мусив навколішки простояти на ній у молитві цілу ніч. Випробування не з легких. Я спробував — більше хвилини не витримав...

Життя перших ченців було не лише тяжким, але й небезпечним. Печеру звідусіль оточували священні городища волхвів, що проіснували тут ще цілих півтора століття по хрещенню України-Руси. Жерці ж, що осіли на берегах Збруча після втечі з Києва, особливих причин любити служителів нової віри не мали... Головним багатством волхвів були цілющі джерела, біля яких і зводилися священні городища. Останній осередок язичництва було знищено лише навалою орд хана Батия.

За іронією долі саме спадщина древніх волхвів значною мірою посприяла подальшому розквіту монастиря. Ченці, однак, не одразу збагнули, яке багатство успадкували. Одного з братів, який занадто вже цікавився лікувальними властивостями джерел, звинувативши у чаклунстві, навіть відправили на пустельне поселення до віддаленої печери-скиту. Цікаво, що печера знаходилася на горі Богіт, тій самій, де колись стояв знаменитий збручанський ідол Світовида. На відміну від імені ченця, його печера збереглася до сьогодення і досі глибоко шанується місцевими жителями. Сьогодні там невеличка капличка, де щороку на Трійцю здійснюються велелюдні богослужіння за участю священників та мирян з усіх навколишніх сіл.

Остаточно цілющу силу місцевої води відкрили ...корови. Вони навідріз відмовлялися пити де інде, а лише з джерел під монастирською горою. Коли вчені нарешті провели дослідження, їх здивуванню не було меж: лікувальні властивості води виявилася у півтора рази ефективнішими, ніж у знаменитої «Нафтусі»! На базі відкритого родовища незабаром збудували санаторій «Товтри». В монастирі, який у 1989 році нарешті повернули православній громаді, сусідів під горою конкурентами не вважають. «Людина складається з двох частин, — каже настоятель монастиря протоієрей Володимир Наглій. — Духовної і тілесної. Це єдина суть. Лікуючи тільки тіло, людину не вилікуєш. Внизу лікують тіло, а щоб лікувати душу — піднімаються до нас...«Славився Свято-Троїцький печерний монастир не лише цілющими водами. Це був знаний духовний і освітній центр Поділля. Його ченці підтримували тісні зв’язки з Києво-Печерською Лаврою, Києво- Могилянською та Острозькою академіями, Львівським Братством. Зі стін монастиря вийшов відомий просвітник Арсеній Сатанівський. Під час Никонівської церковної реформи він у числі інших українських вчених був викликаний до двору царя Олексія Михайловича, де керував редагуванням богослужебних книг.

Гостювали у монастирі гетьман Богдан Хмельницький та цар Петро I. З останнім тоді трапилася майже анекдотична історія. За кілька років до того монастирем заволодів уніатський орден св. Василія. Керівництво ордену вирішило скористатися нагодою, аби схилити до унії царя московитів. До Сатанова терміново відрядили ієромонаха Йосипа Чижевського — найкрасномовнішого орденського проповідника. Але василіани не врахували найважливішого — для російських царів основним питанням богослов’я було те, як Церква служить їх власним інтересам. Тим більше для Петра I, який не надто й шанував і власних, московських церковників. Проповідь Чижевського скінчилася тим, що імператорський блазень нахабно відрізав ієромонахові бороду. Цар відсипав ображеному ченцеві жменю золота, і на цьому спроба зблизити Захід та Схід закінчилася.

Чи не найтяжчим в тисячолітній історії монастиря видалося ХХ століття. Почалося все з того, що у вересні 1914 року, в перші ж дні Світової війни, австро-угорська артилерія піддала його жорсткому обстрілу. Не встигли ченці відбудувати поруйноване, як у 20-х роках минулого століття монастир закрили більшовики. Під час окупації ченці повернулися до монастиря, та вже у 1962 році його знову закрили. Тоді ж місцевий колгосп перетворив монастир на своєрідну каменоломню. Кілька років цілий підрозділ розбирав стародавні стіни. Вапнякові брили та різьблене білокам’яне оздоблення пішло на будівництво ...корівників.

Розбирати було що! Основну, наземну частину монастиря звели у XVI — XVII століттях. Часи тоді були вкрай неспокійні: постійні напади кримських татар, війни з турками, повстання... Тому монастир було оточено справжніми фортечними мурами, і він мало чим відрізнявся від розташованого неподалік замку. З останнім, між іншим, його сполучало підземелля, вхід до якого, від гріха подалі, засипали десь на початку 90-х років. А от тунель-колодязь, через який можна було хутенько спуститися з верхньої частини монастиря до печер (а далі при потребі утекти до лісу), можна побачити і сьогодні. Як свідчать хроніки, цим шляхом евакуації ченці скористалися лише одного разу — коли у 1676 році війська султана Магомета IV обложили та захопили Сатанів. Невеличкі ж татарські загони навіть не наближалися до потужних монастирських мурів. Тим більше, що на дзвіниці, крім дзвонів, були встановлені ще й гармати, бійниці для яких збереглися дотепер.

За майже тисячолітню історію монастир встиг побути православним, уніатським, знову православним... Був він у різні часи і чоловічим, і жіночим. Встиг він побувати навіть в’язницею. У 1703 році було придушено антифеодальне повстання під проводом полковника Федора Шпака, що спалахнуло на Поділлі роком раніше. Один із загонів карателів отаборився в монастирі, підвали якого було перетворені на катівню. У 1987 році історики знайшли моторошне свідчення тих страшних подій. «Під час дослідження підвалів, розповідає протоієрей Володимир Наглій, — було виявлено велику кількість людських кістяків. Найбільш вражали черепи — до кожного кованим залізним цвяхом було прибито мідну пластину, на якій вказувалось, за які провини перед польською королівською владою цю людину було замордовано». Крім цього, як свідчать хроніки, кілька сотень повстанців в підземеллях замурували живцем.

Спеціальна келія, у якій колись живцем поховали ченця Филимона Вітошинського, збереглася майже у первісному вигляді. Невеличка — метра два у діаметрі, кругла кімнатка без вікон. Нещасного Филимона спочатку поклали у труну і, як справжнього мерця, відспівали у храмі, а потім замурували у цій комірчині. Раз на день, через залишений у стіні отвір, йому давали їжу та воду і щомісяця сповідали та причащали. Страшний вирок було винесено лишень за непокору орденському керівництву. Скільки витримав у цьому кам’яному мішку бунтівний ченець, наразі не відомо. Кажуть, що примара Вітошинського й досі регулярно появляється біля місця свого ув’язнення.

Новітня історія монастиря почалася 1989 року, коли його нарешті повернули віруючим. Хоча насправді громаді тоді повернули лише групу мальовничих руїн. Сьогодні повністю відремонтовано Троїцьку церкву, відбудовано верхній ярус на дзвіниці та встановлено дзвони. Приведено до ладу монастирську браму, впорядковано територію. Поступово йде відбудова головного корпусу. 19 серпня цього року вперше за останні півстоліття розпочалися регулярні богослужіння в печерній церкві, що знаходиться у товщі скелі, на якій стоїть монастир.

Сьогодні все монастирське господарство лежить на плечах протоієрея Володимира Наглія. Допомагає йому дружина Лариса — вона і регент церковного хору, і екскурсовод, і невтомний дослідник історії монастиря. Навряд чи хто знає про Свято-Троїцький печерний монастир більш за неї. Попри те, що на плечах отця Володимира, крім звичайних нелегких обов’язків парафіяльного священика, лежить турбота по відбудові та відродженню стародавньої святині, в монастирі регулярно приймають на відпочинок дітей з православних організацій. Для них спеціально відремонтовано досить солідний гостьовий будиночок. Дитячий вереск не надто асоціюється з монастирською тишею, але господарі цим не переймаються, справедливо вважаючи — те, що буде посіяне в юних душах, набагато важливіше від показного спокою.

Дмитро ПОЛЮХОВИЧ, Свято-Троїцький монастир — Київ. Фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments