Про двох хлопців з Житомира: Короленка і Корольова
Закінчення. Початок читайте «День» № 107-108
Саме голова Ради Корольов контролював виконання n завдань і особисто відповідав за результати та терміни. На додачу — гуртував сотні кваліфікованих учених, кожен із яких керувався власними інтересами. Надзвичайно важливим є те, що попри професійні суперечки та протистояння всередині колективу, члени Ради не дозволяли собі різких випадів у бік опонентів і мали доходити консенсусу. Український «полководець» (себто гетьман) привніс у радянську реальність, де людське життя й думка не важили нічого, демократичний стиль керівництва. Іншими словами Корольов поза очима НКВС плекав культуру козацько-старшинської ради в найзасекреченіших лабораторіях Союзу.
Ба більше, Сергій Павлович запустив тренд і з кожним роком з’являлося все більше аналогів корольовській Раді. В сучасній Росії робили спроби відновити Раду головних конструкторів як дорадчий орган при президентові, який припинив своє існування після смерті Корольова. В Україні ж подібні Ради існують і до сьогодні...
Велика кількість джерел (особливо російських) акцентує на тому, що після заслання Сергій Павлович став мовчазним та відлюдькуватим. Табірний досвід перетворив генія на homo sovieticus — малу беззахисну людину доби СРСР. Утім, чи так це було насправді? Або ж нам свідомо нав’язують образ мученика, скутого всеохопним липким страхом?
За спогадами сучасників, Сергій Павлович був зразковим керівником та приділяв велику увагу своєму колективу. Молодих спеціалістів запрошував до особистої неквапної розмови про їхнє життя та вподобання. В найскрутніші моменти приходив на поміч: вишукував дефіцитні ліки, позичав гроші, знаходив лікарів та навіть допомагав розв’язувати сімейні проблеми. Донька Корольова згадувала, що учений фінансово підтримував родину свого колишнього репресованого шефа. На «стипендію» головного конструктора син померлого водія Корольова здобув вищу музичну освіту та став співаком. Завдяки Сергію Павловичу конструкторське бюро протягом багатьох років опікувалося дитячим будинком.
На космодромі Корольов заміняв юним космонавтам учителя та батька (як колись у Харківському колегіумі Григорій Сковорода дбав про своїх вихованців). «Королев был для нас Богом», — казав космонавт Леонов і, здається, мав абсолютну рацію.
Бо як інакше пояснити той факт, що саме українська пісня першою пролунала в далекому космосі? Перший космонавт-українець Павло Попович під час польоту в серпні 1962 року на прохання Корольова заспівав «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю...», а Сергій Павлович у цей час підспівував йому з Землі. Подібну зухвалість у радянські часи міг собі дозволити лише авторитет, центр, навколо якого оберталось його оточення, як навколо сонця.
Не зайвим буде додати, що Корольов ані на мить не забував своє коріння і рідну мову, якою залюбки говорив із українськими льотчиками та підлеглими. Донька Корольова розповідала, що слово «Україна» в родині завжди вимовляли з трепетом та великою любов’ю.
Життя генія радянської космонавтики обірвалося раптово під час операції, здійснюваною найкращими лікарями на чолі з міністром охорони здоров’я СРСР. Причиною стала неможливість введення наркозу через трахею (зламані на допитах у НКВС щелепи зрослися неправильно). Отже, навіть неймовірна жага до нових звершень та плани з освоєння космосу не здатні зцілити колишнього в’язня ГУЛАГу. Зрештою, імперія завжди вимагає жертв.
«Ваша «диктатура пролетариата и беднейшего крестьянства» — огромная ложь, за которую вам и народу прийдется жестоко расплатиться», — пророкував приблизно за 50 років до смерті Сергія Павловича видатний російський письменник українського походження. І звали його Володимир Галактіонович Короленко.
Майбутній класик народився 27 липня 1853 року в Житомирі. Мати Володимира — Евеліна Йосипівна Скучевич — була дочкою польського шляхтича, а батько походив з роду козацької старшини. Відомості про сім’ю Короленків якнайкраще ілюстровані в спогадах ученого-природознавця Володимира Івановича Вернадського (також долученого до пантеону діячів російської культури), який доводився письменнику троюрідним братом.
«Мені здається, страшенно важливо, щоб ніколи з родин не зникала історія родини. В родинах, у яких така історія досить довга, — завжди є велика можливість формування міцних характерів у досягненні традиційної мети. Ближче зв’язок із землею, з історією своєї батьківщини», — писав Вернадський.
Письменник характеризував свою бабусю Катерину Яківну Короленко як енергійну жінку, наділену яскравим, вольовим характером. Вона належала до відомої в Україні родини козацької шляхти, що веде свій початок від миргородського козачого полковника Івана Короля — учасника Хмельниччини. Докази шляхетного походження Володимира Короленка знаходимо і в «Історії мого сучасника», де письменник згадує родову печатку з дворянськими клейнодами Короленків: «Після смерті мого діда батько... привіз вигадливу печатку, на якій був зображений човен із двома собачими головами на носі і на кормі і з зубчатою баштою посередині».
Житомирський суддя Галактіон Панасович Короленко славився високоморальністю і відданістю законам, чим неабияк дивував колег та знайомих. Він не брав хабарів, учив своїх дітей вірі в Бога та співчуттю до чужого горя. Тому цілком закономірним явищем стане активна громадська діяльність його сина Володимира протягом усього життя. Так само як і закономірна фінансова скрута, з якою після смерті чоловіка залишилася сам на сам удова чесного судді з п’ятьма дітьми. Хоча, попри матеріальні негаразди, мати Короленка доклала титанічних зусиль, щоби син здобув освіту.
Ключовими елементами виховання Володимира Короленка були ліберально-демократичні ідеї, дух свободи та мультикультурність. Житомир у ті часи вважався частиною Волинської губернії Російської імперії, що й зумовило перетин трьох ідентичностей — української, польської та російської. І в школі (Житомирська та Рівненська гімназії), і вдома хлопця вчили повазі до будь-якої людини, незважаючи на її національність чи віросповідання.
18-річний Володимир Короленко вийшов у світ гідним сином своєї родини: патріотичним, справедливим, вразливим до упередженостей та з відчуттям власної гідності. Вже під час студій у вищих навчальних закладах Володимир розпочав битву з несправедливістю, яка призвела до трагічних наслідків.
За вільнодумство і протести Короленка в 1876 році виключили з Петровської хліборобської та лісової академії в Москві та під наглядом поліції відіслали до Кронштадта. Після року ув’язнення історія повторилася: юнака заарештували за відмову скласти присягу на вірність новому царю Олександру ІІІ. Присяга, текст якої навіть ніхто не читав, була цілковитою формальністю. Але ж Володимир знайшов у ній вимогу — доносити. Цього правдолюб стерпіти не міг, адже ще в пансіоні його вчили, що скарга на товариша є страшнішою за самий проступок.
Шість років своєї молодості Короленко віддав засланню, перебував у багатьох куточках Росії, серед яких була холодна й далека від європейської частини континенту Якутія. Володимир Галактіонович стійко проходив усі випробовування: жив серед якутів, обробляв землю, малював ікони, шив взуття. Під гнітом обставин письменник не лише не озлобився, а навпаки — утвердився в бажанні бути чесним перед собою та світом і працювати на благо народу.
Із поверненням на «велику землю» Короленко розгорнув масштабну літературну та правозахисну діяльність. Він багато мандрував Російською імперією та закордонням, витрачав власні гроші на розслідування справ несправедливо засуджених, привертав увагу громадськості до проявів антисемітизму, залучав відомих діячів культури до розв’язання проблем простих селян. Під час голоду 1891 — 1892 років Володимир Галактіонович не тільки писав викривальні статті, а й кинувся власноруч ліквідовувати наслідки неврожаю. І поки російські дворяни здійснювали показові «ходіння в народ», Короленко не пропустив жодної резонансної справи про захист прав знедолених. Він першим у судочинстві тогочасної Росії використав термін «гласність».
Важливо, що саме в освіті та силі знань Короленко бачив шлях перебудови суспільства. Літератор був організатором багатьох бібліотек, народних читань, лекцій просвітницького характеру та нещадно критикував дискримінацію жінок у правах на отримання вищої освіти.
«Короленко — первый поэт русской пробудившейся чести. Чувство чести, чувство достоинства, отстаивание прав своей личности умиляет его до восторга», — зауважував Корній Чуковський. На його думку, Короленко був єдиним представником російської словесності, в чиїх творах стверджувалася естетика боротьби та протесту. Дійсно, герої Короленка — нескорені повстанці з незігнутою спиною — разюче контрастують із багатьма класичними образами російської літератури — приниженими і пригнобленими людьми, єдиним шляхом для яких є смирення. В чому ж секрет унікальності та цілковитої несхожості Володимира Галактіоновича на його оточення? Відповідь очевидна: ментальна свобода і дух козаччини.
Популярність Короленка дозволяла йому плисти проти течії, а царський уряд був вимушений рахуватися з активною громадською позицією письменника. І навіть більшовики, прийшовши до влади, схотіли зближення з головним моральним авторитетом імперії. За особистим розпорядженням Леніна нарком Луначарський вступив у листування з Володимиром Галактіоновичем Короленком, якого називали «совістю Росії» і навіть висували на посаду президента Російської республіки. Але письменник, бачивши на власні очі масові вбивства та грабунки, влаштовані новою владою, жорстко засудив більшовизм. У своєму щоденнику і листах до Луначарського (які, власне, залишилися без відповіді) Короленко обурювався, протестував і кричав від болю. Він писав прохання про помилування невинних, бив на сполох, але не досягав бажаних результатів.
Короленко звик обстоювати права скривджених у суді, однак більшовики не давали йому такої можливості: людей розстрілювали без суду і слідства. В цих умовах Володимир Галактіонович не міг мовчати: «Насколько мой слабый голос будет в силах, я до последнего издыхания не перестану протестовать против бессудных расстрелов и против детоубийства».
Короленка часто безпідставно звинувачують у нелюбові до рідної землі, дарма що письменник ніколи не цурався свого коріння і повсякчас підкреслював його. Та й безліч фактів із біографії свідчать самі за себе.
Із 1900 року аж до самої смерті Короленко жив у Полтаві, перетворивши периферійне містечко на літературну Мекку та третій, після Москви та Санкт-Петербурга, духовний центр країни. Сюди їхали з усієї імперії для особистої зустрічі та благословення Короленком найвизначніші діячі Росії. І так письменник творив простір навколо себе.
Коли білогвардійці зривали українськомовні вивіски, немолодий уже письменник став на захист мови місцевого населення. «Тяжко думати, що знову потрібно доводити право на материнську мову багатьох мільйонів. Щоб її дозволили в школі, літературі та звичайному побуті. Це тепер, після стількох важких уроків», — нотував у щоденнику Короленко. Він разом з групою культурних діячів дійшов до керівництва Полтавського гарнізону з проханням зупинити наругу.
На повітовому з’їзді вчителів 1917 року Короленко першим відверто заговорив про політичну свободу, яку подарувала революція, та можливість ведення навчання рідною українською мовою. Свідок тих подій — журналіст Григорій Коваленко — заповідав: «Нехай українське громадянство не забуде тієї заслуги великого письменника на початку революції».
Ще з юності Володимир Галактіонович захоплювався творами Тараса Шевченка. «Під впливом легенд старого замку й уривчастого читання (в списках) «Гайдамаків» — романтизм старої України увірвався в мою душу, заполонивши її привидами минулого козацького життя», — зізнавався Короленко в «Історії мого сучасника». Він використав слова Кобзаря як епіграф до свого оповідання «Судний день» та щороку відзначав ювілей геніального українського поета. Друг Панаса Мирного та Михайла Коцюбинського, автор статті «Котляревський і Мазепа», поборник української культури і мови — таким був справжній портрет російськомовного письменника.
У некрологах Короленка називали не лише великим гуманістом, а й «Великим Українцем». Згадуваний вище Коваленко писав: «Безпідставні всі нарікання й жалі, чому він не був українським письменником? І з другого боку, — пам’ять і честь, і славу його зневажають ті, що хотітимуть використати його славетне ім’я для боротьби з українською культурою».
Сумно, але зовнішній ворог таки зміг нав’язати нам спотворену модель мислення, в якій Україні завжди відводилася другорядна роль. Ми віддали імена Короленка та Корольова на поталу хижому сусіду і малодушно втішаємося самим лише фактом їхнього народження на житомирській землі, ніби все значуще й варте уваги відбулося з ними вже після виїзду з Батьківщини під впливом російської культури. А що як вийти з «королівства кривих дзеркал» і подивитись правді в обличчя? Відмовитись від парадигми запроданців-емігрантів-зрадників — задля власного ж відродження. З розумінням, що українська земля експортувала до інших країн не хлопців, а мужів, сенсотворців та авторитетів, які привносили в іншу культуру щось таке, чим вона не могла похвалитися раніше. З гордістю, що адаптація українських сенсів за кордоном змінювала назавжди світову історію. З чітким знанням, що наш головний супротивник був породжений і виплеканий нами самими.
