Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Про коріння «перекосу», або Що було до «Полтави»?

24 жовтня, 2008 - 00:00

Журналісти «Дня» з особливою уважністю поставились до приїзду шведської королівської родини та відкриття виставки «Україна — Швеція: на перехрестях історії» в Національному музеї історії України. Відчувалось щось і в цьому візиті, й у виставці особливе, по-королівськи витончене і важливе з історичної точки зору. За великим рахунком, експонати, представлені в експозиції, відкривають очі на історичну правду навіть багатьом знавцям, що вже казати про пересічних відвідувачів. Тож «День» не міг оминути цієї події та не зробити своїх висновків...

Кажуть, багатовекторність зовнішньої політики Україні на шкоду. Давно слід визначитись і спрямувати всі зусилля на інтеграцію до Європи. Але внутрішні протиріччя нас, навпаки, від Європи віддаляють. Коли ж розпочалось це дистанціювання від європейців? Коли виникло аморфне поняття багатовекторності, якщо лише 300 років тому ми укладали рівноправні угоди зі шведами і користувалися повагою на Старому континенті, лише кілька століть тому європейські аристократи вважали за честь родичатися з благородною українською шляхтою? Виявляється, коріння українського національного «перекосу» сягають кількасотрічної глибини.

Українсько-шведські відносини мають довгу історію, що розпочалася ще за часів князювання Ярослава Мудрого, а у важливий для української нації період державотворення XVII—XVIII століттях — продовжилася підписанням Корсунської унії (1657 рік) і укладанням військово-політичного Великобудищанського трактату (1709 рік). У той час українці мислили себе саме як європейська нація і відповідним чином розбудовували систему міжнародних зв’язків. Однак Полтавська битва, що відбулася 300 років тому, на довгий час позбавила нас державності, але не прагнення до неї. Виставка «Україна—Швеція: на перехрестях історії» покликана подумки повернути українців на три століття назад, аби ми на власні очі пересвідчилися, що вже тоді існувала козацька держава з усіма необхідними атрибутами (наприклад, однією з перших у Європі Конституцією Пилипа Орлика 1710 року) і, як тепер належить казати, євроатлантичними устремліннями.

Виставка, що проходить у Національному музеї історії України, триватиме аж до квітня. Далі ці 100 предметів із 19 українських та шведських інституцій та трьох приватних колекцій помандрують на схід України. Важливо те, що, окрім істориично-просвітницького і енергетичного струменя, експозиція не обділена і власне естетичним аспектом. Спеціально видані каталоги та інформаційні брошури ясно натякають на європейський рівень організації події. Це чи не перша за всю історію незалежності України публічна і винесена на широкий загал згадка того періоду української історії. Насправді ж ми досі не спромоглися достойно вшанувати пам’ять постаті, знакової для українців і найвидатнішої в той історичний період. Мова про гетьмана Івана Мазепу. Йому в Україні поставлено пам’ятник лише в селі Мазепинці Київської області (та й то з ініціативи та за кошти громадянина США українського походження Мар’яна Коця). Ще один — спільний Мазепі та Карлу ХІІ — є на Чернігівщині на честь першої зустрічі гетьмана й короля. Решта — вшанування Мазепи за кордоном: пам’ятник в румунському місті Галац, зведений на замовлення міністерства культури та мистецтв Румунії, й у Австрії, в містечку Перхтольдсдорф, що за 6 км від Відня. Зараз планується зведення пам’ятника в Бендерах, що в Придністров’ї, проти чого активно виступають росіяни. Напевно, не менше протиріч викликає ідея встановлення пам’ятного знака Івану Мазепі до 300-річчя Полтавської битви в Полтаві. Істинному українцю, на якого наклала анафему російська церква і який стільки років був забутий власним народом, важко повернутися додому.

Чому так сталося? Як повернути історичні постаті на свої місця в українській історії? Про це «День» говорить з істориком-геральдистом, старшим науковим співробітником Інституту історії України НАН України Юрієм САВЧУКОМ, який виступив автором концепції та куратором виставки «Україна—Щвеція...».

Лариса ІВШИНА: — ...Мені здається, що в Україні є принаймні одна патріотична політична сила — це «партія істориків».

Юрій САВЧУК.: — Я додав би ще й музейників. Хочу подякувати колегам-музейникам України за співпрацю в організації виставки, зокрема, колективу Національного музею історії України, який очолює С. М. Чайковський.

Л. І.: — Коли я дізналася про відкриття цієї виставки, я навіть не думала, що вона справить на мене таке глибоке враження, адже вона справді значно розширює контекст і сприйняття багатьох подій. Ми зазвичай говоримо про те, що сталося з Україною після Полтавської битви, але не бачимо, якою була Україна до цієї події, якими були гетьмани, якого рівня були ці люди, ми не бачили їхніх листів. Виставку «Україна—Швеція: на перехрестях історії» можна сміливо рекомендувати відвідати всім школярам, студентам, а головне, тим, хто відчуває себе громадянином або прагне до цього. Юрію Костянтиновичу, що ви як автор концепції хотіли донести цією виставкою?

Ю. С.: — Ще Вергілій казав про те, що речі мають свої душі. Ми свідомо прагнули, аби предмети, що представлені на виставці, були оригіналами. За винятком Конституції Пилипа Орлика і ще кількох предметів, це є виставка з оригінальних предметів і пам’яток. Безумовно, вони є носіями історичної пам’яті й особливої енергетики. Ця енергетика для нашої історії та народу надзвичайно потужна й важлива. Адже йдеться про період державотворення, коли на арену Центрально-Східної Європи виходить нова, молода і повна сил козацька нація, яка творить свою державу і прагне утвердження. Мабуть, саме це на виставці найбільш відчутно. Якщо узагальнити, то я великою мірою бачу тут паралелі з сучасністю. У багатьох кроках, подіях, вчинках це — віддзеркалення сучасності. Формуючи експозицію, я прагнув дійти до витоків тих проблем і викликів, перед якими сьогодні стоїть наша країна. Окрім того, мені здається, що про події трьохсотрічної давності можна говорити більш об’єктивно, ніж про сьогодення, не будучи заангажованим. Історик повинен жити у тому історичному періоді, який він досліджує, переживати ті події.

Л. І.: — Тобто фактично ви живете у XVII сторіччі?

Ю. С.: — Певною мірою так, і цьому допомагають емоції, отримані від відвідування історичних місць. Перебуваючи у Швеції, я зрозумів, чому Дмитро Яворницький сходив босоніж усе Запоріжжя, чому інші історики перед тим як писати про ту чи іншу епоху, прагнули своїми ногами сходити у той степ чи до тих пам’яток. Мені хотілося представити Швецію не тільки історичними пам’ятками, а й десь, можливо, своїми враженнями як людини, яка бачила цей сезам української старовини у Швеції та брала ці експонати до рук.

Л. І.: — Скільки всього експонатів виставлено у залах Музею історії? І скільки з них повернуться до Швеції?

Ю.С.: — У каталозі, який вийшов до відкриття виставки, представлено 124 предмети. Але так сталося, що на сьогодні у виставковій залі рівно 100 предметів. Зі Швеції до нас прибуло 47 експонатів.

Л. І.: — Саме тому важливо, щоб люди бачили цю виставку. Адже не всі експонати залишаться в Україні. А чи є, до речі, зараз співпраця між Національним музеєм історії України і Міністерством освіти, яке могло б поширити інформацію про акцію своїми каналами?

Ю. С.: — Нещодавно я проводив екскурсію для вчителів-істориків Деснянського району Києва. Я сам маю педагогічну практику, тому вважаю, що це для вчителів надзвичайно важливо. З приємністю скажу, що екскурсія викликала безліч запитань і жваве зацікавлення.

Л. І.: — А яку реакцію ви відчули з боку громадськості?

Ю. С.: — Кількість відвідувачів музею збільшилася у рази, він ожив і нагадує вулик. Люди приходять, прислухаються до екскурсій, приєднуються. Потрібно працювати так, аби з виставкою ознайомилася якомога більша кількість людей, музей повинен вживати до цього заходів, і маркетингових, і рекламних, це підносить роботу установи до нового рівня.

Л. І.: — Звичайно. Перш за все потрібно показувати актуалізовану історію. Такий запит існує. І пов’язаний він із тим, що досі існують питання, які Україна для себе не вирішила. Коли ви працювали над документами, які раніше невідомі вам обставини з’ясувалися?

Ю. С.: — Найцікавішим було дізнатися про обставини укладання Корсунської угоди. Ідеться про те, що у середині XVII сторіччя надзвичайно пожвавилися дипломатичні контакти між Швецією і Україною. Свідченням цього було велике дипломатичне листування, доказом якого слугують 9 листів Богдана Хмельницького до швецьких королів, які сьогодні зберігаються у Швеції. Найстаріший із них — до королеви Христини і до Карла X Густава. Також у швецьких архівах зберігаються листи гетьмана Івана Виговського. Тут надзвичайно цікаве питання полягає у тому, яку дипломатію, який напрямок зовнішньої політики і які відносини вибудовувала молода козацька держава. За часів панування радянської історіографії про Переяславську раду йшлося як про єднання слов’янських народів. Цьому надавалась риса святості й непорушності. Натомість, якщо подивитися на сам контекст зв’язків Хмельницького і Виговського зі Швецією, то прозоро вимальовується, що це була самостійна зовнішня політика, без будь-яких обмежень, було вільне листування і вільна дискусія стосовно шляхів розвитку обох держав. Прагнення козаків у контактах зі шведами — очевидні: вони шукали легітимізації своєї держави, утвердження її на світовій арені, стверджували осібність своєї зовнішньої політики, репрезентували Україну як незалежну державу в очах європейських монархів і лавірували між цими монархами. Якщо говорити про мету такого лавірування, треба зважати на ментальність того часу. Стати державою, яку б визнали сусіди, було дуже складно, не менш складно, ніж сьогодні. У своїх листах, датованих 1957 роком, Богдан Хмельницький ставить питання про укладання союзу зі шведськими королями. Шведські посли один за одним прибувають до Чигирина. Така активізація пояснюється і тим, що і шведи, і козаки на той час мали спільного ворога — Польщу. Якщо ви пригадуєте твір Генриха Сенкевича «Потоп», то «потоп» у письменника — це стрімке завоювання Швецією Польщі, коли за два тижні були здобуті дві столиці — Краків і Варшава. Шведи перебували у стані постійної війни з поляками.

Ольга РЕШЕТИЛОВА: — Ви сказали, що метою було визнання козацької держави. Наскільки контакти зі шведами цьому допомогли?

Маша ТОМАК: — Тим більше в результаті Корсунська угода так і не була ратифікована зі шведської сторони, чи не так?

Ю. С.: — Я б тут провів аналогію з Переяславською угодою, з якою ми більше знайомі. Як вона відбувалась? До Переяслава прибули посли російського царя, повноваження були надані посольству. Така ж ситуація і в українсько-шведських відносинах. На виставці, до речі, представлений меморіал, де продемонстровано директиви з понад тридцятьма пунктами, скріплені печаткою короля на мотузці шведських кольорів — жовто-блакитних. Тобто ми маємо документ, яким надавалися повноваження посольству. Що відбулося у Корсуні? 5 жовтня гетьман Іван Виговський своїм універсалом надає право вести перемовини трьом козацьким старшинам — Юрію Немиричу, Івану Ковалевському та Івану Федоровичу. Оригінал цього універсалу є на виставці. Він писаний латинською, а не українською мовою. Це вже є свідченням того, що він був виданий для зовнішнього вжитку. Існує також лист Івана Виговського до шведського короля, де він говорить про те, що попри тривалі дружні міждержавні відносини питання про союз потрібно вирішувати тільки за участі всієї козацької громади. І тоді відбувається Корсунська рада, як я вже казав, за аналогією Переяславської. Просто про Переяславську ми добре знаємо з підручників, досліджень істориків, численних картин тощо. А якби я вас запитав, що вам відомо про Корсунську раду, ви б навряд чи відповіли.

Виговський, можливо, як учасник чи архітектор Переяславської угоди (бо і три роки тому був не останньою людиною після гетьмана) хотів Корсунську піднести на той самий щабель.

Статті Переяславської угоди теж не були ратифіковані в Україні. Цей документ після підписання завезли до Москви, після чого його ніхто і досі не бачив. І схвалення угоди Корсунською радою відбувалося ніяк не на нижчому рівні, ніж Переяславською. 6 жовтня відбувається підписання угоди, 7-го маємо паузу (як розумієте, учасникам потрібен був час на святкування), а вже 8 жовтня Іван Виговський пише листа королю (він у нас є в оригіналі), де вітає його із підписанням угоди. В цьому документі зазначалося, що козаки не виступатимуть зі зброєю проти російського царя. Після Переяславської угоди пройшло лише три роки, і він ще був надто свіжим у пам’яті. Простіше кажучи, це той початковий момент нашої ідеологічної прив’язки до Росії. А ще одним пунктом було зазначено те, що Україна є вільною і незалежною, говорячи сучасною мовою, самостійною державою. Ця фраза, напевно, є найціннішою. Далі там ідеться про претензії козаків на території, які зараз навіть не входять до складу України, як, скажімо, Берестя (білоруське Полісся). Тобто цей документ є свідченням потужного енергетичного вибуху в козацьких лавах, їхніх виправданих державницьких претензій і амбіцій.

М. Т.: — Численні військові трофеї, які опинилися у Швеції, потрапили туди через згаданий вами «потоп», зокрема, й ті прапори, які знайшли ви. Розкажіть, що вас привело до цієї знахідки і як це сталося?

Ю. С.: — Історія атрибуції цих прапорів напряму пов’язана з ім’ям Януша Радзивіла. Це потужна історична постать, яка залишила помітний слід в історії (згадати хоча б Радзивілівський літопис). Янушу Радзивілу пощастило здобути Київ на кількасот років пізніше монголо-татарської навали. Він був високоосвіченою людиною і колекціонером. При дворі Радзивіла служив художник Абрахам Вестерфельд, який, до речі, зробив малюнки Києва 1651 року, добре знані істориками і мистецтвознавцями. Вочевидь, йому належать і замальовки від руки з коротким описом прапорів, здобутих Янушем Радзивілом. Ці замальовки, які 1963 року було вперше оприлюднено відомим істориком Іваном Крип’якевичем, стали ключем до атрибуції, тобто визначення, стокгольмських пам’яток. Крім того, що прапори були замальовані детально із визначенням форми, біля кожного містилися позначки: «Здобуто в Києві», «Здобуто під Ріпками». Йдеться про воєнну кампанію 1651 року. Нам вона відома як битва під Берестечком. Тоді литовська армія на чолі з Янушем Радзивілом розпочала наступ з півночі, й, скориставшись тим, що полки були висунені під Берестечко, відсутністю регулярної армії, литовці легко зайшли на нашу території, по ходу здобувши прапори. На виставці представлена срібна медаль (одна з п’яти, відомих в Європі), викарбувана медальєром Дадлером. Ця медаль зображує здобуття Києва. В який спосіб воно відбувалось? Фактично воєнних дій не було. Митрополит Косів і київська міська влада вступили в переговори з Радзивілом і, щоб захистити Київ від грабунку, пожежі і розбою, погодилися виплатити контрибуцію і винести ключ від міста новому володарю. Амбітного Радзивіла цілком влаштовував такий розвиток подій. Зображення цього історичного факту ми бачимо на малюнку Вестерфельда, там також зображено похилені прапори, які вручають Радзивілу як трофеї. Вочевидь, пізніше ці прапори Радзівіл подарував королю Яну Казиміру. Це була властива для того часу практика, коли трофеї, здобуті військовим командувачем, підносились на знак пошани королю.

Шведське військо ж було найманим і воювало за платню. А за здобуті трофеї вояки отримували платню окремо, тому вони просто «вимітали» прапори не тільки з поля бою, а й з палаців, костелів тощо. Таким чином ці прапори і потрапили до Стокгольма.

Л. І.: — З усіх цих фактів важливо зробити правильні висновки. На виставці ви розповідали, що Григір Орлик через 40 років (!) після тих подій, будучи у вигнанні, писав листа королю, де дякував за те, що була призначена пенсія його матері й сестрі. Наскільки була характерною для козацької старшини ця лицарська культура?

Ю. С.: — Емоційний позитив цієї виставки полягає навіть не в тому, що ми говоримо про історичні факти. Надзвичайно приємно говорити з натхненням про шляхетну поведінку українських провідників в ті часи. Наприклад, Пилип Орлик. Невипадково розділ, присвячений його діяльності, ми назвали «Перша політична еміграція. Гетьман Пилип Орлик: життя, віддане Вітчизні». В останньому відомому нам листі гетьмана ми читаємо його сповідь, де він підсумовує кожен етап свого життя. Читаючи цей лист, не можна залишитись байдужим. Він сповнений гідності і шляхетності.

Л. І.: — Вам не здається, що зараз існує перекос уявлення про українців як про людей «чорних рад». Колись один політик, який, мабуть, не дуже добре знає історію, використовував цей образ у позитивному сенсі. Насправді ж не лише культура масового народного волевиявлення, а й висока аристократична культура була притаманна українцям того часу, та, на жаль, вона нам мало відома. Можливо, настав час надрукувати масовими тиражами документи, що засвідчують нашу аристократичність? Цей же лист Григіра Орлика чи маловідомий твір Гоголя «Размышления Мазепы»... Це дуже цінні речі, але вони відомі лише знавцям.

Ю. С.: — Звичайно. І тут, до речі, треба згадати не тільки Григіра Орлика, а й дочку Пилипа Орлика Анастасію, яка була заміжня за Стенфлихтом. Стенфлихти — найбільш уславлений аристократичний рід Швеції. Потрапити до аристократичної верхівки цієї країни звичайна людина не могла. Наприклад, хрещеними батьками новонародженої дитини Пилипа Орлика стали Карл ХІІ і Станіслав Ліщинський, колишній король Польщі. Отже, і ці листування, і взаємини свідчать про тісний зв’язок української шляхти і європейських аристократичних родів. Так само згаданий вами твір Гоголя про Мазепу. Він вийшов друком всього один раз, в повному зібранні його творів, більш ніж півстоліття тому. Саме у цьому творі Гоголь вперше висловлює ідею незалежної України. І тут письменник, напевно, по-новому відкриється для багатьох. Він не лише як блискучий письменник, а й як мислитель шукав для себе відповіді на питання національного і державницького розвитку України.

Л. І.: — Це якраз противага тому образу Гоголя, який завжди культивували: Гоголь, який не пам’ятає свою історичну батьківщину. Скажіть, вивчаючи цей період нашої історії, ви можете зробити застереження політикам сучасним?

Ю. С.: — Розважливість і не банальне знання історії, а глибинне розуміння суті, мені здається, дуже допомогло б сучасній еліті. Історія не просто повторюються — вона циклічно відтворюється. І зараз, через століття, Україна намагається знову утвердити свою державність, знову ми бачимо майже тих самих гравців, майже ті самі обставини...

Л. І.: — Тільки значно менше яскравих харизматичних типажів. Українська еліта вимивалася багато століть...

Ю. С.: — Політикам потрібно навчитися бачити складну геополітичну гру. Не бути однозначними. Не просто змінювати червоний соус на жовто-блакитний...

Л. І.: — Таких пульсуючих моментів в українській історії є доволі багато. Але період козаччини, Північної війни, союзу зі Швецією психологічно повертає нас до нашого нормального стану. Потім почалися мутації та перекоси. А сьогодні нам потрібно повернутися до того, що колись було нормою.

Ю. С.: — Дуже гарна думка. Ми відбилися від берега. І треба повертатися до природного стану: високого рівня політичної культури, зобов’язань, які не руйнуються миттєво, високої освіченості наших провідників, домінанти національних інтересів, які стоять над багатством і особистими амбіціями.

Іван КАПСАМУН: — Чим відрізняється сучасний погляд українського і шведського суспільств на події Полтавської битви 1709 року?

Ю. С.: — Словосполучення «полтавська битва» у шведів викликає магічне відчуття і несе для кожного з них магічне навантаження. Фактом є те, що на полі Полтавської битви Швеція припинила своє існування як імперія. Імперія, яка зробила Балтійське море свої внутрішнім морем та інтереси якої простиралися далеко за її межі. Наприклад, сучасні стратегічні інтереси Швеції є значно скромнішими, вони поширюються на країни Прибалтики, Польщу, Білорусь і Україну. Сьогодні шведська нація, яка нараховує вісім мільйонів чоловік, має всі списки своєї аристократії, всі списки офіцерів-вояків, які коли-небудь воювали у шведській армії. Вони знають поіменно всіх, хто брав участь у Полтавській битві. На мене справило велике враження, коли під час першої виставки, присвяченої Богдану Хмельницькому, запрошеним гостям зі Швеції запропонували вибрати будь-яке місце, куди б вони хотіли поїхати в Україні. Їхнє бажання було єдиним — потрапити на поле Полтавської битви. Безумовно, для них подія 1709 року викликає велику зацікавленість, хоча вони і намагалися змістити акценти у висвітленні полтавських подій від ідеологічних, державних масштабів до мікроісторії.

Л. І.: — Шведи вирішили для себе основні політичні питання. Ніхто сьогодні не хоче дратувати Росію питанням Полтавської битви, тому що для них воно є болісним. Росія чітко вислідковує всі питання стосовно своєї історії. І Європа, знаючи це, дуже обережно реагує на випади Росії. Це ми бачили з реакції європейців на недавні події на Кавказі...

Ю. С.: — Мені дуже приємно сповістити, що шведська сторона, яка побувала у нас на виставці, висловила побажання побачити нашу виставку в Швеції.

Л. І.: — Це великий успіх наших істориків. Вони дуже ретельно попрацювали над створенням виставки «Україна—Швеція: на перехрестях історії».

О. Р.: — Чи допомогли б спільні виставки, наприклад, українсько-польські, українсько-російські у з’ясуванні болючих питань, яких накопилося значно більше, ніж зі шведами, з нашими найближчими сусідами...

Ю. С.: — Я не певен, що у найближчий час такі проекти будуть можливими. Але хочу навести приклад, коли польські колеги, країна яких у 2011 році буде головувати у Європейському Союзі, приїхавши до України з відреставрованим прапором Івана Мазепи, запропонували у 2011 році провести спільну українсько-польську виставку у Брюсселі. Звичайно, такі проекти є кроком на зустріч одне одному з вирішення того питання, яке ви мені поставили.

Л. І.: — Це дуже важливо і, в першу чергу, для молодого покоління, щоб воно сприймало історію глибше. Газета «День» давно висловлює ідею, щоб ті, хто балотується в народні депутати, складали іспит з історії України. А тим більше —кандидати в президенти України нехай складають іспит перед усією країною у прямому ефірі й у стінах Острозької академії — найдавнішого вищого навчального закладу України та всієї Європи.

Ю. С.: — Цілком з вами погоджуюсь. Взагалі, вважаю, для кожної людини в Україні є важливим визначити своє ставлення, а не Москви, Варшави, Стокгольма чи Стамбула, до Полтавської битви. Тим більше — очільникам держави. Я, у свою чергу, хочу зазначити, що наша виставка далі буде представлена в Дніпропетровську. Адже дуже важливим є те, щоб рідкісні експонати побачили люди центральної та східної України. Насправді представлена виставка є своєрідним культурним тестом як для українців, так і для шведів. Вона набагато ширше відкриває наші країни одна одній.

М. Т.: — Пане Юрію, ви в одному зі своїх інтерв’ю говорили про те, що в Україні немає жодної державної печатки, в той же час, на початку нашої незалежності питання української символіки стояло дуже гостро. Наскільки реальним є повернення історичних реліквій в Україну, які пребувають за кордоном, і як це вплине на історичну пам’ять українців?

Ю. С.: — У мене є глибоке переконання, що повернення історичних реліквій в Україну повинно сприйматися не буквально, а з розумінням того, що вони ввійдуть до наукового, культурного і духовного обігу українського суспільства. Серед всіх держав-сусідів України найбільш проблемним є питання повернення культурних цінностей з Росії. Наприклад, працюючи над книгою «Клейноди війська запорозького низового», мені вдалося укласти угоди з провідними українськими, російськими музеями про дозвіл на публікацію козацьких клейнод, окрім Ермітажу. Останній свідомо вже кілька років не дає дозволу на публікацію козацьких прапорів.

Цікава доля козацьких клейнодів, які потрапили до Кубані. В 1920-ті роки вони були вивезені звідти до Сербії, а після Другої світової війни через Німеччину вони потрапили до США, і в останні роки — вже на територію Російської Федерації. На жаль, багато історичних пам’яток України належать закордонним музеям, і вилучення їх з державних фондів іноземних країн є неможливим. Але, незважаючи на це, гортаючи ілюстрації книги «Клейноди війська запорозького низового»,переконуєшся: Україна є сильною державою.

Слід пам’ятати, що в грошовому вимірі українські експонати коштують мільйони доларів, тому це також ускладнює повернення їх в Україну. Але, хочу зазначити, що козацькі прапори на Кубані, де 70% населення є українцями, мають дуже важливе значення. Українські культурні експонати відіграють роль духовного піднесення для російських українців. Окрім цього, важливим є те, щоб українські культурні збірки, наприклад в Канаді, не викуповувались Колумбійським або Токійським університетами, а потрапляли до українських музеїв. Наприклад, за кордоном є прапор Чорноморського флоту, який був піднятий 1918 року над кораблями українського флоту в Криму. Повернення цього прапору до України є дуже важливим, бо це означало б наше фізичне і духовне повернення до Криму. Але, попри певні проблеми, є багато українських реліквій, які, все ж таки, вдається повертати в Україну, — це речі Тараса Шевченка, Лесі Українки, Симона Петлюри, археологічні предмети українського походження та інші пам’ятки української культурної спадщини.

Підготували Іван КАПСАМУН, Ольга РЕШЕТИЛОВА, Маша ТОМАК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments