Про «малоросійський міф ХХI століття»

Відходять у небуття створені за комуністичної доби міфологеми, які стосуються історії України, — попри всі спроби їхньої реанімації. Не так швидко, як би хотілося, але відходять. Але їхнє місце нерідко намагаються зайняти нові міфи, так само штучно творені «мозковими центрами» сучасних ідеологів малоросійської меншовартості. Таких ідеологів сьогодні вистачає — як у самій Україні, так і (головним чином) — за її межами. Схоже, їм добре платять за їхню нелегку працю — творити такий собі «малоросійський міф ХХІ століття». Та реальна історія бунтується проти таких міфів. Хоча голос її нелегко почути крізь шумовиння фальсифікацій та невігластва.

Однією з головних конструйованих сьогодні історичних міфологем є концепція відсталості, архаїчності, нежиттєздатності козацької України — Гетьманщини, Слобожанщини, Запоріжжя — у XVIII столітті.

«Україна після бурхливих і трагічних часів Мазепи застигла у майже повній непорушності... Десь на задвірках Європи, між провінційною Польщею і ще більш провінційною Туреччиною... Всі найвизначніші особистості виїхали до Петербурга чи Москви, хтось утік до Парижу... Під лінивим малоросійським сонцем лежали ці землі непорушно, аж поки цивілізаторське око Єкатерини ІІ не звернуло на них увагу».

Ось так пише про українську історію перших двох третин XVIII століття один сучасний петербурзький публіцист. Насправді ж усе в ті часи було значно складнішим, і про «непорушність» чи «бездіяльність» говорити не випадає, тим більше — про піднесення українських земель унаслідок того, що «цивілізаторське око Єкатерини ІІ» повернулося до них.

Головним питанням, яке стояло перед Україною у XVII — XVIII століттях, було не питання незалежності чи об’єднання всіх етнічних земель, а питання ствердження того чи іншого домінуючого шляху розвитку. Усі головні політичні та воєнні баталії на українських теренах у ті часи ініціювалися — через певний ланцюжок опосередкувань, релігійних та етнонаціональних, — саме цим питанням. По суті, йшлося про те, який варіант економічного й соціального розвитку запанує в лісостеповій та степовій зонах України — говорячи сучасною мовою, переважно «фермерський» чи переважно «плантаторський»? Бо що таке традиційні українські хутори та слободи, які бурхливо розвивалися в ті часи, просуваючись усе далі на південь та південний схід? Це вільні фермерські поселення, одиночні чи гуртові, найбільші з яких перетворюються на невеликі містечка (Україна — країна міст і містечок, відзначав дещо пізніше Павло Алеппський), тобто центри ремесел і торгівлі, а на додачу — ще й адміністративні одиниці: центри козацьких сотень; ну, а справжні міста мають Магдебурзьке право, це і релігійні, і освітні осідки, тут діють ремісничі цехи та торговельні гільдії. І все разом людьми сприймається як рідний край, що тримається предківських звичаїв, але й не цурається нового, якщо воно не нав’язується силою.

Звичайно, таке суспільство — у відповідності до свого часу — не толерує іновірців. Проте йдеться про гомогенність релігійну, а не етнічну: чи не чверть українських прізвищ Наддніпрянщини має тюркські корені, і це не просто філологія, а список козацької старшини, упорядкований та виданий торік Володимиром Кривошеєю, відкривається аж чотирма Абрамовичами (Авраменків, Аврамовичів, Оврамовичів й Овраменків не рахуємо...).

Коли ж ідеться про систему латифундій, про панування відповідного способу виробництва, то про вільних селян-землеробів не може бути й мови; тут потрібні кріпаки, а то й раби. Соціальна структура тут зовсім інша: хутори та слободи допускаються як тимчасове явище на необжитих іще землях. А так — більш чи менш великі села, фільварки, резиденції управителів чи орендарів, панські маєтки, значно менше міст та містечок, а ті, що є — адміністративні центри та місця постою військових залог. Самоврядування великих міст допускається в певних межах — у таких, які не заважають владі магнатерії. А загалом усе вирішують магнати, а на нижчому рівні — їхні пахолки.

В Україні до цього додавалося те, що магнати були або чужоземцями, або перекинчиками. Якщо в першій третині XVII століття серед магнатів ще траплялися ревні захисники віри, то потім із православних серед них залишилися тільки такі персонажі, як Адам Кисіль, твердість якого в захисті традиційної церкви дуже точно характеризувалася його прізвищем. Ясна річ, що й приборкувати невільних селян та безжально визискувати їх найкраще могли (принаймні, поки не виросли надійні місцеві кадри перевертнів) персони інонаціонального походження...

Перший шлях — це шлях ранньокапіталістичного розвитку, коли основну масу суспільства складають дрібні й середні вільні товаровиробники; другий шлях — це поєднання капіталізму (великі товаровиробники) з феодалізмом (особиста несвобода основної маси населення). За першого шляху можливим і бажаним є виборче право для достатньо широких верств, за другого — все вирішує магнатерія (хоча додатком до цього можуть бути електоральні права для магнатських пахолків та залежної від тих чи інших володарів шляхти). Ані перший, ані другий шляхи не є апріорі чимось жахливим чи чудесним, проте перший усе ж історично незрівнянно прогресивніший і динамічніший. Хоча б тому, що він надає можливість пришвидшеного творення модерної нації як спільноти вільних громадян, озброєних не тільки рушницями й шаблями, а й грамотністю системою судочинства та виборчим правом.

Звичайно, терміну «капіталізм» тоді ще не вигадали. Проте селяни добре знали, чого вони прагнуть: потрапити до козацького стану, що означало особисту свободу, право на зброю і можливість вільно займатися землеробством — працювати на себе, а не на когось. От тому й «колотило» Україну тривалий час, аж поки бодай частина її у вигляді автономних Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі не одержала можливість розвитку з переважанням саме «фермерського» шляху (хоча козацька старшина й намагалася заводити латифундії, але все це було мало схоже на порядки, заведені на своїх землях польськими магнатами та російськими кріпосниками.

А згадаймо класичний образ запорожця. Войовник? Так. Але — передусім — чи не найважливіший складник тієї соціально-економічної системи, яка створилася в Україні в XVI — XVIII століттях; козацький чинник уможливив масове заселення та господарче освоєння лісостепу та просування українських поселень у глибину степу, до Чорного моря. А у XVIII столітті фактом стало помітне економічне піднесення самого Запорожжя, перетворення його на потужну господарчу структуру. У 1770-х роках його населення становило не менше 100 тисяч люду, а територія простягалася від Азовського моря до Південного Бугу. Широко поширилося рільництво, якого раніше тут майже не було, розвивалися скотарство (головним чином конярство та вівчарство) та промисли — рибний, соляний, гончарний, збройний. Звісно, соціальний устрій тут далекий від ідеалів європейських утопістів: головну робочу силу великих козацьких зимівників становили наймити (але ж не кріпаки, а особисто вільні люди). Та основна маса населення зосереджувалася не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська, відтак Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Навзамін населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, натомість вони відбували чимало інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки (саме грошові — ніякої панщини чи її аналогів, як це було в Російській імперії аж до 1861 року!). Найману працю широко застосовували і на промислах, у чумацтві тощо. Основна маса вироблених товарів вивозилася, і, ще раз підкреслю, розширене товарне виробництво базувалося не на феодальних засадах, як це було у власне Росії, а на фермерському по своїй суті типі землеробства.

Дещо менш вільно, але все ж на основі так само фермерського землеробства із вкрапленнями латифундій, проте не з рабською, а з найманою працею, розвивалися Гетьманщина та Слобожанщина. Щоправда, на останній куди більше відчувався російський уплив: там селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у XVIII столітті, втім, вона становила тільки два дні на тиждень) та платили данину натурою.

Іншими словами, начебто «непорушна» й «сонна» Україна випереджала в економічному плані Росію часів Єкатерини ІІ на сотню з гаком років — адже, згадаймо, саме фермерство намагався впровадити на початку ХХ століття прем’єр Імперії Столипін...

А тепер звернімося до питань політичних у всій їхній багатосторонності — від політики економічної до освітньо-культурної.

Навіть цілком лояльний до Петербургу гетьман Іван Скоропадський дещо робив для розвитку країни. За наказом Петра І столиця Гетьманщини була перенесена зі зруйнованого московською армією Батурина до Глухова неподалік кордону з Московщиною. Гетьман почав розбудовувати нову столицю, зробивши з провінційного містечка значне місто. Він також продовжив давню козацьку традицію підтримки Києво-Могилянської академії та щорічно виділяв з Генерального військового скарбу 200 рублів на утримання її викладачів.

Наступний гетьман — Данило Апостол — зумів, хоча й не повністю, відновити політичну автономію Гетьманщини. Апостол також домігся дозволу російського уряду на часткове відновлення закордонної торгівлі купцями Гетьманщини. Він раціоналізував формування бюджету видатків гетьманського уряду, які покривалися за рахунок «евекти», тобто вивізного мита, і витрачалися на утримання урядовців, компанійських полків та артилерії.

Данило Апостол організував «Генеральне слідство про маєтності» щодо рангових, тобто державних, земель, переданих у приватну власність. Він розпочав кодифікацію українського права, результатом якої став кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Та головні реальні зміни та спроби кардинальних реформ у Гетьманщині пов’язані з Кирилом Розумовським, останнім українським гетьманом. Хоча ставлення до нього з боку сьогоднішніх інтелектуалів дуже різне. Одні вважають, що гетьман Розумовський — це персона з числа тих, кого у XVIII столітті звали «баловень судьбы». Він, мовляв, цілком випадково опинився на вершинах влади й нічим особливим не відзначався. Мовляв, персонаж малоросійського анекдоту — не більше. Інші ж наголошують, що гетьман справді прагнув до відтворення повномасштабної автономії України й навіть мріяв про можливе її усамостійнення. Отож, як бачимо, діяльність Кирила Розумовського і, головне, її мотивація досі є предметом інтелектуальних дискусій. І, видається, не випадково.

Не буду переповідати біографію гетьмана — вона добре відома. Візьмімо до уваги його справи, що розпочалися після того, як у лютому 1750 року козацька рада у Глухові за вказівкою цариці Єлизавети обирає графа Кирила Розумовського гетьманом Лівобережної України.

Практично одразу молодий гетьман розпочинає реформи. Передусім освітні. Виходив він з того постулату, що наука, освіта, культура — це речі засадничі для розвитку країни. Звісно, до такого розуміння він дійшов не самостійно. Це говорили найвидатніші мислителі того часу. До честі Розумовського зазначу, що він був на рівні цих ідей. І в тому, що прагнув загальної освіти всіх молодих українців (тобто до школи мали ходити всі діти всіх суспільних станів), і в тому, що хотів створити університет у Батурині, який знову став гетьманською столицею, а другий заснувати на базі Києво-Могилянської академії, причому сама академія стала б богословським факультетом університету. Мав намір широко засновувати нові друкарні — не лише при університетах, а і при гімназіях. А на додачу — як переповідали сучасники — плекав гетьман Розумовський плани запросити завідувачем бібліотеки в Батурині самого Жан-Жака Руссо.

Зміцнює гетьман і автономію Лівобережжя. Він починає з власної руки роздавати маєтності старшині (а це був дуже вагомий важіль, щоб тримати її в послуху), самостійно призначає полковників (чого не було з часів Петра І), установлює власні митні збори, щоб мати кошти в державній скарбниці. Під упливом гетьмана з’явився царський указ від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на українське населення стану холопства (а спроби такі були). Почалася військова реформа: була модернізована артилерія, у полках вводилися блакитні однострої. Проводив гетьман Розумовський і судову та адміністративну реформи, створюючи цілу мережу земських, підкоморських і гродських судів та ділячи країну на 20 повітів.

Ба більше: гетьман регулярно збирав старшинські ради, а 1763 року для затвердження судової реформи на Гетьманщині скликав у своїй столиці Батурині Генеральні збори. Ці збори Розумовський мав намір зробити постійними, перетворивши їх на такий собі шляхетський (із домішками духовенства та заможних городян) парламент, а гетьманську владу — перетворити на спадкову. Обговорювалося на цих зборах, зокрема, відновлення і традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим монархом, і митного кордону між Україною і Росією. Узагалі, в оточенні Розумовського домінувала думка: у нас з росіянами один монарх — але дві країни, дві держави, з’єднані тільки персональною унією.

Усі ці спроби посилити українську автономію мали наслідком протидію з боку Петербургу ще за царювання Єлизавети. Скажімо, 1754 року гетьману було заборонено призначати полковників, і тоді ж ліквідовано всі чинні в Україні внутрішні митні збори. 1761 року від Гетьманщини було відокремлено Київ, який віднині підпорядковувався сенату імперії. Та головний удар про реформах і планах розбудови української автономії завдала нова імператриця Єкатерина ІІ, яка, попри активну підтримку з боку Розумовського під час захоплення нею влади, не терпіла «малоросійської шатості» і прагнула ствердити самодержавні порядки чи не передусім у норовливій Гетьманщині. Це вдалося зробити, застосувавши класичну імперську тактику батога й пряника: козацька старшина одержала дворянство й чималі земельні маєтності разом із щойно покріпаченими українськими селянами. А на тих, хто опирався, чекали в’язниці чи вигнання.

Єкатерина ІІ скасувала й саму посаду гетьмана, передавши управління Гетьманщиною так званій Другій Малоросійській колегії. Через рік був скасований особливий устрій Слобожанщини. Через десять років цариця ліквідувала й Запорозьку Січ. А 1781 року автономія Гетьманщини була остаточно скасована і на її території було утворене Малоросійське генерал-губернаторство. Ось так скінчилася остання спроба модернізувати Гетьманську Україну. Як бачимо, реформи, задумані та розпочаті, були вельми серйозні, але вистачило подиху крижаного вітру з Петербурга, поєднаного з умілою політикою розколу й підкупу старшини, щоб усі проекти були згорнуті, а самі реформатори безсило склали руки.

Чи можливий був інший перебіг подій? Видається, що так. Адже події в Україні того часу відбувалися в загальноукраїнському, ба більше — світовому контексті. Адже Петербург у другій половині XVIII століття діяв усупереч європейським тенденціям, перетворюючи кріпацтво на справжнє рабство і вбачаючи в надексплуатації кріпаків магістральний шлях розвитку економіки імперії. За іншого розкладу сил на міжнародній арені та за іншого результату боротьби за владу в російській столиці така тенденція могла бути покарана, і Гетьманщина та Запорожжя так і залишитися на кілька десятиліть бодай автономними — що дало б змогу провести внутрішню модернізацію. Адже яка ситуація виникала на українських теренах? Економічна вольниця на великих територіях і вигідних шляхах, давні традиції спілкування з Європою та пряма господарча співпраця з нею плюс перспектива вільної колонізації ледь не половини узбережжя Чорного моря. І своєрідна демократія озброєного народу, точніше, його певної верстви, але такої, що служила взірцем для всіх. Згадаймо, що саме в 1770-ті роки на повну силу розгорівся конфлікт між королівською владою Британії та заокеанськими колоніями цієї держави. Він почався як суто економічний, але швидко перейшов у політичну фазу. У квітні 1775 року розпочалися збройні сутички загонів американських колоністів із британським військом... Звичайно, європейські газети до Глухова доходили неквапом, але ж доходили, і їх було кому читати. Чи не стали б заокеанські події поштовхом до радикалізації українського козацтва та вільного селянства, тим більше, що в економічному устрої обох країн тоді вистачало спільних рис? Це, звісно, у разі гіпотетичного тривання автономії України до тих часів; у реальній же історії Запорозька Січ була ліквідована у червні 1775 року. Схоже, події в Північній Америці якраз і підштовхнули імператрицю Єкатерину ІІ до ухвалення цього рішення — знищити гніздо політичної та економічної вольниці, поки в ньому не виросли гостродзьобі пташенята. А козаків переселити кудись на геополітичні задвірки...

Урешті-решт такими задвірками стала Кубань. Переселені туди наприкінці XVIII століття й залишені у спокої запорожці зробили Кубанську область — територію Кубанського козачого війська — однією з основних житниць Російської імперії: 1913 року за валовим збором зерна Кубанська область вийшла на друге місце серед регіонів імперії, за виробництвом товарного хліба — на перше місце. Але не забуваймо, що переселена була тільки частина запорожців; за інших обставин усе Північне Причорномор’я могло би стати сферою економічної активності українців, вільною від феодального ладу. І сферою політичної активності — також. А там би й порти були збудовані, і міста розширені (бо ж, скажімо, ані Одесу, ані Севастополь ніяка Єкатерина не «засновувала» — вони існували задовго до неї), і флот свій створений (власне, такий флот існував під час російського-турецьких війн: згадаймо вихованця Києво-Могилянської академії козацького полковника Сидора Білого з його Дніпровською флотилією), і необхідна інфраструктура. Ну, а 1789 року в Європі розпочалися революційні часи...

Одне слово, геополітична фортуна не посміхнулася Україні, і розпочалася деградація вже створеного й досягнутого; у цьому не було нічого унікального, бо ж, скажімо, регрес Італії чи Іспанії свого часу був значно більшим. Але, так чи інакше, потенціал розвитку українські землі значною мірою зберегли, і не випадково прозірливі мислителі зазначали й зазначають, що контроль за Україною є ключовим питанням для існування Російської імперії. Цілком логічно припустити, що в разі встановлення реального контролю за своєю країною самими українцями цей потенціал запрацює, нарешті, і на саму націю — як це вже сталося б два століття тому в разі збереження самоврядності України та вільного розвитку її економіки...