...коли дві нації борються, то білі рукавички треба скинути.
Юрій Горліс-Горський, український військовий і громадський діяч, письменник, старшина Армії УНР

Проспер Меріме — українознавець

До 200-річчя від дня народження видатного французького письменника
27 вересня, 2003 - 00:00

Для мільйонів читачів у всьому світі Меріме — передусім класик французької художньої прози, незрівнянний майстер короткого оповідання, який створив справжні шедеври в цьому жанрі («Кармен», «Подвійна помилка», «Взяття редута», «Матео Фальконе» тощо), позначені блискучим психологізмом, глибиною проникнення в найскладніші людські стосунки, гуманізмом думки та бездоганністю стилю. Крім того, видатний письменник у 50—60 роки ХIХ століття був ще й відомим державним діячем, сенатором Французької імперії, особистим другом імператриці Євгенії Монтихо й самого імператора Наполеона III.

Але для українців 200-річчя від дня народження Проспера Меріме (1803- 1870), що минає 28 вересня — це й чудова можливість згадати про непересічний внесок цього великого митця в благородну справу зміцнення культурних та духовно-історичних зв’язків між нашою країною та Францією. Насамперед, йдеться про його багаторічні поглиблені студії з української історії, завдяки яким освічений французький читач дістав можливість ознайомитись (дуже часто — вперше!) з минулим нашої землі, з біографіями славетних гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, інших визначних діячів козацької доби. Меріме, чудовий знавець фольклору слов’янських народів (і польського, і російського, і українського, і болгарського), перш за все вважав себе істориком, чиє завдання — художніми й водночас науковими засобами відтворити драматичні події минулого. Його українознавчі праці («Українські козаки та їхні останні гетьмани», 1854 р. та «Богдан Хмельницький», 1863 р.) такою мірою привернули увагу французької громадськості до нашої Вітчизни, що в травні 1869 р. Сенат Імперії ухвалив рішення про впровадження в школах Франції курсу української історії (щоправда, наступного року і сама Друга імперія припинила існування, через що про цю постанову якось «забули»)...

Творчі принципи Меріме — митця та історика-дослідника — залишалися в основному незмінними ще з часів написання його славетного роману «Хроніка царювання Карла IХ» (1829), де колоритно відтворені події Варфоломіївської ночі 1572 р. Хоч письменник, будучи людиною вельми «закритою», не любив розкривати секретів творчої лабораторії, основний його підхід залишався незмінним: «Для того, щоб драматичний або історичний твір викликав зацікавлення, в ньому слід змалювати видатну особистість» (це слова з листа ще юного 19-річного Меріме 1822 року). І ось постать великого Богдана Хмельницького якраз і привабила автора «Кармен» тим, що давала можливість розповісти про винятково яскраву особистість української історії на тлі драматичних подій Визвольної війни 1648—1654 рр. (яку, до речі, Меріме слушно порівнює з Жакерією, грандіозним селянським повстанням у Франції 1358 р.). Праця французького класика «Богдан Хмельницький», спершу опублікована в суто науковому часописі «Журналь де Саван» (№5—8 за 1863 рік), швидко набула такої популярності у Франції, що витримала за рік 4 перевидання!

Якими ж бачив Меріме риси характеру нашого уславленого гетьмана? Ось його слова: «Обраний проводирем народу, оточеного могутніми сусідами, той чоловік (Хмельницький. — І.С. ) присвятив усе своє життя боротьбі за його незалежність. Він спритно сіяв розбрат у стані своїх ворогів, зміцнював єдність керованих ним полків, був безстрашним воїном, глибокодумним політиком, розважним при перемогах, стійким і непохитним при невдачах. Аби здобути загальне визнання всієї Європи, Хмельницькому забракло хіба що більш цивілізованого народу та, можливо, не такого важкого для вимови прізвища». А ось слова Меріме про наслідки Переяславської угоди, особливо актуальні зараз, напередодні 350 ї річниці сумнозвісного «возз’єднання»: «Лише в надзвичайній скруті Хмельницький змирився із покровительством царя, та виглядає, що вже незабаром каявся в учиненому» . Зауважимо, що в роботі над біографією Хмельницького Меріме активно використовував кращі праці сучасних істориків, зокрема М.Костомарова.

Митець, наділений високим почуттям історизму (цікаві його слова: «Те, що сарацини й варвари називали подвигом, тепер ми називаємо розбоєм і злодійством») , Меріме,втім, не приховував свого захоплення героїчними вчинками лицарів-запорожців. Наслідком багаторічного вивчення історичних джерел (зокрема, відомих «Записок» Гійома де Боплана) стала його праця «Українські козаки та їхні останні гетьмани», опублікована в паризькому журналі «Ле Монітер Універсель». Очевидно, письменник, який, незважаючи на високий суспільний стан, відчував невимовну огиду до сучасних порядків французької держави ( «Наша система — це панування 459 бакалійників, кожен з яких думає лише про власні приватні інтереси» ; «Вищі чиновники нашого уряду — просто сволота, а депутати парламенту схожі на тварин», — з листів до Стендаля, 1831 р.), знаходив певного роду внутрішню «віддушину», розповідаючи про людей хороброго, щирого та чесного серця. І навіть для Івана Мазепи, постаті винятково складної і (як і сам Меріме) закритої, письменник знаходив теплі слова. До речі, пишучи про Мазепу, він згадує картини відомого французького художника-баталіста Ораса Верне «Мазепа, прив’язаний до коня» та «Мазепа під умираючим конем», які перебували в центрі уваги відвідувачів паризького салону 1852 р.!

Можна багато писати про заслуги видатного французького письменника, друга Марка Вовчка ( він, до речі, переклав її «Козачку» французькою мовою) та Івана Тургенєва, шанувальника Миколи Гоголя (присвятив його пам’яті змістовну статтю) в справі взаємного духовного зближення українського та французького народів. Але головне, про що варто пам’ятати, — «українські сторінки» творчості Меріме переконливо засвідчують, що наша земля завжди перебувала (і перебуватиме!) саме в європейському єдиному духовному просторі, а не в якому-небудь іншому.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: