Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Прозріння Марка АЛДАНОВА

20 квітня, 2002 - 00:00

Iсторичний роман завжди був одним із найпопулярніших жанрів художньої літератури. Інша справа, що не всі корифеї, які присвятили життя відтворенню яскравих образів минулого, мали, крім письменницького дару, ще й талант мислителя, філософа, при бажанні — навіть провидця, що дозволяло б їм інтуїтивно розуміти загадки минулих епох, спираючись не тільки на знання тих або інших документів, але й на солідну історіософську підготовку. Умовно кажучи, історичний роман у стилі Валентина Пікуля — куди більш поширене явище, ніж у манері Генріха або Томаса Манна.

Рідкісним винятком тут можна сміливо визнати творчість широко відомого в Європі та Америці (але, на жаль, не на батьківщині) видатного російського історичного романіста ХХ століття Марка Олександровича Алданова (справжнє прізвище — Ландау, 1886-1957), письменника-емігранта, нашого земляка, який закінчив одразу два факультети Київського університету — юридичний та хімічний, але знайшов своє істинне покликання саме у літературі. Алданов — автор понад 40 романів, повістей, оповідань, що охоплюють, етап за етапом, основнi ланки всесвітньої та вітчизняної історії з середини ХVIII століття до кінця Другої світової війни. Але справа тут не в кількості, а в якості.

«Геній — парадоксів друг» — стверджував Пушкін. Цю фразу часто любив цитувати Алданов, так він формулював i своє кредо. Будучи переконаним противником ленінської моделі соціалізму (тому письменник й емігрував із Радянської Росії), Марк Олександрович тверезо усвідомлював i вади «вільного світу». «Справді — іронізував письменник — повинна бути якась внутрішня сила у капіталістичному суспільстві, якщо його ще не погубила дурість його керівників, що межує із дивом». Великий російський письменник, лауреат Нобелевської премії з літератури Іван Бунін, друг Алданова, говорив про нього як про людину, «усьому на світі їдко усміхнену внутрішньо».

Людина рідкісної ерудиції, виняткової відповідальності (щоб написати навіть не дуже велике за обсягом оповідання, Алданов десятки, сотні годин проводив у Бібліотеці Французької Академії наук; провідні французькі історики говорили, що над кожним рядком його романів і повістей можна сміливо ставити печать: «Із оригiналом згідно!»), Алданов не терпів політичного фанфаронства, демагогії, гучних слів.

Будучи скептиком за природою, не вірив він і у здатність крихітних російських емігрантських партій зробити щось значне. Він «долучився» (але залишався на визначеній ним самим, і чималій, дистанції) до найкрихітнішої з них. Але коли представник емігрантської партії лібералів став вихваляти свої «заслуги» перед Марком Олександровичем, той уїдливо помітив: «Так, звичайно, Ви праві. Моя партія — взагалі партія маленька, а ось вас, лібералів, у Парижі — цілих тридцять чоловік. Не пара нам...»

Син цукрозаводчика, Алданов втратив під час революції все багатство. Але намагався бути неупередженим до більшовиків — аж ніяк не злоба водила його пером. Образ Леніна в останньому романі письменника «Самогубство» (1956 р.) дуже глибокий та складний — це, за відгуками критиків, «найрідкiснiше поєднання розуму і волі в ідеальному дозуванні» і, водночас, згусток пристрасної класової та особистої ненависті. Взагалі ж, на думку Алданова, «успішних» революцій не буває — розрахунки історичних персонажів, як-от Робесп’єр, Бісмарк, Маркс і Сталін, не виправдовуються ніколи. Однак не буває й революцій абсолютно безрезультатних — адже принесли ж якісь плоди і боротьба декабристів із російським самодержавством, і Паризька Комуна.

Більшість «священних» аксіом, що височать над людиною, за Алдановим, не виправдала надій, що покладалися на них. Релігія? Але жорстокість аж ніяк не знаходиться у прямому причинному зв’язку із атеїзмом. Демократія? Але ж «система виборів — це прихований уклін до ренегатства: міняйте свою думку з основних питань кожні чотири роки!»

Що ж до революцій з їх бунтівним поривом, то у Алданова є вражаюча сцена із роману «Ключ»: тріумфуючий натовп несе на руках звільнених із петербурзьких тюрем після лютого 1917 року політв’язнів. І головний, найбільш почесний «тріумфатор», «страждальник» і «в’язень» — це таємний агент охранки на прізвисько «Брюнетка», що його через непорозуміння прийнято за жертву старого режиму. Він дуже скоро ще «осідлає» революцію і зламає чимало людських життів...

Як же жити людині? Адже «світ — що п’яний мужик: підтримаєш його ліворуч, він падає направо, підтримаєш його праворуч, він падає наліво» (думка Мартіна Лютера, яку із задоволенням повторюють герої Алданова у багатьох романах!) Відповідь одна: найвища цінність — свобода, «цю цінність не можна принести в жертву нічому іншому, жодне народне волевиявлення її відмінити не має права: є речі, які «народ» у «людини» відняти не може» . Коли Алданов говорить про свободу, він не парадоксальний, а дуже серйозний. Тим i актуальний, тому й близький нам.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ