Приборкання тайфуну

Закінчення. Початок читайте «День» № 220-221

Мао Цзедун, чий культ перетворився фактично на обожнювання, помер у Пекіні 9 вересня 1976 року на 83-му році життя. Аж до самого відходу Великого Керманича офіційна пропаганда КНР стверджувала: «Велика Пролетарська культурна революція» (повна узаконена назва цього штучного тайфуну) не є завершеною, вона досі триває, адже «буржуазні штаби» в Компартії Китаю досі діють...

Проте у реальності ще 1968 року Мао Цзедун, побачивши, що хунвейбіни явно виходять з-під контролю, не бажають підпорядковуватися нікому і нічому (в тому числі йому особисто), перетворюються вже на звичайні банди грабіжників, які тільки прикриваються «революційною» фразою, — отже, Мао згадав стару й водночас вічно нову істину: «Мавр зробив свою справу — мавр має піти!» Проти хунвейбінів була задіяна армія — мало не єдина сила, котра могла їх приборкати (адже партійні й державні інститути були частково, а то й повністю розгромлені). І армія впоралася зі своїм завданням: «червоногвардійці» були або відправлені у села на «перевиховання» (як перед цим їхні жертви), або просто фізично знищені.

Але наслідки штучного соціального тайфуну були жахливі: економіка зазнала страшного удару, мільйони кваліфікованих спеціалістів стали жертвами жорстоких репресій. Це вже потім, 1981 року, ЦК КПК в офіційній постанові «Про деякі питання історії Компартії Китаю від часу її заснування» охарактеризує культурну революцію як «величезну катастрофу для партії і народу», відповідальність за яку лежить передовсім особисто на Вожді (ці ж слова вжито у передовиці «Женьмінь Жибао», органу ЦК КПК, до 50-річчя початку Культурної революції, притому офіційна оцінка керівництва КНР лишається чинною; у спадщині Мао Цзедуна 70% — позитивного, 30% — помилкового).

Після смерті Вождя країну фактично треба було піднімати з руїн («ультраліві» з оточення покійного Голови ЦК КПК на чолі з його дружиною Цзян Цин були заарештовані й отримали суворі вироки суду — без цього подальші перетворення були б неможливими). І ось — знову до питання про роль особистості в історії: в керівництві держави була лише одна людина, здатна розробити стратегічний план системних, послідовних, всеохоплюючих і, головне, ефективних реформ і переконати членів Політбюро ЦК КПК стати до їх здійснення. Ним був колишній генсек ЦК КПК і міністр фінансів КНР, член партії з 1924 року Ден Сяопін (22.08.1904—19.02.1997 рр.), син заможного селянина з південної провінції Сичуань, замолоду — паризький студент, блискучий гравець у бридж і... геніальний прагматик.

У нас дуже часто повторюють вислів Дена: «Не має значення, якого кольору кішка — чорна або біла — головне, аби вона вправно ловила мишей». Ден Сяопін дуже любив цей афоризм, але, власне, це не його слова, а давнє прислів’я сичуанських селян, які, як і увесь великий китайський народ, впродовж тисячоліть відрізнялися працелюбністю, мудрістю й практицизмом. Ден Сяопін успадкував ці риси. Зауважимо також, що поля Сичуані завжди потерпали від нападів гризунів...

Ми вже зазначали у першій частині статті, що 1966 року, з початком штучного тайфуну, Ден був оголошений «лідером тих, хто веде Китай шляхом капіталізму», і засланий у далеку глушину, в провінцію Цзянсі, на тракторний завод «на перевиховання» (після двох років суворого домашнього арешту та цілковитої ізоляції). «Перевиховувати» 64-річного Дена мали фізичною працею. Колишній Генсек ЦК КПК три з половиною роки працював слюсарем (як замолоду), мав звітувати перед армійським начальством (адже іншого майже не було — кадрова система в установах і закладах на місцях була геть зруйнованою, і перше, з чого Ден Сяопін почне реформи, — це відновить її) про те, наскільки глибоко він зрозумів свої помилки. І під час недалеких прогулянок, під час щоденного спілкування з робітниками заводу, під час праці на городі, який зростив сам Ден поміж стежками бамбуку, він напружено думав: як виходити з руїни... 1973 року він повернувся в Пекін. Мао вирішив пробачити «капіталістичного шкідника», який ще міг бути корисним.

Практичні важелі для глибинних реформ Ден Сяопін здобув уже після другої опали 1976 року (на її деталях ми, за браком місця, не зупинятимемося), у 74-річному віці(!) — після другого повернення у владу, коли пленум ЦК КПК схвалив документ, розроблений колишнім політичним вигнанцем, який формально не був главою партії або держави — він так ніколи не обійняв цих посад, а після 86 років відмовився майже від усіх регалій, сказавши: «Влада не завжди залежить від крісла». Документ називався «План чотирьох модернізацій». Відтоді почалися знамениті китайські реформи, що перетворили цю країну на світову  потугу.

Дуже коротко про деякі суттєві моменти реформ.

1. Вони розпочалися з перетворення сільського господарства — улюблені Мао комуни були розпущені, селянам дали землю й можливість прогодувати себе і весь Китай. Лише у 1983 — 1984 роках Ден поступово приступив до перетворень промисловості у містах (ще пізніше були створені, у рамках курсу на  «відкритість зовнішньому світові», спеціальні економічні зони із західним капіталом). Увага: в Україні так звані реформи 1992—1993 років почалися з кримінальної «приватизації». Послідовність тут дуже важлива!

2. Ден не втомлювався підкреслювати: треба якомога менше гучних, пафосних слів, нереальних планів. Слід спиратися на дійсність, на практику, на конкретні факти. Гасло Мао «Три роки напруженої праці — десять тисяч років щастя!» виявилося згубним — бо напружено працювати треба щодня .

3. Увагу, на переконання Ден Сяопіна, слід передовсім зосереджувати не на питаннях ідеології, а на практичних проблемах повсякденного життя. Звідси — його «крамольні», як для комуніста, висловлювання, особливо після 1986 року: «Соціалізм та ринок — сумісні», «Наша мета — добробут китайського народу, і якщо на цьому шляху з’являться багаті, навіть дуже багаті люди, і їх буде чимало — не варто боятися цього!»

4. Але разом із тим державна єдність Китаю, його потужний поступальний розвиток є вищим пріоритетом, наголошував Ден. Запорукою цього є керівна роль Компартії та «соціалізм із китайською специфікою». «Західний шлях» ліберальної демократії є неприйнятним. Ось тут, на думку китайського лідера, і пролягає «червона лінія», яку не можна перетинати. Виходячи з цих міркувань (певною мірою теж прагматичних), Ден Сяопін віддав наказ жорстоко придушити продемократичні протести у Пекіні 1989 року.

5. Треба бути сміливим у реформах — не варто боятися чіпати зад тигра (суто китайський вислів!). Показово, що це виголошував прагматик Ден.

6. Винятково важливою є повага до фахівців, до професійних кадрів, до інтелігенції взагалі. Їм треба багато, дуже багато платити — бо це в інтересах справи. Найперше були відновлені серйозні екзамени у вишах. Слід масово посилати обдаровану молодь вчитися на Захід — і водночас підвищувати якість освіти у Китаї. Обов’язкова умова оплати навчання на Заході державою — молодь має повертатися на Батьківщину!

7. Щодо відносин Китаю із зовнішнім світом. Ден говорив: «Китай при підході до зовнішньополітичних проблем не вважає основним критерієм розбіжності у соціально-політичних системах. Таким критерієм є тільки національні інтереси Китаю, які ми будемо відстоювати безкомпромісно, і водночас відкритість зовнішньому світові».

8. Немає формул, правильних для всіх часів, наголошував Ден. Кожна формула має застосовуватися для певної конкретної епохи. І поки народ вірить, що відповідна політична практика є правильною, веде до добробуту, — він скине всіх, хто стане на шляху! І ще: економікою слід управляти суто економічними методами. А без демократії немає соціалізму і немає «соціалістичної модернізації», шляхом якої йде Китай.

***

І Цзян Цземінь, і Ху Цзінтао, і СІ Цзіпін — всі наступники Дена розвивали курс на «соціалістичну модернізацію», хай і по-різному, з різними «нюансами». Вже останні років десять у Китаї стверджують, що дороговказом для держави є «ідеї Мао Цзедуна та курс Ден Сяопіна» (водночас і перше, і друге. Від спадщини Великого Керманича не відмовляються явно з міркувань стабільності й прагматизму). А які уроки — хай дуже стисло — може винести з цієї драматичної історії Україна? Що нам до «великої пролетарської культурної революції»? На думку автора цих рядків, такі:

А) Потрібні не заідеологізовані реформи (хто є справді ліберальним? А хто є ультраліберальним, та ще й запропонує неймовірний економічний ріст у найкоротші терміни? Отой і переможе! І ніхто не замислюється, що це, по суті, варіант «великого стрибка» Мао 1958 року...) І кардинальне питання: в чиїх інтересах ці реформи проводитимуться? В інтересах «зовнішніх гравців», групи олігархів-компрадорів чи в інтересах більшості народу (комусь вважається в цьому «популізм», проте це — проблема проблем).

Б) Аж поки критерієм успішності, «зеленим світлом» в політику буде не професіоналізм, не правдива освіченість, а «антикорупційнсть», «єврооптимізм» або, тим більше, належність до партії «Слуга народу» — діла не буде! Ще 2005 року (не 2014-го!) знаний історик, професор Валерій Степанков попереджав про небезпеку навіть найменших елементів «хунвейбінівського» стилю у підході до професійних кадрів.

В) Потрібні не «нові» обличчя (молодість й новизна ще нічого не гарантують), а освіченість, честь і патріотизм. Ден Сяопін розпочав реформи у 74 роки і справляв визначальний вплив на їх проведення аж до смерті — у 93 роки!

Це — лише деякі міркування (хай дискусійні). Читачі, можливо, погодяться, що для України цей комплекс питань, за всієї специфічності досвіду Китаю, є життєво важливим. Запрошуємо до розмови!