З історії маємо немало прикладів, коли фізично сильніший народ підбивав собі народ із більшою духовою культурою, але довго володіти ним не міг, і духова культура завжди перемагає.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Роки випробувань-2

Павло Скоропадський на еміграції: альтернатива 1919—1921 років
20 липня, 2021 - 10:34
В ПЕРІОД 1919—1921 РОКІВ ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ З ЛЮДИНИ СТАРОЗАВІТНИХ ПОГЛЯДІВ, ДЛЯ ЯКОЇ УКРАЇНА БУЛА ЛИШЕ СЛАВНИМ МИНУЛИМ, ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ТВЕРДОГО САМОСТІЙНИКА

Продовження. Початок читайте «День»№ 101-102

Відвідували гетьмана у Берліні також давні приятелі ще за імперською армією — родич Романових герцог Г. Лейхтенберзький, колишній київський губернський маршалок кавалергард Ф. Безак, родичі Олсуф’єви. Проте це не означало зближення з великоросійськими монархістами, яких сам Скоропадський дещо пізніше називав «правими більшовиками». Він не ввійшов до складу російського монархічного центру в Берліні, як про те подейкували серед емігрантів. У жовтні 1919 р., наприклад, білий генерал В. Пєпєляєв у далекому Сибіру нотував у щоденнику: «Ще один зайвий уряд у Берліні: Люц, Антонов, Демченко, Скоропадський, Біскупський та ін.». Майже за рік у вересні 1920 р. тимчасовий повірений у справах України Р. Смаль-Стоцький передавав такі фантастичні чутки про нібито порозуміння гетьмана з П. Врангелем: «Весь закордон повний нових вісток про нову гетьманську експедицію: Скоропадський має договір із Врангелем. На підставі його має він дістати як «плацдарм» Одесу. Там заявляє він, що повернув у край і формує правительство із Липинським  і Палтовим на чолі. Видає прокламації, що проводить тільки військовими операціями й по очищенню краю складає власть у руки конституанти. Потім мав би прокламувати остаточне прилучення Галичини до України із признанням Петрушевича. На цю ціль мав Скоропадський дістати 200 000 000 фран[ків]. Я не мав змоги ці вістки провірити. Потверджують це: ад’ютант Гетьмана полковник Зеленевський, бувший радник посольства Полетика. Німці ще не знають як до цих вісток ставитися».

Певне підтвердженням таких чуток міститься у щоденнику відомого українського діяча А. Жука, який перебував у Відні й уважно стежив звідти за подіями га еміграції. Він зафіксував такий план: «Стараються заручитися політичною і матеріальною поміччю Англії, щоб вона дозволила німцям дати свої війська, яких 10 000, а Галицька армія мала б бути основою десанту в Одесі. П. Скоропадський виступить, як С. Петлюра  , федерацію проголосить (будуть старатись, щоб Андрієвський, Петлюра передали Скоропадському власть)».

Насправді можна стверджувати, що серед відвідувачів гетьмана з’явилися нові обличчя, пов’язані з українським рухом, навіть з кола прихильників УНР. До нього навідувалися у різних справах Р. Смаль-Стоцький, О. Козій, які співпрацювали з посольством УНР в Німеччині. Є відомості, що у Лозанні Скоропадський уперше особисто зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким — духовним лідером галицького українства, предстоятелем Української греко-католицької церкви. До того вони лише листувалися у церковних справах. Серед інших контактів колишнього очільника Української Держави українське посольство в Берліні називало О. Скоропис-Йолтуховського, Д. Дорошенка, С. Шемета, В. Степанківського та ін.

Постать гетьмана не залишалася поза увагою дипломатичних і політичних спостерігачів від початку його прибуття до Берліна, потім у Швейцарії. Це був очевидний факт: на державне значення імені Павла Скоропадського озиралися буквально всі. Так, уже в лютому 1919 р. представник УНР в Німеччині М. Порш згадав присутність того у контексті діяльності «російських кіл»: «В Берліні зараз є бувший гетьман, Кістяківський, багато членів «Протофісу» і др. Політики ці вороже ставляться не тільки до більшовиків, але й до України». Гетьманську інтригу посол Директорії побачив навіть в арешті рахунків дипломатичного представництва, проведених німецькою владою після зайняття Києва більшовиками.

Залишимо таку оцінку на сумлінні Порша, який мав довгу історію негативних стосунків зі Скоропадським ще з кінця 1917 р. Саме дії генерального військового секретаря Порша призвели до того, що командир 1-го Українського корпусу змушений був залишити свою посаду, а корпус невдовзі перестав існувати. Важливо інше — увага до гетьмана, намагання простежити його контакти, дії, незаперечне розуміння його впливу на ситуацію.

Поступово Павло Скоропадський стає центром тяжіння групи прибічників, серед яких переважали колишні урядовці Гетьманату. Дуже важко переживаючи зраду значної їхньої частини, яка подалася або до загальноросійського, або ж до національного українського таборів, він дорожив тими, хто залишився вірними. У повідомленнях Порша вони фігурують як «гетьманці». Посол закликав Директорію не легковажити цей рух, називаючи серед його учасників В. Липинського у Відні, В. Піснячевського у Кам’янці, В. Степанківського у Швейцарії, С. Шемета у Польщі, Є. Фонде де Монтюсена в Румунії. Щоправда, це повідомлення Порш завершив абсолютною нісенітницею про нібито підтримку А. Денікіним гетьманської організації у Києві.

Справжній український національний консервативний рух маємо вже 1921 р.: оформлений як національна надпартійна структура, з власними ідеологічними засадами, і постаттю Павла Скоропадського як прапора, уособлення всього руху. Впродовж двох років відбулися дивовижні ідеологічні та політичні змини — як в українському громадянстві за кордоном, так і в світогляді самого гетьмана. Він свідомо, цілеспрямовано повертається до активного політичного життя, і вже до самої загибелі у квітні 1945 р. не полишав його.

За цей короткий відтинок часу відбулася кардинальна світоглядна еволюція Павла Скоропадського. З людини старозавітних поглядів, для якої України була лише славним минулим, а майбутнє — тісно пов’язане з Росією, гетьман перетворився на твердого самостійника. Перебіг і наслідки такої еволюції, як правило, оминаються в існуючих біографічних дослідженнях. Противники Скоропадського заявляють, що ніякої еволюції взагалі не було. Йдеться лише про нову підступну гру запеклого українофоба. Прибічники і послідовники роблять наголос на періоді Української Держави 1918 р. та діяльності гетьманського монархічного руху у 1920—1930-х роках, виставляючи гетьмана самостійником хіба не з народження. При тому залишається загадкою причини ідейної еволюції Павла Скоропадського, зближення позицій гетьмана з хліборобсько-державницьким рухом, який не в усьому підтримував очільника Української Держави, а іноді виступав проти нього.

Очевидно, що вихідною точкою ідейної еволюції слід уважати переосмислення самої історії новітнього гетьманату у спогадах його керівника. У своєму аналізові причин власної поразки, катастрофічного провалу спроби розбудувати ліберально-консервативну українську державу на старому фундаменті Скоропадський виділив кілька засадничих проблем. Перша й найголовніша — особиста позиція пошуку середнього шляху між соціально-політичними і національними крайнощами. Усі спроби оминути ексцеси революційного соціалізму та реставраційної політики, українського націоналізму й російського шовінізму мали лише негативні наслідки. Гетьман давав собі раду, що у часи великих соціальних потрясінь такий серединний шлях є далеким від популярності й ефективності, проте вважав його єдиним прийнятним для себе та корисним для України.

Іншою причиною, яка зрештою призвела до загибелі Української держави у 1918 р., Павло Скоропадський уважав відсутність серед своїх співробітників впливових політичних діячів, здатних реалізувати ідеал гетьмана: демократичну і ліберальну Україну, що спирається на приватну власність, дрібних заможних землевласників. Державно мислячих людей, лідерів суспільної думки тоді взагалі було замало. Небагато їх виявилося і в гетьманському оточенні. Здебільшого виходило так, що ті національні діячі, яких Скоропадський дуже хотів залучити до розбудови Української Держави, або відмовлялися від співпраці під різними приводами, або ж висували неприйнятні умови. Відомий приклад М. Грушевського, який не схотів посісти запропоновану йому посаду Голови-президента Української академії наук. Не склалася співпраця гетьмана з М. Міхновським, лідером українських самостійників. Найближча до нового режиму за своєю ідеологією Українська партія соціалістів-федералістів визнала закономірність гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р., проте відмовилася увійти до уряду.

Ті особи, які, навпаки, рвалися до державних посад, керувалися або егоїстичними, або взагалі ворожими до української державності мотивами. Достатньо згадати, що переважна частина міністрів, найвищих державних посадовців, військових командирів Української Держави, котрі залишилися у живих, подалися до единонедилимського табору, всіляко відхрещувалися від минулого «сепаратизму». Це С. Завадський, В. Зіньківський, І. Кістяківський, С. Маркотун, М. Могилянський, К. Прісовський, О. Романов, Б. Стеллецький, М. Чубинський та ін. Серед провідників гетьманського руху на еміграції знаходимо лише поодинокі імена колишніх міністра Д. Дорошенка, посла В. Липинського, губернського старости О. Скоропис-Йолтуховського.

Ще одне питання, щодо якого відбулася докорінна еволюція поглядів Павла Скоропадського — стосунки з Росією: тою, яка існує, і тою, яка можлива (не більшовицька). У спогадах знаходимо думку про доцільність тісного федеративного зв’язку між Україною та Росією, та гідного (можливо — провідного) місця України в такій федерації. Такі ідеї керували гетьманом упродовж усього правління. Звідти — намагання всіляко допомогти силам опору більшовизму (Добровольчій армії, Всевеликому війську Донському), спроби створення Південної, Астраханської армій на території України, зрештою — фатальна грамота про можливість федерації з майбутньою Росією від 14 листопада 1918 р.

Проте перебування на еміграції, уважне читання газет, спілкування з росіянами привели гетьмана до іншого висновку. Він чітко зрозумів, що подібна федерація не влаштовує жодну зі сторін. Українці бачили в цій ідеї національну зраду, росіяни — зраду імперській ідеї, тим більше за провідної ролі неросіян. Лише певні, найдалекоглядніші представники російської еміграції спокутувалися у надмірно жорстокій позиції щодо гетьманської України. Переважила інша точка зору, декларована А. Денікіним: «Авжеж, ніколи ніяка Росія — реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна — не допустить відторгнення України». Схоже, що і нинішня Росія у ХХІ столітті сповідує саме таку ідею.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: