Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

Роки випробувань-3

Павло Скоропадський на еміграції: альтернатива 1919—1921 років
23 липня, 2021 - 11:57

Закінчення.

Початок читайте «День»№101-102, 103-104

Можна припустити, що цей аргумент став одним із переломних в остаточному самовизначенні Павла Скоропадського. Спостерігаючи таке шалене неприйняття бодай обмежених прав українства з боку людей, добре знайомих йому, близьких за минулим життям, колишніх товаришів і комбатантів, гетьман зробив важливий для себе висновок. Це конкретно проявилося в ставленні до Добровольчої Армії, яка в другій половині 1919 р. стала провідною антибільшовицькою силою, проте наприкінці того ж року довела свою повну неспроможність утримати Україну. В січні 1920 р. Скоропадський писав М.Могилянському: «Якщо я не погоджуюся з Денікіним, то це не означає, що Добровольча Армія мені чужа: вона битком набита моїми товаришами, друзями і підлеглими. От хоча б Врангель, який, здається, ними командує і загалом відіграє видатну роль — він офіцер мого полку, на початку війни командував у мене ескадроном, і я його представляв до Георгіївського хреста — і, взагалі, висував його постійно — він, справді, видатний офіцер і, гадаю, що з усього оточення Денікіна він найбільш мені симпатичний і здібний. Тому всі негаразди Добровольчої Армії я приймаю близько до серця і мені надзвичайно тяжко тут спокійно сидіти в таку хвилину, коли я все життя і всю війну був з ними, поділяючи всі їхні радощі і біди. Проте з усією цією політикою я не згодний». Рішуче не міг погодитися Павло Скоропадський зі затятим україножерством росіян-добровольців, з їхнім упертим небажанням бачити в українцях окрему націю, гідну власної держави, намаганням за будь-яку ціну позбавити їх права самостійно вирішувати свою долю.

Характерно, що це відривало гетьмана навіть від колишніх співробітників. Вони в найкращому разі залишалися на позиціях традиційного «малоросійства». Наприклад, гаслом заснованого в Парижі 1920 р. Українського національного комітету на чолі з колишнім особистим секретарем гетьмана С.Маркотуном і Б.Цитовичем було «Без Росії немає України». До створення цієї організації Скоропадський не мав жодного стосунку, всупереч існуючим у історичній літературі твердженням. Ба більше, очільники комітету заявили про демократичні засади своєї організації, спростовували діяльність на користь відновлення гетьманату в Україні, а натомість активно співпрацювали з російськими колами, близькими до П.Врангеля. Комітет заявив, що «український народ ніколи і жодним чином не маніфестував своє бажання відділитися від Росії», а жадає тільки «адміністративної децентралізації і широкої автономії для краю».

Позиція Павла Скоропадського викристалізовувалася в іншому. На початку того саме 1920 р. він писав М.Могилянському: «Повертаючись до нашої України, я такої думки, що лише ті діячі тепер матимуть успіх, які без задньої думки створюватимуть Україну як самостійну державу на засадах дрібнобуржуазних із широкою світовою політикою. [...] Тільки той може мати успіх, хто стоїть на вихідній точці самостійності». Варто зауважити, що ці ідеї стали логічним продовженням відбитого в спогадах висновку: більшовизму можна протиставити лише національне почуття.

Фундаментальна праця В’ячеслава Липинського «Листи до братів-хліборобів» — світоглядний маніфест, дуже важливий для Гетьмана Скоропадського в період еміграції, коли він гуртував навколо себе однодумців

Ідея організації спротиву російському ультралівому руху, яка надихала гетьмана з початку 1917 р., також виростає зі спогадів. Більшовизм російського штибу Скоропадський уважав найбільшим ворогом цивілізації, культури і державності. Наприкінці 1917 р. він намагався побороти більшовиків військовими засобами — від загонів «вільних козаків» до чехословацьких легіонів, донських казаків, французьких волонтерів. Навесні 1918 р. він спробував подолати цей розкладницький рух більш реальними державницькими заходами. Але зрештою недалекоглядна змова українських соціалістів із російськими більшовиками спричинила його падіння. Гетьман примушений був з-за кордону спостерігати за вражаючими успіхами останніх у боротьбі як з українцями, так і з білими росіянами. Після того Скоропадський дійшов висновку, що перемогти більшовизм здатне лише сильне національне почуття, оскільки той виступав реальним ворогом розвитку кожної нації.

Така політична еволюція гетьмана спонукала його з власної ініціативи рвати стосунки з тими колишніми співробітниками, які не схвалювали його нові погляди. Прикладом, той саме М.Могилянський не зрозумів ідейного розвитку Павла Скоропадського. У відомому «Архиве русской революции» Й.Гессена колишній заступник держсекретаря Української Держави опублікував власні мемуари в традиційному форматі спогадів про «опереткове гетьманство». Напередодні Могилянський відмовився надати статтю про законодавчу діяльність 1918 р. для гетьманського збірника. Відтоді їхні стосунки припинилися. Так само перервалися всі контакти з журналістом О.Маляревським, який допомагав Скоропадському в опрацюванні мемуарів. Газетяра довелося вигнати через розтрату коштів, наданих гетьманом, на звичну для російської богеми пиятику. Маляревський відповів публікацією власних спогадів про 1918 рік. Там він заявив, що ніколи не розумів незалежної України (хоча мав українське родинне коріння), вважав її австрійською інтригою, що не мала жодного сенсу. На його думку, лише 1918 р. цю ідею підхопили німці, використавши у власних цілях. Себе журналіст змалював дуже впливовою постаттю, ледь не головним дорадником гетьмана. Голову Української Держави в цих мемуарах виведено нездатним кермувати державою, слабкодухим базікалом у оточенні дрібних інтриганів.

Зовсім інакше склалися стосунки Павла Скоропадського з українськими колами на еміграції. Остаточний крах соціалістичного, потім просто демократичного урядів Директорії УНР, неможливість чинити тривалий опір більшовикам, провал польської орієнтації засвідчив повну втрату минулих політичних орієнтирів. В.Липинський із властивою йому відвертою гіркотою писав про цей період: «Вражіння отакої смертельної зневіри робить наша сучасна еміграційна національна деморалізація. Старі наші національні організації війну програли, значить вони нездатні, значить їх слід зреформувати. Між тим немає жодної психічної можливості для спроби нової організації. Все нищиться в самому зародку, завдяки повній безпринципності, повній національній байдужості та безідейності й якійсь тупій зненависті до самих себе».

Саме тому ціла група українських політиків удалася до спроби розбудови національного руху на принципово нових ідейних і політичних засадах. Основу її склали представники Української хліборобсько-демократичної партії, менш за інших заплямовані політичним авантюрництвом, угодовством щодо іноземних завойовників. Члени партії впродовж 1919 — 1920 років брали участь у різних міжпартійних об’єднаннях у Кам’янці-Подільському, Варшаві, Відні, маючи за мету консолідацію національно-державницьких сил. Через марність таких сподівань керівне ядро хліборобів (В.Липинський, С.Шемет, О.Скоропис-Йолтуховський та М.Тимофіїв) утворили ініціативну групу. Вона стала зародком Українського союзу хліборобів-державників, що намагався уникнути вузького партійного підходу до розв’язання нагальних проблем розвитку національного руху. Хлібороби-державники протиставляли партійщині широкий національно-класовий підхід, об’єднуючи в хліборобську верству всіх, хто володів землею й на ній працював. Засадничі постулати групи були такими: «Тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує нас від економічного розвалу й від кривавої анархії. Власну державу дає лише компроміс між поодинокими українськими клясами, заключений во ім’я всім бажаного законного ладу і спокійної праці, спільної всім класам національно-державної культури, спільної оборони своєї території і спільного всім права нашої нації на самовизначення. Для цього мусимо організовувати не партії, а українські кляси; мусимо об’єднати наших земляків по тому, як вони працюють і що вони продукують, а не по тому, що вони говорять і до якого роду політичних авантюр вони прихиляються. Наша велика помилка була в тому, що замість шукати собі спільників серед свого клясу, ми замість того все з «національно-свідомою» українською інтелігентською і переважно соціялістичною демократією в ім’я патріотизму порозуміння шукали. Ніяких порозумінь во ім’я єдності тієї чи іншої націоналістичної секти тепер вже не може бути. На арену історії виступає знов дійсна сорокамільйонна українська нація і не сектантські, не гурткові, а загальнонаціональні стають перед усіма її членами завдання».

Але найголовнішим завданням союзу стало не стільки майбутнє об’єднання сил, скільки опрацювання ідеологічних засад українського руху в нових умовах — самої основи такого єднання. Цим зайнявся В.Липинський, плодом титанічних зусиль якого в 1920 — 1925 роках стали «Листи до братів-хліборобів». Праця Липинського перетворилася на справжню Біблію самостійників-державників, на який ґрунтувалася нова теорія українського монархізму.

Сформульовані ідеологом консервативного руху погляди мали винятковий вплив на ідейну еволюцію Павла Скоропадського. Для нього створена видатним політологом і справжнім лицарем української державності теорія дідичної класократичної трудової монархії стало тим рятувальним кругом, що винесло його на поверхню політичного життя й утримувало там упродовж наступних років. Для характеристики стосунків обох постатей українського консервативного руху можна навести характеристику В.Липинського, дану гетьманом у листі М.Могилянському в 1923 р.: «Особисто я у цьому випадку не поділяю Вашої думки, я вважаю його талановитим, чесним і, головне, щиро відданим тому правому, в хорошому розумінні цього слова, творчому, а не руйнівному прагненню в українському питанні, яке все більше і більше намічається серед українців в останні півтора роки. Його правизна геть не має нічого спільного з чорносотенством, його ставлення до Росії таке, що дай Боже, щоб серед істинно російських людей було побільше такого ставлення. Що ж до його, як Ви кажете, містики, то особисто я такої думки, що без цієї містики великі справи не творяться, а в цій області, та ще й (і це особливо) у нас, і поготів».

Ствердження в українському суспільстві такої державницької ідеї в майже містичній формі було неможливим без запровадження відповідної легенди. Як історик, В.Липинський працював над відтворенням «богданівської легенди». Як політик та ідеолог, він заклав підвалини справжньої «легенди роду Скоропадських». І хоча в перших випусках «Листів до братів-хліборобів» ім’я Павла Скоропадського майже не згадувалося, А.Жук у своєму щоденнику після появи другої частини праці в жовтні 1920 р. висловився однозначно: «пропагує Скоропадського на дідичного монарха».

Отже, подолавши власні вагання, отримавши нову ідеологію і політичну підтримку, внаслідок власної ідейної еволюції гетьман став на службу українському національному рухові всім, що мав: своїми здібностями, авторитетом, іменем, самим життям. У комунікаті Центральної управи об’єднаних хліборобських організацій 1925 р. йшлося про цей період: «Гетьман, з хвилини, як діло українського державного будівництва перейшло на короткий час з його рук до рук української соціально-революційної інтелігенції, ніякої участі у житті політичним не брав. Відкинувши ріжні, роблені йому неукраїнськими колами пропозиції, він став всякої політики осторонь І не працював він на «шкоду Україні» доти, доки група українців, із нижчепідписаними в їх числі, бачачи ту прірву, в яку штовхала Україну політика УНР, предложила йому скористати зі своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державності. З тієї хвилини — себто з кінця 1919 р. і початку 1920 р. — починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його проводом українськими гетьманцями-монархістами».

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: