Бідна людина не та, у якого немає ні гроша в кишені, а та, у якої немає мрії
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Роман ШПОРЛЮК: «Моя історія завершилася в 1991 році»

Історичні ретроспективи професора Гарварда
17 серпня, 2001 - 00:00


У кінці червня цього року фундація Омеляна і Тетяни Антоновичів (США) у Києві провела вручення нагород Антоновичів. Цього року лауреатами стали американський історик українського походження, професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк і український письменник Юрій Андрухович. Виступ лауреатів викликав неабияку зацікавленість присутніх у залі «Українського дому». «День» отримав від Р. Шпорлюка ексклюзивне право опублікувати найцікавіші розділи його доповіді. У працях відомого американського дослідника історія завжди є частиною сучасності. Український читач пересвідчився у цьому після публікації його праць: 1998 року фундаментального твору «Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста», і торік — збірки статей, датованих великим проміжком часу (від 1973 року), призначених західному читачеві, але й до сьогодні актуальних — «Імперія та нації». Автор вважає своїм надзвичайно важливим завданням «розгляд української проблеми у широкому, порівняльному контексті».

— Як історик я дивлюся в минуле. Мої рефлексії не стільки, власне, про майбутнє, скільки про історичну епоху, завершення якої мав щастя бачити. Я пам’ятаю 1941 рік, пам’ятаю німецькі уніформи в 1939 році, бо жив у тій частині Польщі, яка в Радянсько-німецькому договорі призначена була Німеччині.

Історик — це є журналіст, який має багато матеріалів для приписів дo синтезуючої енциклопедії, який міркує про події ХХ століття, і навіть трохи ранішого часу. Думаю про це не тільки в тому сенсі, як сказав один мудрий чоловік, що – «вся історія є сучасною історією». Я також думаю, що вся сучасна історія є також всесвітньою, міжнародною історією. І тут на Україну треба дивитися не як на виняток, проблему, а радше як, не тільки об’єкт акцій різних інших держав, сил, народів, але також – як на суб’єкт історії.

Україна є дуже важливою країною в ХХ столітті. Кілька місяців тому в Гарвардському університеті відбулася лекція професора Нової історії Андреа Граціозі про центральне значення України в історії ХХ століття. Він говорив, що не можна розуміти комунізм у минулому столітті, не беручи до уваги того, що діялося в Україні...

Скажу кілька слів про Австрію; це тому, що наш лауреат (Юрій Андрухович. – С.М. ) є австрофілом і я читаю його твори, великою мірою поділяючи його ентузіазм щодо Австрії. Але я не можу втриматися від того, щоб сказати: то був австрієць, який наказав розпочати війну проти Радянського Союзу; австрієць, підданий Франца-Іосифа I. Прізвище його Адольф Гітлер, народжений 1889 року. Отже, якщо Австрія була батьківщиною Гітлера, то співвітчизником його були Іван Франко, Андрей Шептицький, Франц Кафка, Зигмунт Фройд... Австрія — це країна, в якій нацизм був вигаданий; не в Німеччині, а, власне, в Австрії, на чесько-німецьких кордонах... Коли ми захоплюємося Віднем і Австрією, Кафкою, пам’ятаймо — де бере початок 22 червня 1941 року.

60 років — невелика відстань, але це було досить давно. Це є історія, і якщо ви хочете подумати, чи далеко від нас 1941 рік, подумайте, де ми будемо, якщо підемо 60 років назад від 1941 року, тобто до року, коли було вбито російського царя Олександра II. 1941 рік — це половина шляху між смертю царя і нашим часом. Додайте кілька років, підіть назад до 1939 року, тоді половина дороги — це Емський указ. Коли я дивлюся на Українську Народну республіку (1917 — 1919 роки): це є далі ніж Емський указ, ніж «Весна народів» 1848 року. 1918 рік є в половині дороги між «Русалкою Дністровою» і нами. Той із нас, хто думає про 1918 рік, як про частину нашої сучасної історії, повинні пам’ятати, що в половині дороги від нього Емський указ, смерть Шевченка і т.д. Ось чому я вважаю себе людиною минулого, а не людиною сучасності, тому і моя історія, в якій я був сучасником, завершилася у 1991 році. Ми вже дуже далеко: Грушевський, Винниченко, Петлюра, Скрипник, Петровський, Ленін, Пілсудський, Масарик ближче від Шевченка, Драгоманова, Кирило-Мефодіївського братства, Бісмарка, Наполеона III, Адама Чарторийського, і, так само, ближче ніж Кучма, Ющенко й інші нотаблі нашого часу.

Треба починати саме з кінця XVIII ст., з того інтелектуального перевороту в різних вимірах, але можна й сказати — з епохи націй, націоналізму, національних рухів. З’явилася винятково нова, фундаментально підривна ідея, при якій політика, форми уряду повинні залежати від волі громадян. А ця спільнота людей окреслюється не тим, що вони є підданими такого чи іншого короля, царя або султана, а тим, що в них є певна духовна, мовна, культурна спільнота і т.д. І так склалося, що ці принципи були таки введені в життя.

Історія XIX і XX століть — це історія боротьби за введення вищеназваних принципів. Наприкінці XVIII століття в українську історію увійшли не тільки вже давно присутні Росія, Польща, Туреччина (хоч Османська імперія іде з арени історії наприкінці цього століття; але не зовсім, бо спадщина її залишається). Я собі часто думаю про те, що думав би Тарас Шевченко, якби він знав, що одним із районних центрів в Україні буде Бахчисарай. Отже і Туреччина не зовсім далеко від нас пішла. Я хочу говорити про Німеччину. Україна увійшла до німецької історії при першому поділі Польщі (1772 р.). Одночасно на українську історію почала впливати німецька. Сьогодні немає часу детально говорити про складну німецьку проблему, але все таки я мушу сказати кілька слів про неї. Остаточне, фундаментальне, розв’язання німецької проблеми спричинило багато клопоту люблять давати доброї ради, бо не можуть сказати поганого прикладу»), кажуть, що Україна стала незалежною випадково. Це помилка, це є велике непорозуміння історії, бо вона, Україна, відбулася (не хочу казати — єдиним можливим наслідком усіх історичних подій була незалежна Україна); вона виникла лише завдяки тому, що були люди, які за неї боролися; хоч вони й гинули в таборах, їх розстрілювали. Але вони причинилися до того, що 1991 рік прийшов. А те, що не вони опинилися при владі, а ті люди, які їх переслідували, стали лідерами, це не є особлива прикмета української історії. Пригадайте, як це було з побудовою незалежної Італії, інших країн. Така філософія історії.

Отже, є така теза: українська історія від кінця XVIII ст. (але, зокрема, і від 1848 року) — це історія будування нації і держави, пошуку за власним рішенням, власної ж державності. А коли говоримо про 1848 рік, як же можна забути про те, що був такий молодий історик; прізвище цього історика — німцям, але ще більше — не німцям — бо українці, поляки, чехи, євреї, багато інших народів були жертвами пошуку того, що ж таке є Німеччина і хто ж такий німець. 60 років тому продовженням цієї теми був Адольф Гітлер. Ми маємо одночасний процес: німецький, польський, російський, і в цьому контексті починається розбудова нової сучасної України.

Ще один висновок, який я хочу сказати наперед — ми думаємо про шлях України до 1991 р. як певну випадковість, якийсь збіг обставин, серію непорозумінь... Знаєте, я дуже сумую, коли чую, що люди, зокрема, молоді (знаємо, що старі люди не мають давати ради — ще один француз сказав, — «старі люди Марта Богачевська-Хом’як, яка в 1967 році опублікувала свою першу книжку «Весна одної нації. Українці у Східній Галичині 1848 року». Пані Марта вже давно звернула увагу на те, що «Головна Рада Руська» заявила в 1848 році, що русини, галичани є частиною 15 мільйонного народу, основна масаякого живе в Росії. А от в приписі вона делікатно, субтельно, як їй це характерно, звернула увагу: «Ця заява не викликала безпосередньої відповіді серед українців російських». Тема української історії XIX ст., є, власне, темою того, як галичани відкривають харків’ян, як харків’яни довідуються про Ужгород. Надзвичайно цікава тема;

але, я підкреслюю, міжнародної історії. Гідне подиву те, що українці мали такі революційні ідеї, що Ужгород, Луганськ і Полтава, називайте що хочете, є частиною однієї країни, однієї нації.

Але повертаємося до німців. Може, варто нам пам’ятати — ми маємо постійні комплекси меншовартості; всі інші вже мудрі, а ми ще дурні, ми постійно щось не так робимо. Змарновані роки, втрачене століття, втрачене десятиліття. Може, з перспективи трохи старшої, порівняльної історії варто подумати про те, як тяжко було німцям, народові Гете, Шіллера... вирішити — якої Німеччини вони собі бажають. Революція 1848 року — конфлікт між Пруссією та німецьким демократичним парламентом у Франкфурті; Відень — великий германізм, федералізм, республіка. Потім — дуже швидке утворення Німецької імперії в 1871 році. Але у переддень, як король Вільгельм I у Версалі був проголошений цісарем Німеччини, він сказав: «Завтра буде найбільш нещасливий день у моєму житті — ми кладемо у домовину історичне королівство Пруське». Революційна ідея національної держави спричиняла клопіт не тільки українцям, чехам чи румунам, вона для німців була також дуже складна. Отже маєте Другий німецький Райх, війну 1914 — 1918 рр., Веймарську республіку; ви маєте Австрію. Німці хочуть об’єднуватися, але їм це забороняють. Як результат маємо і Гітлера.

В одній дуже важливій, цікавій статті Льюїс Мейнер, видатний історик, народжений у Польщі, вихований в Тернопільській області, який завжди виступав на захист українців, сказав: «1848 рік був розсадником історії, тобто всі програми німецької, польської, російської, української, чеської історії, такі чи інші, були реалізовані, одні — після Другої, інші – після Першої cвітової війни, взагалі до 1945 р». Він сказав, що «ідея про те, що Галичина є частиною України, була вперше висловлена в 1848 році, хоч здійснена в 1939 — 1944 роках. Я не буду наводити приклади про інші країни, але згадаємо лишень про Чехословаччину, Югославію... Я пропоную, ідучи слідами Мейнера, сказати (опубліковано статтю у 1948 р.), що наступне 50-річчя — це подальше продовження тем 1848 року.


Поділ Німеччини 1945 року — ФРН, НДР, Чехословаччина, Югославія Тіто – це продовження тем 1848 року. І тому, власне, для мене, як історика — 1989 — 1990 рр. у Німеччині, початок розпаду Югославії, реальна незалежність Польщі — логічна частина процесу, в якому Україна стає незалежною державою на рік пізніше. Але треба додати (то є тема окремої лекції) російський контекст, російський аспект цієї міжнародної проблеми. В кожному разі, приблизно 10 років тому, Польща була визнана в територіальних межах, які польський народ приймав, і які всі інші сусіди визнали, вперше після 1990 р., бо польсько-німецька проблема існувала аж до возз’єднання Німеччини. Вперше в історії німці кажуть, що вони знають, де є Німеччина і що їм треба. Для німців це розв’язання проблеми, яку Гете поставив 200 років тому: «Німеччина — я такої країни не можу знайти».

Маємо самостійну Україну і, цілковита радість для всіх нас – нарешті Росія стала незалежною державою, коли визволилася від міжнародного комунізму, більшовизму. Тоді нам здавалося, і я написав таку статтю; бачите, я опублікував всі статті, що є в цій книжці, без абсолютних жодних змін («Імперія та нації», «Дух і літера», Київ, 2000. — С.М. ), — але я не можу сказати, що я опублікував без жодних змін всі мої журналістські статті. Бо в 1991 році я сказав: «Для росіян серпень буде тим, що для французів є 14 липня, це буде початок нової демократичної Росії». Зараз це питання є більш складним. Я хотів би звернути увагу на дискусію, яка в Росії та Україні продовжується в тому ключі, в якому німці про Німеччину сперечалися 200, 100, 60 років тому? А саме – що це таке Росія, хто такі росіяни. Є сучасний російський письменник, журналіст Олександр Ципко, якого я завжди люблю читати в російській «Літературній газеті». Місяць тому він писав про «божевілля», через яке Росія збунтувалася проти імперії; він говорить, що божевілля великоросів бунтуватися «среди великорусского самоубийственного сепаратизма». «Расчленение славянского ядра исторической России, подталкивание Украины и Белоруссии к выходу из Советского Союза, есть одним из величайших преступлений в истории нашей страны».

Є підхід Гітлера до німецького питання: він не міг зрозуміти, як може так бути, що Відень не є частиною Німеччини; він не міг зрозуміти, чому Прага не є частиною Німеччини. І якщо ми говоримо про Україну, яку він дуже добре знав (бо пам’ятав Галичину Австро- Угорщини), чому ж місто Лемберг (Львів. — С.М. ) не є частиною Німеччини. Це було продовженням певних німецьких візій майбутнього, для яких Україна мала бути частиною Німеччини. Якщо ж ми сьогодні говоримо про Радянський Союз, і пострадянські обставини, я дозволю собі сказати, що навряд чи ми могли б мати цю нагоду зустрітися в Києві, якби німецько-радянську війну виграли німці. Якщо вони щось роблять, то справді «добре», і оскільки в їхніх планах була ліквідація українського народу, я думаю, вони цю «роботу» провели б «успішно» без всяких недоліків і тоді, можливо, не було б дисидентів 60-х років під німецьким пануванням, і не було би того, що сталося пізніше.

Але ми повертаємося до російського питання. Проблема українсько-російських відносин, на мою думку, стає центральною темою нашого часу. Як німецька проблема була центральною темою ХIХ ст. (національне питання) і першої половини ХХ ст. І коли ми чуємо всякого роду опитування про те, чи ви хочете в Україні мати спільну державу з Росією, я пропонував би тим соціологам запитувати громадян не — «Чи за спільну державу вони?», а чи «Ви хочете, що б Україна була однією державою з Чечнею, Казахстаном, Башкортостаном, Дагестаном, Бурятією?», або «Чи ви хочете, щоб сусідом вашої країни були Китай, Монголія?», «Чи ви за те, щоби ваші сини, чоловіки зберігали мир на кордоні з Афганістаном?». Коли ми чуємо, що Росія це православна країна, слов’янська, може, нам треба подумати про мільйони людей, що не є православними, і не є слов’янами в Росії?

Це стосується і України, оскільки єдиним учасником якого я не цитував, є Іван Дзюба, отже дипломатичний протокол вимагає, що б і його цитувати. У статті, нещодавно опублікованій у «Дзеркалі тижня», він звернув дуже мудро увагу на те, що «може Україні не треба говорити, що вона православна країна, чи християнська; то там є юдеї, мусульмани, і борони Боже, там є навіть атеїсти». Ми не наважуємося сказати, що там є росіяни! Отже, ми маємо ситуацію, де треба бути дуже обережними — «ми слов’яни, ми православні».

А на завершення цитата з роману про Італію ХIХ століття про те, як творилася незалежна об’єднана Італія. Месники, вони називалися гарібальдійцями, організовували там всякого роду заколоти. Закінчую промову цитатою полковника італійської армії, який говорив, про те, якою ж ця Італія буде після об’єднання. Говоримо про книжку «Гепард» Джузеппе-Томазі ді Лямпедуза, яку я дуже рекомендую перевидати: «Полковник випив вино, яке йому подали, і це, здавалося, лише збільшило його гіркоту. Ви їздили на континент (дія відбувається на Сицилії. — Р.Ш.) після проголошення королівства? — Ні. — Добре зробили, що не їздили! То жахливе видовище, ми ніколи не були такими роз’єднаними після об’єднання. Турін не хоче відмовлятися від ролі столиці, Мілан вважає наше правління гіршим за австрійське, Флоренція боїться позбутися своїх витворів мистецтва, Неаполь плаче за своєю промисловістю, яка не витримує конкуренції з Північчю, а тут, на Сицилії, готується величезна, безглузда катастрофа».

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments