Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Розповідь про «невідому» війну

У видавництві «Темпора» побачила світ нова фундаментальна праця про драматичні події в Україні 1919 року
14 квітня, 2007 - 00:00

Українська національна свідомість — явище воістину складне, водночас і трагічне, й парадоксальне; це і не дивно, адже ця свідомість є (і, очевидно, завжди буде) відображенням грандіозних історичних колізій, трагедій та катастроф прадавніх й зовсім недавніх епох. Одним iз яскравих свідчень парадоксальності нашої історичної свідомості є, зокрема, такий дивовижний факт. Вирішальний етап визвольної війни українського народу 1917— 1921 рр., а саме — події 1919 року, коли доля новопосталої національної держави майже стовідосотково залежала від успіхів української зброї, — якраз цей етап ще й дотепер залишається для багатьох наших співвітчизників своєрідною «білою плямою».

На цю обставину відразу звертає увагу історик Михайло Ковальчук, автор монографії «Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння», щойно випущеної київським видавництвом «Темпора» (2006 рік, редактор Юлія Олійник). Не буде перебільшенням стверджувати, що ця книга не тільки блискуче заповнює зазначену «білу пляму» в українській історичній свідомості, але є вартим наслідування прикладом того, як треба писати про «вузлові», поворотні проблеми історичного буття нації. Це — тема окремої розмови, поки що зазначимо лише високий ступінь наукової об’єктивності автора (результат багаторiчної праці у вітчизняних, польських, російських архівах, а також опрацювання величезного масиву української та російської мемуаристики), вміння продумано й композиційно точно впорядковувати багатющий комплексний матеріал, і, нарешті, не в останню чергу, змістовне й привабливе оформлення книги: ретельно підібрані карти військових дій, документи (значна кількість з яких наводиться вперше), таблиці тощо.

Як справедливо зазначає Михайло Ковальчук, «наші знання про перебіг подій на фронтах української визвольної боротьби в 1919 р. здебільшого вичерпуються загальним баченням, побудованим радше на уявленні про ті події, аніж на їх ретельному історичному дослідженні. А це значною мірою ускладнює пошуки відповідей на питання про те, що ж перешкодило українцям виграти війну та захистити свою державу від зовнішньої агресії». Отож, замінити «загальне бачення» та «уявлення» про факти точним знанням цілком конкретної історичної дійсності — таким, очевидно, було завдання автора.

Перший же розділ книги Михайла Ковальчука названо: «Незалежність України, російський білий рух і дипломатія Антанти». І це не випадково. Саме навесні та на початку літа 1919 р. в багатьох дуже суттєвих аспектах вирішувалась доля Української Народної Республіки — причому не тільки безпосередньо на фронтах бойових дій (хоча передовсім, звичайно, саме там), але й в царині політико-дипломатичній. І тут справді варто уважно вчитатися в ту картину реальних подій травня—серпня 1919 р., що її відтворює автор. В такому разі доходиш маловтішного, але винятково актутального й для нашого сьогодення висновку: свою, і, м’яко кажучи, не найкращу для майбутнього української державності роль вiдіграв геополітичний прагматизм (якщо не сказати цинізм) лідерів союзних країн Антанти (Франції, Великої Британії, США, Італії) — відповідно Жоржа Клемансо, Девіда Ллойд-Джорджа, Вудро Вільсона, Еміліо Орландо. Ці люди, які відчували себе мало не «господарями долі» світу під час знаменитої Версальської мирної конференції 1919 року, виявили цілковиту байдужість (а часто — й ворожість) до долі України та її народу, натомість дедалі більше підтримували відверто шовіністичні структури «рятівників Росії» — Колчака та Денікіна. Такою є гірка правда.

Інакше кажучи, незалежній Україні не знайшлося місця — на цьому особливо акцентує Михайло Ковальчук — в геополітичних конструкціях західних держав. Дуже характерний приклад: коли в травні 1919 року представники делегації Української Народної Республіки (М. Сидоренко, В. Панейко, М. Лозинський, О. Шульгін) були запрошені на засіданні Вищої Ради Антанти, то, наприклад, британський прем’єр Ллойд-Джордж поставив українським дипломатам лише одне запитання, а саме: «Я нічого не хочу сказати про питання визнання самостійності Української Народної Республіки, але коли б так трапилось, що вам довелося приєднатись чи до Росії, чи до Польщі, то куди б ви тоді хотіли приєднатись?». Додати щось до цих слів запеклого інтригана й політичного маніпулятора Ллойд-Джорджа важко. Хіба що ось таке висловлювання державного секретаря США (1912—1920 рр.) Р. Лансінга: «Право народів на самовизначення означає для українців можливість вибирати між польською та російською окупацією». Михайло Ковальчук нагадує читачеві заяву Р. Лансінга від 30 червня 1919 року: «США не визнають незалежності України навіть тимчасово, поки українська делегація не досягне відповідної угоди з адміралом Колчаком». Враховуючи відверто шовіністичну позицію Колчака, це фактично означало вимогу: Україна має увійти до складу Росії!

Безперечно, така позиція чільних представників Антанти означала болісну поразку українського національно-визвольного руху на міжнародній арені; Антанта остаточно зробила ставку на підтримку російського білого руху. Проте М. Ковальчук справедливо звертає увагу передовсім на внутрішні чинники невдач молодої української державності. Перш за все мова йде про те, що, за словами автора, «Директорія УНР виявилася неспроможною сконсолідувати політичні сили українського суспільства та покінчити з анархією, породженою відсутністю адміністрації на місцях». Інакше кажучи, якщо шукати відповідь на головне, справді засадниче запитання, котре стосується доби українських національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., а саме: чому Польща Пілсудського змогла в ті бурхливі роки не тільки відродити, а й відстояти свою державність, в той час як Україні це не вдалося?, без сумніву, тут треба враховувати цілий комплекс причин. І, очевидно, найважливіша серед них та, що польський народ зумів зберегти союз між своєю національно-політичною елітою (і, що є ще важливішим, саму цю еліту!) та широкими верствами населення задля досягнення святої для кожного поляка мети — Незалежності (без огляду на «праві» або «ліві» політичні погляди). Трагедією ж українського суспільства був катастрофічно глибокий розкол (і класовий, і політичний, і релігійний, ба більше — цивілізаційний!) країни. Якраз це й унеможливило досягнення тих загальнонаціональних, державницьких завдань, що їх ставили перед Україною Петлюра, Грушевський та Вінниченко. Проте постає ще одне, винятково важливе питання: чи усвідомлюють сучасні українські політики «вищого ешелону», що цей розкол існує й тепер, чи замислюються вони хоч іноді над тим, як подолати цей розкол?

Автор монографії цілком правомірно виходить з того, що, розглядаючи події 1919 року в Україні, не можна не враховувати ту обставину, що реально політикам, військовим та й усьому народу довелося тоді зіткнутися не тільки з однією великою війною за національне визволення, а (фактично) з декількома складними військовими конфліктами — українсько-більшовицьким, білогвардійсько-більшовицьким, повстансько-білогвардійським (а згодом — повстансько- більшовицьким). Безпосередньо ж у своїй книзі Михайло Коваленко грунтовно, докладно, із залученням практично усього доступного фактичного та документального матеріалу розглядає проблему українсько-білогвардійського збройного протистояння 1919 року (під «білогвардійцями» в даному випадку маються на увазі передовсім «Збройні сили Півдня Росії» на чолі з генералом Антоном Денікіним).

Звичайно, «теоретично» (лише — теоретично) у 1919 році були можливими найрізноманітніші політичні та військові комбінації. Проте, наприклад, ймовірність союзу між армією УНР на чолі з Петлюрою та денікінцями Михайло Ковальчук заперечує — і небезпідставно. Адже, як пише автор, «з точки зору традиційного російського патріотизму український національно-визвольний рух був змовою, інспірованою зовнішніми ворогами Росії (Німеччиною, Австро-Угорщиною) і позбавленою будь-якого ідейного підгрунтя. Уже ця обставина робила неможливим порозуміння між УНР і російським білим рухом» (додамо тільки — а зараз ця теорія «змови» хіба не є популярною в певних владних колах Москви? І про що свідчить мало не культ Денікіна в сучасній «демократичній Росії»?). Того самого Денікіна, який (цей документ наводиться у книзі М. Ковальчука) у «зверненні до населення Малоросії», зокрема, писав: «Желая обессилить русское государство, прежде чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе единство русского племени. С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России (немає ніякої України — є «південь Росії! — І. С. ) движение, поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний под именем «Украинской Державы»...

Підсумовуючи, можна коротко сказати: книга Михайла Ковальчука — справді цінний подарунок всім, хто цікавиться драматичною історією України початку ХХ століття. Уважний читач знайде в ній дуже багато інформації для роздумів над болючими проблемами сьогодення.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments