Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

Розправа над українською революцією

Доля українських соціалістів-революціонерів: крах ілюзії
3 червня, 2021 - 16:59
ВСЕВОЛОД ГОЛУБОВИЧ, КОЛИШНІЙ ГОЛОВА УРЯДУ УНР, ГОЛОВНИЙ ФІГУРАНТ ПРОЦЕСУ НАД УКРАЇНСЬКИМИ ЕСЕРАМИ

Поразка національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр. в Україні визначила долю багатьох українських політичних і державних діячів. Більшість з них змушена була емігрувати і на чужині шукати шляхів подальшої боротьби за національну незалежність. Інші — з різних причин залишилися на рідній землі, де їм довелося пройти нелегку дорогу поневірянь і політичних компромісів, яка так чи інакше закінчувалася однаково — політичними репресіями, позбавленням волі і найчастіше — стратою. Першими цей шлях судилося пройти українським соціалістам-революціонерам — представникам наймасовішої в добу Української революції 1917 — 1921 рр. партії, яка об’єднала цвіт української соціалістичної молоді, що з притаманним для початку ХХ ст. захопленням соціалістичними ідеями К.Маркса і максималістським юнацьким переконанням у невідворотність перемоги світової революції, заходилася будувати в Україні соціалістичну республіку.

У той час, коли національні провідники в нескінченних міжпартійних чварах шукали найбільш оптимальну модель державного устрою і намагалися задовольнити насамперед соціальні потреби суспільства, російські лідери вели жорстку боротьбу за відновлення імперії в старих дореволюційних кордонах. Вони впевнено стали на шлях політичних репресій, які мали були забезпечити реалізацію цієї мети, і кожен, хто не вкладався в схему, яку вони пропонували національним політичним елітам, визначалися як вороги нового радянського ладу і нової влади — влади більшовиків. Намагаючись приборкати національно-визвольні рухи, і насамперед в Україні, яка в 1917 р. стала каталізатором розпаду Російської імперії, комуністичний провід поряд із збройною боротьбою готує показові судові процеси над лідерами національних урядів та партій. Справжньою показовою розправою стало засідання Верховного надзвичайного революційного трибуналу УСРР у «Справі ЦК УПСР», який, за задумом його організаторів, мав дискредитувати одну з найбільш популярних серед українського населення політичних сил — Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Засідання відбулося 22 — 30 травня 1921 р. у Києві в приміщенні великої зали Пролетарського будинку мистецтв (нині — Національна філармонія України). Тож нині сумний сторічний ювілей цієї події.

«Ні одна справа в судовій практиці нашої Радянської Республіки не мала такого великого значення і такого політичного резонансу як справа центрального комітету партії соціалістів-революціонерів», — зазначалося в преамбулі стенографічного звіту «Справа членів ЦК УПСР» під редакцією Д.Мануїльського та С.Дукельського. Але йшлося не тільки про політичну діяльність партії українських есерів, а про розправу над набагато ширшим колом учасників визвольної боротьби, адже на лаві підсудних опинилися представники не лише УПСР, а й Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-самостійників (УПСС) та просто урядовці УНР.

Тривалий час в українській історичній літературі ця подія так і називалася «Справа ЦК УПСР», оскільки головними обвинувачуваними виступали провідні діячі цієї політичної сили (В.Голубович, Н.Петренко, І.Лизанівський, І.Часник, Ю.Ярослав). Але насправді, засідання революційного трибуналу стало лише заключним актом слідчої справи, яка тривала понад рік і кілька разів перейменовувалася. Спочатку вона мала назву «Справа ЦУПОК (Центрального українського повстанського комітету)», згодом — «Справа урядів УНР» і лише на завершальному етапі одержала назву, під якою голосно пролунала на всю Україну — «Справа ЦК УПСР».

25 лютого 1920 р. Українська комуністична партія, створена 20 — 25 січня шляхом реорганізації з УСДРП (незалежних), та ЦК УПСР досягли домовленості про заснування радянсько-революційного блоку. Метою цього об’єднання було створення незалежної Української радянської соціалістичної республіки в етнографічних межах шляхом «диктатури трудових мас», організованих у «ради селянських і робітничих депутатів». На початку лютого частина членів ЦК УПСР ухвалили резолюцію щодо поточного моменту, в якій наголошувалося «на позитивному відношенні до Радянської влади, і негативному відношенні до фронту польсько-петлюрівського, а також і до всяких повстань проти Радянської влади». До цієї частини ЦК Української партії соціалістів-революціонерів належали Арк.Степаненко, І.Лизанівський, Н.Петренко, І.Часник. Вони репрезентували т.зв. центральну течію партії і фактично від листопада 1919 р. активно провадили лінію на зближення з більшовиками. На основі резолюції від 7 лютого 1920 р. представники КП(б)У обіцяли їм легалізацію та вільний доступ до праці в радянських установах. Зокрема, ЦК УПСР звернулася за посередництвом до члена виконкому 3-го Інтернаціоналу Плятека, який начебто привіз із Москви «офіціяльний мандат від ЦК РКП вести переговори і заключити умову з УПСР і УСДРП на основі визнання самостійності української республіки при економічному і військовому союзі».

Один із організаторів січових стрільців М.Курах у своїх спогадах наводить деякі факти про нараду українських есерів (центральної течії), галицьких політиків та лівих соціал-демократів, де обговорювалося питання ставлення до радянської влади. Більшість учасників наради «висловлювалися за радянську форму правління (це була політична мімікрія), але вона на Україні мусить мати український зміст». Сама можливість такого обговорення засвідчує наявність в українських соціалістів певних ілюзій, що більшовики дозволять Україні «бути незалежною радянською республікою, а її взаємовідносини з російською совєтською республікою мають бути наладнані шляхом міждержавних договорів, без примусу і насильства».

Весна 1920 р. виявилася справді визначальною для більшості представників УПСР і УСДРП. Деякі з них були заарештовані за наказом Директорії. Їх звинувачували в антиурядових діях, «більшовизмі». Підставою до цього стало те, що члени ЦК партії, які перебували в Кам’янці, ще в лютому-березні 1920 р. отримали від Закордонної делегації УПСР доручення зав’язати переговори з радянською владою на платформі її визнання. Це був уже не просто намір, а відверта вказівка членам своїх партій переходити на службу до більшовиків. Група українських есерів на чолі з А.Степаненком виявила намір повернутися на територію України, яка перебувала під контролем радянської влади, і працювати на її боці. Уповноважені ЦК УПСР розпочали переговори з членом ЦК КП(б)У В.Затонським. Він обіцяв сприяти в проведенні Всеукраїнської конференції УПСР та виданні есерівської літератури, що «робилося з тактичних міркувань». Передбачалося «широке оповіщення українських кіл про відокремлення від петлюрівщини такої партії, як У.[П].С.Р.».

Проте в подальшому більшовицька влада планувала заарештувати всіх учасників конференції УПСР, або принаймні виявити всіх наявних членів партії. З цією метою в квітні 1920 р. починає формуватися «Справа ЦУПОК (Центрального українського повстанського комітету)», що не була пов’язана з жодною реальною політичною організацією і спиралася виключно на покази більшовицького агента Є.Валеріанова — співробітника газети «Комуніст» Єфіма Асніса, який діяв за наказом голови губернської надзвичайки В.Балицького. Однак українсько-польський наступ на Київ загальмував цю справу. Як відомо, 6 травня 1920 р. до Києва вступили польські та українські республіканські військові частини, але вже 12 червня столиця України знову була захоплена більшовиками. А вже за місяць реанімована справа «ЦУПОК» набула прискорених обертів.

Нового імпульсу слідству надав арешт у Кременчуці Особливим відділом ВУЧК 14-ї армії 18 осіб за начебто причетність до повстанської організації. Більшість із заарештованих — члени партій українських есерів і есдеків, урядовці різних відомств УНР, члени національних освітніх та кооперативних установ. Усі заарештовані звинувачувалися в «петлюрівській пропаганді» та приналежності до «Національно-повстанської організації». За місяць у Полтаві було заарештовано ще 17 осіб за начебто причетність до антирадянського повстанського комітету. Більшість узятих під варту — вчителі, працівники культури, залізничники, журналісти. Прикметно, що саме за приналежність до національних освітніх чи кооперативних інституцій кожний із них кваліфікувався як повстанець і петлюрівець. Водночас проглядається певна система масових арештів, яка базувалася на затриманні більш відомої персони (наприклад, уповноваженого Союзу визволення України члена УСДРП П.Бензі), а згодом відслідковувалися всі знайомі та близькі, які теж заарештовувалися. Особливий інтерес викликали ті, хто нещодавно повернувся з-за лінії фронту.

Незважаючи на всі спроби ВУЧК накопичити в цій справі якомога більше компрометуючих даних проти представників українських соціалістичних партій і довести їх участь у організації антирадянського повстанського руху, ставало очевидним, що в слідства відсутні докази. Поставало питання: за браком фактів військового злочину, як цю справу кваліфікувати? Очевидним ставав політичний підтекст справи. Військові спецслужби намагалися усунутися від її ведення і передати в розпорядження ВУЧК. Так, супровідний лист заступника начальника Особливого відділу при Реввійськраді Південно-Західного фронту Ю.Євдокімова заступнику голови Цупнадзвичкому України В.Балицькому щодо справи «ЦУПОК» свідчить, що «слідча частина Особливого відділу не в змозі вести слідство в цій справі, з огляду на відсутність обвинувачувального матеріалу... В справі немає ані агентурних свідчень, ані доповіді уповноваженого... взагалі матеріала, на який можна було опертися».

Із реанімацією справи «ЦУПОК» головним її фігурантом стає колишній голова уряду УНР Всеволод Олександрович Голубович (1885 — 1939). Він був заарештований 11 серпня 1920 р. у Кам’янці-Подільському під час засідання губернської ради народного господарства. Проте від самого початку слідство цікавила не участь В.Голубовича в організації повстанського руху, а той факт, що він належав до нечисленного кола провідників УНР, був урядовцем найвищого рівня.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

Тетяна ОСТАШКО, кандидат історичних наук
Газета: 
Рубрика: