Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

Розправа над українською революцією-2

Доля українських соціалістів-революціонерів: крах ілюзії
10 червня, 2021 - 16:26
ДЛЯ ЗНАЧНОЇ ЧАСТИНИ ПАРТІЇ УКРАЇНСЬКИХ ЕСЕРІВ УГОДА 1920 РОКУ МІЖ ПІЛСУДСЬКИМ І ПЕТЛЮРОЮ СТАЛА КАТЕГОРИЧНО НЕПРИЙНЯТНОЮ

Продовження. Початок читайте «День» № 91-92

Можливо, сам В. Голубович не розумів небезпеки, яка йому загрожувала у зв’язку з цим ув’язненням в ЧК. Наразі слід згадати, що на початку лютого 1919 р. він, як і весь Провід УНР, евакуювався до Кам’янця-Подільського, де разом з М. Грушевським, О. Жуковським, І. Лизанівським, В. Чехівським розгорнув активну політичну діяльність, створивши опозиційний Директорії «Комітет охорони республіки». За це 24 березня 1919 р. В. Голубович та інші його соратники за наказом члена Директорії О. Андрієвського мали бути заарештовані. М. Грушевський та О. Жуковський виїхали за кордон, а В. Голубович втік до Східної Галичини. Уже після приходу до влади уряду Б. Мартоса він за вказівкою ЦК своєї партії повернувся до Кам’янця-Подільського і редагував орган ЦК УПСР «Трудова громада». Під час допитів, коментуючи редакційну політику партійного щоденника, В. Голубович зазначав, що «при самих неможливих умовах під запеклою цензурою» він «майже в кожному числі боровся проти поляків та Петлюри». За його словами, Подільська організація українських есерів кілька разів навіть надавала грошову допомогу КП(б)У. Робилося це попри фінансову скруту самої УПСР. Саме в цей час один із провідних членів УПСР М. Чечель, котрий разом з М. Грушевським перебував у Відні й листувався з В. Голубовичем, у своїх листах скаржився на тяжке матеріальне становище, відсутність засобів для існування.

Можна констатувати, що поступово протиборство різних політичних течій у таборі УНР призвело до їхньої чіткішої поляризації. Зрештою стало ясно, хто готовий іти на компроміс з більшовиками, а хто залишиться їхнім непримиренним ворогом і боротиметься проти них до кінця. В. Голубович не був запеклим борцем з радянською владою, як і переважна більшість членів ЦК УПСР, які опинилися в лабетах ЧК. Розв’язуючи дилему влада рад — чи влада національно-патріотичних сил, він схилявся до першої позиції. Адже від початків відновлення УНР він солідаризувався з тими, хто обстоював т. зв. трудовий принцип, що зрештою знайшло вияв і в назві редагованого ним органу ЦК УПСР «Трудова громада». В. Голубович, як і його товариші по партії, були на боці «трудящих мас», інтереси яких, на їхню думку, захищали більшовики. Тому, власне, вони вважали, що у них з радянською Росією одна мета — побудова держави рад для робітників і селян. Що ж до абсолютного централізму як у структурі більшовицької партії, так і в усіх сферах її діяльності — економічній, національній та інших, то члени ЦК УПСР не втрачали надії на досягнення компромісу.

А тим часом виконувач обов’язків військового слідчого Особливого відділу ВНК 14-ї армії І. Бірюков, який вів справу всупереч тому, що чимало активних членів партії есерів легально працювали в радянських установах і були лояльними до радянської влади, намагався довести тотожність складу ЦК УПСР і «ЦУПОК». Це давало йому підстави звинуватити всю партію в організації повстанського руху проти радянської влади в Україні. Перекручуючи факти й свідчення, І. Бірюков не втомлювався доводити, що українські есери — організатори «ЦУПОК», широкої мережі антирадянського повстанського руху.

На перших допитах чекісти намагалися зібрати насамперед якомога більше прізвищ членів урядів УНР, різних місій, установ із постачання армії та інші відомості. Розпочався процес виявлення тих членів партії есерів, хто перебував на радянській території, служив у радянських організаціях та установах. Слідчі вимагали від заарештованих детальної інформації про членів урядів УНР, зовнішню і внутрішню політику Центральної Ради, Директорії, повстання проти режиму П. Скоропадського тощо.

Заарештовані члени ЦК УПСР І. Лизанівський, Н. Петренко, І. Часник в один голос доводили, що українські есери твердо стали на шлях «співпраці з радянською владою». Приблизно в серпні 1919 р. закордонна група УПСР у складі М. Чечеля, М. Шрага і М. Грушевського, за словами І. Лизанівського, розпочала в Берліні контакти з незалежними соціал-демократами щодо посередництва останніх у перемовинах з радянською владою; одночасно планувалося «ліквідувати уряд Директорії шляхом виходу членів партії УПСР із Кабінету Міністрів і таким чином розкласти апарат УНР». Зрештою їм вдалося розпочати перемовини з представниками РСФРР у Берліні. І. Лизанівський за дорученням партії, таємно від уряду (на той час він залишався міністром УНР) на аероплані відлетів до Берліна, але по дорозі — в Галичині з аеропланом сталася аварія, й він був змушений повернутися до Кам’янця-Подільського.

Варто наголосити, що для значної частини членів УПСР та УСДРП, які й перед тим не приховували свого позитивного ставлення до радянської влади, Варшавська угода між УНР та Польщею стала категорично неприйнятною. Договір між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським лише посилив їхню прихильність до більшовиків. Вони не сприйняли угоди з Польщею і плекали ілюзорні сподівання на реалізацію своїх програмних засад, перейшовши на бік радянської влади і легально працюючи в Україні.

Головна роль у реанімації справи «ЦУПОК» належала Іванові Бірюкову, відомому також як Бойко-Кухта, Кухта-Кухтинський, Бейк-Моріссон. Авантюрист, який прагнув будь-що зробити кар’єру (байдуже, в якому політичному таборі), І. Бірюков виявився досить передбачливим у своєму виборі. Навесні 1920 р. він опинився у радянській спецслужбі як тимчасово виконуючий обов’язки військового слідчого Особливого відділу ВНК 14-ї армії. Саме з ініціативи І. Бірюкова були заарештовані українські діячі у Кременчуці й Полтаві. Він же допитував В. Голубовича та інших членів партії українських есерів.

Уже перші допити у справі «ЦУПОК», які проводив І. Бірюков, підтверджують, що він прагнув продемонструвати свою виняткову роль у знешкодженні такої організації. Згодом з’ясовується, що радянський слідчий зовсім не та особа, за яку себе видає, і що він намагається якомога більше зібрати компромату саме на тих осіб, які знали, хто він такий насправді, і в такий спосіб убезпечити себе від звинувачень на свою адресу. Уже 29 серпня 1920 р було допитано В. Голубовича як свідка за справою І. Бірюкова. І виявилося, що заарештований знає І. Бірюкова з квітня 1919 р. як Олексія Олексійовича Бойка, (Едварда Бейк-Морісона), який видавав себе за члена УСДРП, головноуповноваженого при Директорії у справах евакуації державного майна. Більше того, наприкінці 1919 р. І. Бірюков, «приїхавши очевидно, із Румунії, видав себе перед міністром закордонних справ за американця, одного із двадцяти трьох представників преси на Паризькій мирній конференції», згодом — за товариша міністра шляхів сполучення УНР.

На думку В. Голубовича, І. Бірюков «усіма засобами намагався вдертися у партійні кола, особливо опозиційно налаштовані до Директорії, зокрема до Петлюри». Незабаром начальник Особливого відділу 14-ї армії М. Ворончук у доповідній записці висловлює припущення, що І. Бірюков є провокатором та ініціатором «створення» міфічних повстанських організацій. Цікаво, що на одному із донесень співробітника Особливого відділу, в якому працював І. Бірюков, можна побачити резолюцію начальника секретно-оперативної частини Особливого відділу Південно-Західного фронту Зонова: «Із матеріалів та показів навіть самого Бірюкова бачу в ньому рідкісного геніального авантюрника».

Довідавшись, що про його участь у повстанському комітеті у Вінниці, де він пограбував касу дрібного кредиту, відомо членам УПСР, І. Бірюков прагне позбутися цих людей. Таке провокаційне ставлення до українських есерів, імовірно, було пов’язане з особистим конфліктом між І. Бірюковим та провідниками партії О. Щадилом, Н. Петренком, В. Голубовичем, І. Лизанівським. Останній, зокрема, розповідав, що в січні 1920 р. І. Бірюков надіслав до денікінського штабу в Жмеринці телеграму, в якій повідомляв, що від свого імені «укладає угоду з денікінцями для боротьби проти спільного ворога — більшовиків і просить надіслати два бронепоїзди та спорядження».

Розслідування діяльності І. Бірюкова тривало понад дев’ять місяців. Протоколи заарештованих українських есерів засвідчують, що, перебуваючи під наглядом секретно-оперативної частини Особливого відділу Південно-Західного фронту, І. Бірюков продовжував виконувати обов’язки співробітника цієї установи. Він проводив допити заарештованих, маніпулював їхніми свідченнями для добування фактів, які могли скомпрометувати український національно-визвольний рух. Можна стверджувати, що авантюрист І. Бірюков став просто знахідкою для радянських спецслужб, які використовували його поінформованість для фабрикації справи спочатку проти Проводу УНР загалом, а згодом проти УПСР. 23 березня 1921 р. Надзвичайна слідча комісія ВУЦВК у справі В. Голубовича ухвалила рішення заарештувати І. Бірюкова. Цьому передувало детальне обговорення членами комісії ВУЦВК доцільності залучення матеріалів про цього авантюриста і провокатора до справи ЦК УПСР та винесення їх на засідання Ревтрибуналу. «Розглядаючи технічний бік.., варто сказати, що роль І. Бірюкова на суді може виявитися несприятливою, — зазначив член комісії ВУЦВК Р. Лебединець. — В його особі ми маємо справу зі світовим контррозвідником... Однак процес, в якому на лаві підсудних виявляться У.П.С.Р. та Бірюков, не дасть тих політичних результатів, котрих ми чекаємо, і це міркування Політбюро має прийняти до уваги».

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Тетяна ОСТАШКО, кандидат історичних наук
Газета: 
Рубрика: