Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Розрахунки – не підрахунки

або Як вихваляють себе українські академічні демографи
30 вересня, 2021 - 11:47
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Чергова стаття співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень  НАН України й пов’язаного з ними діловими контактами американського вченого Олега Воловини «Трагедія: кількісний вимір» («День» від 4 серпня 2021 року) нічого нового не додала до їхнього підходу щодо підрахунків кількості жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні. Знову повторюється те, що «результати цих досліджень були неодноразово оприлюднені на багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових конференціях, а методологія розрахунків (виділення моє. – В. С.) детально опублікована у поважних рецензованих як українських, так і зарубіжних виданнях». Уточнення про те, що ті поважні рецензенти самостійно вивчали документи наших архівів, немає. Тільки і йдеться про «розрахунки» та «оцінку втрат».

Так, це арсенал прийомів демографів, коли вони на базі переписних даних прогнозують різні тенденції в міграційних процесах, передбачають зміни в народжуваності,  освітньому цензі, адаптації селян до міських умов тощо. Але ж визначення кількості втрат у 1932 – 1933 роках – це не розрахунок за допомогою винайдених формул, а підрахунок на основі конкретних статистичних даних по кожному населеному пункту, району й області, які треба шукати в архівах. Тільки у випадку їхньої відсутності виникає необхідність займатися розрахунками на базі вивірених документів.

А вони, ці документи, є. Тому було помилкою в 2009 році, коли розслідувалася перша кримінальна справа щодо визначення Голодомору 1932 – 1933 років як геноциду української нації, доручати експертизу з цього питання Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, де звичну для них методику розрахунків щодо стабільних періодів у житті суспільства використали для підрахунку жертв такого непрогнозованого лихоліття, як штучний Голодомор, коли облік руху населення дав серйозний збій.

Більш того, всупереч завданню слідчого, наші демографи самочинно й безпідставно розширили часові рамки Голодомору 1932 – 1933 до 1934 року, хоч це не підтверджується наявною офіційною статистикою смертності. Вона, до речі, стверджує, що багато смертей 1933 року помилково (чи свідомо) віднесено саме до 1934 року. Автор цих рядків виявив серед документів записів актів громадянського стану такі документи практично в усіх областях. Наприклад, в Агайманській сільраді Нижньосірогозького району (тепер – Херсонщина) з 87 записів про смерть у 1934 році 55 виявилися з 1933. 1

Тобто тільки через уважне вивчення первинних документів вітчизняних архівів можна встановити конкретну кількість втрат, чого не зробили в академічному інституті, відтак не виконали в повному обсязі запит слідчого в кримінальній справі, на що звернула увагу ще в 2009 році Генеральна Прокуратура України.

Я також можу це стверджувати, тим паче, що автори вищезгаданої статті визнають: вони «не знайшли таких, які б обстоювали цифру втрат населення у 7, 10 чи 12 мільйонів, за винятком публікацій одного автора: професора В. С. Сергійчука».

Якщо вони мають на увазі мене (мій батько, між іншим, мав інше ім’я. – В. С.), то я справді займаюся підрахунком жертв Голодомору-геноциду, вивчаючи первинні документи українських архівів. І завдяки цим матеріалам, які раніше зберігалися в спецхранах, я кілька років тому зробив висновок про мінімальні втрати у щонайменше 7 мільйонів. Саме підрахував, оскільки відомі дані про кількість населення на 1 січня 1932 року (32.680,7 тисячі осіб), а таку ж цифру станом на 1 січня 1934 встановив завдяки виявленим документам колишнього таємного архіву.

Як це зробив?Офіційні дані Всесоюзного перепису населення 1937 року, які більшовицька влада оприлюднила  тільки в  1990 році, свідчили про кількість мешканців УСРР в 28.383,0 тисячі (ще є в науковому обігу цифра 28.387,0 тисячі). Водночас перерахунок порайонних результатів перепису показав, що цей показник завищений принаймні на 532 тисячі осіб. Тобто, насправді виявилося 27 851,0 тисячі. Якщо від цієї цифри віднімаємо приріст населення за 1934 – 1936 роки (1934 - 88,2 тисячі осіб, 1935 – 417,2 тисячі, 1936 – 533,7 тисячі – усього 1.039,1 тисячі), то станом на 1 січня 1934 року маємо лише 26.811,9 тисячі мешканців. А віднявши цю цифру від можливої реальної станом на 1 січня 1934 року - 33.933,4 тисячі (32.680,7 тисячі плюс 1.252,7 тисячі народжених у 1932-1933 роках), одержуємо загальну кількість померлих у 1932 – 1933 роках: 7.122,3 тисячі осіб.

Я ніколи не чув від зазначених демографів спростування такого підходу до підрахунку втрат, крім їхнього постійного репетування, що базовий показник – 32.680,7 тисячі не можна вживати, бо це, мовляв, не матеріали перепису. Але це офіційна публікація статистичного управління УСРР про те, що після Всесоюзного перепису 1926 року населення в республіці станом на 1 січня 1932 року збільшилося майже на 4 мільйони осіб – як завдяки природньому приросту, так і шляхом завезення робочої сили на «новобудови соціалізму» з-поза меж УСРР.

Чому ж питання про встановлення остаточної цифри втрат досі не розв’язане? Бо достеменно не вивчено архівні матеріали. Скажімо, про рух учнів у початковій школі, яка тоді вже була обов’язкова. А ця статистика є, наприклад, у Васильківському районі Київської області, де в багатьох селах не дорахувалися навіть сотень учнів початкових класів перед закінченням шкільних занять навесні 1933 року. Так, у Плисецькому «відсів» (саме так іменуються в документах втрати дітей) першокласників становив 105 осіб, другокласників – 112, третьокласників 135, а четверокласників – 103. Таким чином, з 849 учнів, які прийшли 1 вересня 1932 року до цієї школи, на кінець навчального року рахувалося лише 433 – меншеполовини. У Барахтах учнів початкових класів залишилося 247 з 478, у Великій Вільшані – 293 з 552.

Подібний недобір учнів до перших класів буде спостерігатися після 1933 року скрізь - аж до 1941.

Ця тенденція і змусила взятися за подальші підрахунки втрат, бо стало зрозумілим, що мали рацію німецькі дипломати, коли доповідали до Берліна про 7 – 10 мільйонів жертв від Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Тим паче, що відомо: за 1924 – 1933 роки в УСРР народилося 9.751,6 тисячі  немовлят (1924 – 1.162,9 тисячі, 1925 – 1.196,8, 1926 – 1.207,9, 1927 – 1.184,4, 1928 – 1.139,3, 1929 – 1.080,0, 1930 – 1.023,0, 1931 -     975,3, 1932 -     782,0). Відтак, з  врахуванням 15 %  природних втрат у передшкільному віці, за парти в 1932 – 1940 роках мали б сісти 8.263,8 тисячі першокласників. Але як свідчить аналіз первинних документів українських архівів, 3.305,5 тисячі дітей тільки перших вікових груп (0-8 років) уже не могли цього зробити. Це коли взяти до розрахунку 40 відсотків втрат.

Але ж не менше мільйона жертв мали й вікові групи 9 – 17 років, офіційна смертність серед яких до загальних дитячих втрат складала в середньому до 30 відсотків. А в цілому, таким чином, дитяча смертність в Україні становитиме не менше 4 мільйонів – це більше, ніж загальна від українських академічних демографів.

Тож, виходячи з аналізу первинних документів щодо дитячої смертності в 1932 – 1933 роках, цілком слушним є повернення до питання про підрахунок втрат у цей період через здійснення в рамках досудового розслідування комплексну історико-криміналістичну експертизу, а не покладання  лише на висновки, які 2009 року, ще раз наголошуємо, піддані  сумніву Генеральною Прокуратурою України.

В автора цих рядків, який проаналізував тисячі справ не лише в українських архівах, але й у Краснодарі, Ростові-на-Дону, Кишиневі, Алматі, Петропавловську-Казахському, Актобі, перечитав спогади сотень свідків і пам’ятаючи розповіді своєї матері, яка дивом вижила, не виникає сумнівів, що загальні жертви в УСРР тоді становили понад 9 мільйонів осіб. А з врахуванням втрат українців поза межами республіки, особливо на Кубані, ця цифра справді сягне 10.500 тисяч.

Про 12 мільйонів втрат я ніде і ніколи не писав.

 

7 листопада 2003 року було оголошено спільну заяву делегацій Азербайджану, Бангладеш, Білорусі, Беніну, Боснії і Герцоговини, Гватемали, Грузії, Єгипту, , Канади, Катару, Науру, Об’єднаних Арабських Еміратів, Пакистану, Республіки Молдова, Російської Федерації, Саудівської Аравії, Сирійської Арабської Республіки, Сполучених Штатів Америки, Судану, Таджикистану, Тимора-Лешті, України, Ямайки з нагоди сімдесятої річниці Голодомору – Великого Голоду 1932 – 1933 років в Україні, який, як наголошувалося в цьому документі, «забрав життя від 7 до 10 мільйонів ні в чому не винних людей та став трагедією для українського народу» (Геноцид українців 1932 – 1933 за матеріалами досудових розслідувань. – Київ, 2021. – С. 241).


1 Державний архів Херсонської області: Ф. Р-4069. Оп. 7. Спр. 142.

Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
Рубрика: